У 1944-1951 роках 750 тисяч людей були примусово переселені з території Польської Народної Республіки
Члени волинського товариства "Холмщина" під час віча у Луцьку просили визнати їх депортованими громадянами України на законодавчому рівні.
Як розповів Суспільному історик Тарас Літковець, у 1944-1951 роках 750 тисяч людей були примусово переселені з території Польської Народної Республіки.
9 вересня цього року — 80-ті роковини підписання договору між Радянським Союзом і комуністичною владою Польщі про примусове виселення українців, говорить історик. З його слів, законопроєкт про визнання цих людей депортованими понад п'ять років лежить у Верховній раді.
Ольга Пасічник розповідає, що її трирічну разом з родиною виселили із села Сагринь, нині Люблінського воєводства. Каже, що серед поляків, які приїхали розстріляти їх, був її хрещений батько. Тому і вижили.
"Я сиділа в мами на плечах, я зійшла з маминих плечей і кажу їм на польській: ми нічого не винні, не стріляйте в нас. І почали стріляти в воду кулями, і такі бульбашки від куль. І по сьогоднішній день, як дощ іде і бульбашки — я моментально згадую той момент", — розповідає жінка.
Родину виселили до на Миколаївщину, але мама наполягла переселитися на Волинь.
"А мама все плакала: Степане, їдемо на Волинь, там солов’ї співають, там є роса. А я не знала, що таке солов’ї співають і роса. І ми приїхали на Волинь, село Діброва Ківерцівського району", — пригадує Ольга Пасічник.
Забрали з собою лише те, що могли взяти в руки та плуга, щоб обробляти город, пригадує про депортацію 84-річний Микола Принда, якому тоді було п'ять років.
"Повезли на Дніпропетровськ в П’ятихатки. Поселили нас там в такі старі хати, бо там все вимерло, там голодомор був. І от наші цих всіх українців туди на підняття. Ну ми ж побули трошки, пару місяців, і втекли сюди на Волинь", — говорить пенсіонер.
Галина Малиновська розповідає: добре пам’ятає Сагринську трагедію. Батько був в складі самооборони, яка захищала село.
"Мене тато як ніс, то закривав мені очі, щоб я не бачила. Бо людей лежало стільки, що треба було переступати через них. Це робила "Армія крайова" і "Батальйони хлопскі". Вони мали таке завдання і говорили так: Польща для поляків. За що нас вбивали? За те, що ми були українці", — говорить жінка.
Після депортації до України дороги назад до Польщі вже не було.
"Тато після того всього, як його маму фактично четвертували, різали по живій хреста і казали: "to ciebie za tego synka" — "то тобі за того сина". За те, що він був в самообороні. То тато, вже тут в Галичині будучи, пішов в УПА", — пригадує Галина Малиновська.
Під час віча присутні зачитали список знищених сіл, де жили етнічні українці. Звернулися до Верховної Ради України з проханням підтримати в другому читанні законопроєкт 2038 про депортацію українців з Польщі.
У другу неділю вересня вшановують пам’ять українців, яких у 1944–1951 роках примусово депортували з рідних домівок на теренах польсько-українського прикордоння. Коли наприкінці Другої світової війни встановлювався польсько-радянський кордон, комуністичні режими в Україні та Польщі підписали 1944 року угоду про "взаємний обмін населенням". Результатом цієї угоди стало переселення близько 750 тисяч українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини.
Переселення – яке мало бути добровільним, а перетворилося на примусову депортацію – обернулося для людей репресіями, втратою домівок і майна, а для декого – і життя, обмеженням прав.
