24 липня 1911 року на вершині гірського хребта в Перу американський історик Хайрем Бінгем знайшов давнє місто Мачу-Пікчу, де свого часу проживав останній імператор інків. Залишене його жителями невдовзі після вторгнення іспанських конкістадорів, місто тривалий час залишалось забутим, поросло джунглями і його тераси використовувались місцевими жителями для сільськогосподарських робіт
Місто Мачу-Пікчу було збудоване у другій половині XV століття як гірський притулок правителів інків в період найбільшої могутності їх імперії. Воно було залишене у 1572 році в результаті, імовірно, великої смертності його жителів від віспи, занесеної в гірські райони Анд іспанськими конкістадорами. Незважаючи на те, що місто знаходилось лише за 80 кілометрів від столиці інків в Куско, іспанці не знайшли Мачу-Пікчу, що вберегло його від грабунку і перебудови. Поросле джунглями, воно було тривалий час вважлось вигаданим, хоча, як виявилось згодом, Мачу-Пікчу відвідували деякі європейці в другій половині XIX століття, хоча й не ідентифікували його як легендарне місто інкських імператорів.
У 1908 році викладач історії Єльського університету Хайрам Бінґем після завершення роботи Першого всеамериканського наукового конгресу в Сантьяго прийняв пропозицію префекта одного з районів Перу відвідати доколумбове місто Чокекірао, що знаходиться на висоті 3085 м над рівнем моря поблизу Куско і було віднайдене євпропейцами у 1710 році. Вражений його архітектурою, у 1911 році Бінґем на кошти Єльського університету організував експедицію в Перу для пошуку останньої столиці інків – загубленого міста Віткос.
Мандруючи за підказками місцевих провідників, на початку липня 1911 року Бінґем відвідав місто Вількабамба, віднайдене європейцями у 1892 році. Розташоване за 130 км від Куско, воно було останнім притулком імператорів Манко Інки Юпанкі та Тупака Амару і Бінґем вважав його частиною легендарного Мачу-Пікчу. Продовжуючи рух вздовж ріки Урубамба, експедиція піднялась на хребет Мандор Пампа, де місцевий фермер Мелкор Артега розказав, про руїни якогось поселення на протилежному боці ріки. Наступного дня, 24 липня 1911 року, Артега відвів Бінґема на вершину хребта Хуайна-Пікчу, де на висоті 2430 метрів вони побачили сім'ю індіанців кечуа, що обробляли землю на розчищених від джунглів терасах, оточених руїнами.
Виявлені будівлі були покриті рослинністю, що завадило Бінґему правильно зрозуміти їх масштаб і призначення. Зробивши кілька знімків і замірів, він продовжив разом з експедицією рух вздовж річки і в серпні виявив напівзруйнований палац Віткос, де правитель Манко Юпанкі переховувався від конкістадорів, а також сполучене з палацом святилище Чуквіпальта.
На зворотній дорозі члени експедиції частково розчистили будівлі на вершині хребта Хуайна-Пікчу, що дозволило ідентифікувати їх як залишки саме Мачу-Пікчу, котрі, на відміну від Вількабамби не мали ознак перебудови в період іспанського завоювання. У 1912, 1914 і 1915 роках Хайрам Бінґем організував у Перу нові експедиції, які підтвердили, що Мачу-Пікчу – одне з трьох міст-резиденцій інкських правителів, де проживало близько тисячі чоловік. Свої відкриття Хайрам Бінґем описав в книгах «Земля інків» (1922), «Мачу-Пікчу» (1930) і «Загублене місто інків» (1948), які стали бестселерами.
У 2007 році Мачу-Пікчу увійшло до списку Нові сім чудес світу і має статус Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО.
Володимир Лук’янюк
