23 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в родині сільського псаломщика та вчителя у безкоштовній сільській школі грамоти народився український поет Павло Тичина.
Родина була багатодітною – у Григорія Тимофійовича та Марії Василівни Тичин було 13 дітей (до дорослого віку дожило дев’ятеро). Читати й писати Павло маленьким навчився самостійно – підсідаючи до школярів, яких навчав у їхній хаті батько. По закінченню земської початкової школи хлопця віддали на навчання в один із монастирських хорів Чернігова.
Пізніше закінчив Чернігівське духовне училище та Чернігівську духовну семінарію. Товаришами Тичини в семінарії були відомий хоровий диригент Григорій Верьовка, поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), письменник Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури. З 1911 року Павло Тичина був активним учасником «Літературних субот» Михайла Коцюбинського в Чернігові, з яким поета познайомив художник Михайло Жук.
Після закінчення семінарії вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту (який так і не встиг закінчити через революційні події), одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції ліберального україномовного журналу «Світло», помічником хормейстера українського театру Миколи Садовського, підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.
Друкуватися почав ще в 1912 році, тож Українську революцію зустрів уже відомим поетом молодшого покоління. Утім, в революційних подіях особисто участі не брав, більше відгукувався на історичні події віршами, які (зокрема «Пам’яті 30-ти», «На майдані», «Як упав же він з коня…» та ін.) принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Працював у журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідував літературною частиною в Київському театрі імені Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко, на інших роботах.
У 1920-му році їде в тур Правобережною Україною від Києва до Одеси з Другою мандрівною капелою «Дніпросоюзу» на чолі з Кирилом Стеценком – як репортер і як другий диригент. Пізніше сам організував хор, з яким виступав до переїзду до Харкова.
У 1923 році опиняється в Харкові, тодішній столиці УРСР. Працює в журналі «Червоний шлях», входить до щойно заснованої спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року бере активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з Миколою Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту».
Великий вплив на Тичину мав арешт у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади» органами ДПУ навесні 1923-го його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, якого звинуватили в «українізації церкви». Тоді Павло фактично врятував його, переговоривши зі слідчими і написавши розписку, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу.
Уже в середині 1920-х вірші Тичини стають все більше «радянськими» та «ідеологічно правильними». У 1928-му році Олександр Олесь відгукується на них віршем «І ти продався їм, Тичино». Переломною вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.
Василь Стус у своїй літературній розвідці «Феномен доби: сходження на Голгофу слави» на початку1970-х писав про це більш категорично: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші»
Наближеність до партійних кіл дозволила Павлові Тичині зробити блискучу кар’єру. З 1929 року він – дійсний член Академії наук Української РСР, очолював Інститут літератури АН УРСР, став доктором філології, був міністром освіти УРСР, обирався депутатом і навіть Головою Верховної Ради УРСР, був заступником голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, членом багатьох товариств, комітетів, президій, кавалером орденів і медалей.
Утім, сучасні дослідники називають Павла Тичину унікальним українським поетом однієї збірки – «Сонячні кларнети», яка започаткувала новий стиль в літературі – «кларнетизм».
Помер 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Маловідомі факти про Павла Тичину
- При народженні був записаний у метричній книзі як «Павелъ Григорьевъ Тычининъ». В одній із анкет стверджував, що справжнє його імя — Тичина Павло Григорович, але «чомусь батькові забажалось Тичина переробити на Тичинін — і це останнє у мене по всіх документах, кінчаючи середньою школою». На схилі літ згадував, що предки його належали до козацької старшини, а «у так званих «полуботківських міліонах» було ще й наше прізвище», але точна генеалогія поета не встановлена.
- Першою вчителькою Павла (після батька) була Серафима Миколаївна Морачевська, яку він згадував усе життя і якій присвятив однойменну поему. Саме вона порадила віддати здібного хлопчика в один із монастирських хорів Чернігова, де за свій спів він мав можливість продовжити навчання.
- У 9 років Павло Тичина став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотної грамоти новачків. Серед «учнів» Павла Тичини були і його молодший брат Євген та майбутній знаменитий хоровий диригент Григорій Верьовка. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря.
- Павло Тичина мав неабиякий хист до малювання. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції, познайомив із Михайлом Коцюбинським.
- Писати вірші почав з 1906 року, наслідуючи Олександра Олеся та Миколу Вороного. Перший вірш – «Ви знаєте, як липа шелестить» - побачив світ у 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вісник» з подачі Михайла Грушевського, якому зошит з поезіями Тичини передав Коцюбинський.
- Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював Василь Еллан-Блакитний. У 1916 році Братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв'язків з іншими самостійницькими групами.
- Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова і Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися туди в теплушках. Ця поїздка позначилася на здоров’ї- у поета діагностували переродження серця. Поет Володимир Самійленко запросив Павла до себе в Добрянку, де познайомив із сестрами Коновал. Саме Інні Коновал Тичина зізнавався у відомому вірші «О, панно Інно»: «Сестру я вашу так любив, дитинно, злотоцінно», маючи на увазі її сестру Наталку. На жаль, бути разом їм не судилося – Наталка померла від сухот.
- Під час окупації Києва у 1919 році військами Денікіна Тичина кілька днів переховувався у склепі на Байковому кладовищі разом з Василем Елланом-Блакитним, Степаном Васильченком та іншими друзями. Їжу та найсвіжіші новини йому приносила Ліда Папарук, яка у 1939 році, після 23 років знайомства стала його дружиною.
- На початках Павло Тичина був щирою релігійною людиною. У 1921 році він долучився до створення УАПЦ разом з іншими моральними авторитетами того часу – академіками Агатангелом Кримським та Сергієм Єфремовим, професорами Володимиром Чехівським, Василем Данилевичем, Григорієм Стороженком та Петром Стебницьким, композитором Кирилом Стеценком, письменниками Людмилою Старицькою-Черняхівською та Григорієм Косинкою.
- Тичина самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську, був діячем Асоціації сходознавства УАН, членом-кореспондентом Болгарської АН. Під час евакуації в Уфу попросив учителя башкирської. Збереглися переклади Павла Тичини українською мовою з сорока мов світу, зокрема поезій Пушкіна, Лєрмонтова, Блока, Янки Купали, Якуба Коласа, Іллі Чавчавадзе, Церетелі, Донелайтіса, Христо Ботева тощо.
- Вірш «Партія веде» був написаний у 1933 році як піонерський марш, але текст був відхилений дитячим журналом як невдалий. І лише після публікації в газеті «Правда» почалося його тріумфальне сходження.
Павло Тичина кілька разів брав участь у конкурсах на написання гімну. У 1919 році він подав свій «Революційний гімн», де були рядки «Все прямуєм, все працюєм, буржуазний світ руйнуєм!» на конкурс на створення гімну Радянської України. Перемогу тоді здобув «Інтернаціонал» Ежена Потьє у перекладі Миколи Вороного. А у 1949 році він таки став автором гімну Української РСР, який починався зі слів «Живи, Україно, прекрасна і сильна...», який існував до 1991 року.
