Слухай онлайн
Женская одежда на сайте kloomba.com
Історія

Документи з архівів КГБ розкривають таємниці фільму-агітки "Пілсудський купив Петлюру"

"Историческая кино-фильма «П.К.П." (Пилсудский купил Петлюру). Роль бандита Тютюнника исполняет сам герой Тютюнник", – рекламувала фільм-агітку "П.К.П." – "Пілсудський купив Петлюру" одна з радянських газет.

Картину знімали на Одеській кінофабриці ВУФКУ – тобіж Всеукраїнського фотокіноуправління з літа 1925 року, а вже 28 вересня наступного в Києві відбулася офіційна прем’єра. Колишня столиця Української Народної Республіки, ймовірно, для цієї місії була обрана не випадково. В очах радянської влади місто продовжувало залишатися ʺконтрреволюційнимʺ. Значна частина мешканців, передусім інтелігенція, і далі її не сприймала.

Газети і журнали, ще до виходу фільму в прокат, обіцяють глядачам справжню сенсацію. На екранах ті мають побачити… ʺзапроданствоʺ Петлюри й підкилимні інтриги ʺбуржуазнихʺ Польщі й Франції, підлих ʺбандитівʺ-повстанців і ʺгероївʺ-чекістів. ʺНовий фільм, що його цими днями здає 1 Державна Кінофабрика, не є історичною хронікою, - пише один з авторів спеціалізованого журналу ʺКіноʺ в червні 1926-го. – Історична хроніка на екрані в данім випадку не до речі. Маємо художній фільм, змістом якого є лише історична дійсність, лише історичні факти. Мистецтво, в данім разі кіномистецтво, повинно було з величезного історичного матеріалу вибрати головне, яскраве, характерне і, буквально захопивши історичні події на гарячому вчинку, показати його мільйонам глядачів. Тому мистець, беручи самий факт запроданства Петлюри Пілсудському – висвітлює його з моменту, коли панська Польща в особі Пілсудського вже в значній мірі використала Петлюруʺ.

Для досягнення правдоподібності залучаються шалені ресурси. В батальних сценах – масштабних кавалерійських боїв ʺчервонихʺ із військами УНР, знімаються їхні безпосередні учасники – бійці кінного корпусу котовців. Окремі кадри для фільму робляться в Києві, Варшаві, Тарнові, Львові. Самими справжніми є зброя, одяг, печатки, документи, що показані в картині, форма УНР шилася спеціально на замовлення. Схожими зі своїми історичними прототипами мали бути також головні герої картини. Планувалося, що в ʺП.К.П.ʺ зніметься особисто комдив Григорій Котовський. Однак зіграти себе, доблесного, тому не вдається – 6 серпня 1925 року він гине за загадкових обставин в своєму маєтку Чабанка, що неподалік Одеси. Роль ʺбандитського ватажкаʺ Тютюнника грає … сам Юрій Тютюнник. Двома роками раніше внаслідок масштабної оперативної розробки його захоплюють чекісти. Зламаний психологічно, він дає згоду на співпрацю з ними. Пише листи-ʺрозкаянняʺ, звертається з закликами до колишніх побратимів припиняти боротьбу і повертатися до Української СРР, публікує мемуари, які дискредитують українську еміграцію, а ще – дає згоду на зйомки у фільмі.

Однак, саме завдяки Юрію Тютюннику ми дізнаємося правду про фільм ʺП.К.П.ʺ. Всі деталі, що стосувалися картини – розмови, зустрічі, перебіг зйомок, і думки, він ретельно фіксував у записниках. У 1929 році Тютюнника заарештовують чекісти, а наступного – розстріляють. Його архів, у тому числі й записники вони вилучають і на вісімдесят ті років потрапляють в спецхрани радянських спецслужб. І тільки в кінці 2009-го ці матеріали розсекретив Галузевий архів Служби зовнішньої розвідки України.

 https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2019-05-13/14/DwM1557746726yup.jpeg

Кадр із радянського фільму ʺПКПʺ.

Ідея фільму про боротьбу з петлюрівцями – повстанцями, належала чекістам. 1921 року вони досягають значних успіхів на внутрішньому фронті. Ліквідовують Всеукраїнський центральний повстанський комітет у Києві, знищують кількасот повстанських отаманів і тисячі рядових повстанців, викривають низку крупних підпільних організацій по всій Україні. Як наслідок, їм вдається зірвати загальноукраїнське антибільшовицьке повстання, що планувалося спочатку на весну, а згодом, перенесене на осінь 1921 року. Виступи трьох повстанських груп із території Польщі та Румунії, що увійшли в історію під назвою Другий зимовий похід, вже не знаходять масової підтримки населення. Утім, запекла і кривава боротьба чекістів з повстанцями залишалася невідомою для більшості суспільства, воно й уявити не могло справжніх масштабів протистояння на Великій Україні. Безстрашні ж воїни ʺплаща і кинджалуʺ прагнули визнання і слави.

Одним із перших про фільм заговорив начальник Київської губернської Че-Ка Яков Ліфшиц, – на початку двадцятих років – один із найбільш впливових чекістів в Україні. Він не тільки брав безпосередню участь у протистоянні, але й керував низкою важливих чекістських операцій. Участю в ʺП.К.П.ʺ Ліфшиц хотів не тільки задовольнити свої амбіції або ж розповісти про свої ʺподвигиʺ, але й увіковічнити свої ʺзаслугиʺ перед радянською владою. Тому дає згоду бути не тільки актором і зіграти самого себе, але й одним із авторів кіносценарію. Мовляв, кому як не йому, краще відомі нюанси чекістської праці.

Взимку 1923-1924-го Яков Ліфщиц і сценарист Георгій Стабовий заходять до Юрка Тютюнника. Щойно в Держвидаві Української СРР вийшли його спогади-памфлет ʺЗ поляками проти Вкраїниʺ, спрямовані на дискредитацію української еміграції. Пропонують Тютюннику взяти участь у підготовці фільму з часів протистояння радянської влади з повстанцями. І для цього, він має надати детальні характеристики на головних дієвих осіб з табору УНР. Мовляв, це потрібно для правдивого відтворення типажів. Тютюнник, не маючи змоги відмовитися, дає згоду: ʺЯ охоче погодився виконати прохання, – нотує колишній повстанець у своїх приватних записниках. – Ясна річ, я здавав собі справу, що з моєї інформації можуть скористатися не лише кіноавтори, а й само ГПУ. Отже характеристики дієвих осіб дані були під кутом зору обвинуваченого чи принаймні свідка, що стоїть перед слідчим. На авторські інтереси й історичну правду я не зважав, бо ж лише дурень студіюватиме історію нашої разом героїчної і трагічної боротьби з крісельця кінотеатру. Я намагався часом говорити запально, захоплено про якогось петлюриного міністра і разом ж пильно стежити за зовнішніми ознаками рефлексів, як відбивалися мої балачки на співбесідникахʺ.

Незабаром, Борис Ліфшиц – цей кінорежисер, пропонує Юрію Тютюннику стати кінонатурщиком, зіграти у фільмі ʺП.К.П.ʺ самого себе – ʺбандитського ватажкаʺ Юрка Тютюнника. Цей епізод чи не найкраще ілюструє на який гротеск перетворилося життя колишнього повстанського отамана, що змушений був стати карикатурою на самого себе.

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2019-05-13/14/rNk1557747417oYq.jpeg

Юрко Тютюнник у фільмі ʺП.К.П.ʺ грає самого себе. Кадр із фільму

– Українська Директорія очима України радянської, – описує ʺП.К.Пʺ в книжці ʺІсторія з грифом ʺСекретноʺ історик Володимир В’ятрович. – Фільм про те, як Петлюра допомагав білополякам грабувати Україну, а червона кіннота героїчно цьому перешкоджала. Цікавий і якісний продукт боротьби з ʺідейними ворогамиʺ, кінострічка – не лише погляд переможної сторони на переможця. Це спогад (як і кожний нормальний спомин, вельми суб’єктивний) про події не такі далекі, на той час свіжі у пам’яті багатьох. Звідси – і високий ступінь достовірності, щоправда, зовнішньої, і навіть творчий внесок самих учасників трагічних і величних учасників подій… А назагал – жива, емоційна картина того, ʺяк воно мало бутиʺ.

Фільм ʺП.К.П.ʺ будувався на контрасті сил добра і зла: позитивними героями в ньому виступають різного калібру радянські достойники і Червона армія, а негативними – діячі з табору УНР. Контраст мав бути настільки разючим, щоб ні в кого, хто подивиться картину, в жодному разі не виникала думка захищати останніх. В гротескному стилі зображається Симон Петлюра, у фільмі він прямо звинувачується в запроданстві, асоціюється з готелем, грішми, опереткою. В ролі антагоніста Петлюри виступає генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. У кривому дзеркалі показується союз Петлюри і Пілсудського. Політика останнього ототожнюється з інтересами ʺкровожерних польських поміщиківʺ, які тільки те й роблять, що плетуть інтриги проти радянських держав. Українські повстанці в стрічці – недолугі й невпевнені шпигуни і п'янички. В процесі роботи сценарій багато разів змінювався, на вимоги партійних органів й пропаганди.

Саме з їхньої легкої руки з’являється міф про запеклий конфлікт Петлюри з Тютюнником, він повинен був забезпечити інтригу картині. ʺЦентр ваги цілком природно мав бути перенесений на наш табір, – розповідає далі в записниках Юрій Тютюнник. – Треба було загострити суперечності поміж дієвими особами з нашої сторони. Отже, треба було шукати ʺдоброʺ в таборі, де за загальною політикою ʺосвітʺ мало бути лише ʺзлоʺ. Таким чином у Лундіна та Стабового виникла думка поставити в центрі інтриги Тютюнника і Петлюру: боротьба за владу! Ця дешевенька й безглузденька ідея (при моїй допомозі) цілком захопила Лундіна. Стабовий якось сам по собі спасував, хоч він все ж досить розумна людина. Можливо, що він уявив уже собі ситуацію так, як вона дійсно була…ʺ.

Зйомки розпочалися на Одеській кінофабриці ВУФКУ влітку 1925-го. Юрія Тютюнника селять в престижному ʺАнглійському готеліʺ, вікна з якого виходять на Приморський бульвар, а далі – на море. В цей час на кінофабриці ще триває підготовча робота, режисери Георгій Стабовий і Аксель Лундін працюють з сценарієм, підлаштовуючи текст під можливості кінематографічної техніки. Тютюнник знайомиться з кінофабрикою, яку уявляв собі зовсім іншою. Тут не виявилося ніяких маховиків, трибів, пасів – невід’ємних атрибутів, що асоціювалися з самим поняттям ʺфабрикаʺ. Натомість, – великі, криті склом ательє, своя електрична станція, поганенький будинок, де містилися різні цехи. В цей час на Одеській кінофабриці знімається інший ідеологічний фільм ʺВ пазурах радянської владиʺ.

Режисер Аксель Лундін просить Тютюнника бути присутнім на огляді типажів для ʺП.К.П.ʺ, давати консультації. З-поміж багатьох акторів, що зголосилися на роль Петлюри, обирають Миколу Кучинського. ʺЗ-поміж них я вибрав Кучинського, бо він був найменше схожий на живого Петлюру, - читаємо в записниках Тютюнника. – Насамперед Кучинський майже вдвоє більший від Петлюри і з екрану на глядача безумовно робить приємніше враження, ніж робив би сам Петлюра. При моїй допомозі відбувалися і репетиції цього актораʺ. І далі: ʺДо Кучинського-Петлюри треба було припасувати й Пілсудського. Отже й актор, що грав Пілсудського більший від свого першотипу. Кабінет міністрів і двірські кола Петлюрині було підібрано особливо ретельно при моїй консультації… вони схожі на дійсних міністрів, як їжак на дику козуʺ.

https://uinp.gov.ua/storage/app/public/uploads/2019-05-13/14/96r1557747488Y34.jpeg

Актор Михайло Кучинський у ролі Симона Петлюри. Кадр із фільму.

Затверджені на ролі актори, бажаючи якнайточніше виконати свою роботу, розпитують в колишнього ʺбандитаʺ про Петлюру, Пілсудського, їхнє оточення, повстанців… Він розповідає правду, але та суперечить трактовці типажів ʺосвітамиʺ: ʺНамагаючись дати замісць суцільного фільму якийсь вінегрет, я інформував акторів цілком правдиво, що, ясна річ, цілком суперечило трактовці типів сценаристом, режисером і ʺосвітамиʺ. В перспективі можна було уявити, що воно станеться, коли будуть ʺлебідь пориватися до хмари, рак пертиме назад, а щука просто в водуʺ.

ʺОсвітиʺ – органи пропаганди, наполягають, щоб всі персонажі з уенерівського табору показувались в ʺП.К.П.ʺ як нікчемні, ні до чого не здатні особи. Натомість, Тютюнник схиляє режисерів до того, щоб діячів УНР показувати як людей фанатично відданих своїй справі. Це, мовляв, буде вигідніше як з боку художнього, так і політичного. ʺЯкого ж чорта ви так довго вовтузилися в боротьбі з цими архинікчемними типами. Що ж то за революційна героїка буде, коли славна й відважна Червона армія, маючи на чолі відважних і майже геніальних керівників, не могла дати собі раду на протязі чотирьох років з якимись там бандитами, що йшли за проводом бездар, злочинців.

– Що скажуть маси глядачів?!ʺ

– Оператор Веріга-Доровський крутив коробочку кіноапарату, а я демонстрував себе. Лундін не дуже наполягав на репетиції. Я демонстрував, як хотів, звичайно не порушуючи змісту того кадру, що знимався. Декілька ʺзагальнихʺ, декілька ʺпершихʺ, декілька ʺвеликих планівʺ - ото й уся знимка за робочий деньʺ, - оповідає Тютюнник в мемуарах. В цей час в одному з номерів ʺКультури й Побутуʺ (додаток до ʺВістей ВУЦВКаʺ) з’явилася замітка, яка вихваляла ʺакторськіʺ здібності Тютюнника, хоч і брала слово ʺгеройʺ в лапки.

Через кілька тижнів після початку зйомок, в готелі ʺМосковська вітальняʺ по Дерибасівській, 8 відбувся перегляд знятих кадрів. Тютюнник іронізував: ʺПо моєму, нарікати було ні на що, бо ніщо немовби не суперечило з задуманим мною планом. Перші ознаки ʺкіно-венігретуʺ вже можна було помітити, придивившись пильним оком до тих кіно-шматківʺ. На перегляді Тютюнник зустрічає колись запеклого свого ворога Григорія Котовського. В листопаді 1921 року ʺкотовціʺ розбили Українську повстанську армію в бою під селом Малі Миньки на Житомирщині. Тоді 360 полонених українських вояків були розстріляні під містечком Базар, а Тютюннику із невеликим повстанським відділом, вдається вирватися з оточення і перейти за кордон до Польщі.

– Що тут робите? – запитав Котовський.

– Та ж знимаюся у фільмові – відповів Тютюнник.

– А.. а.. Я тоже буду зниматися. Ще раз стрінемося в бою, хоч і на екрані…

– Та вже ж, що стрінемося.

– Де мешкаєте?... Їдьмо до мене в Чабанку… Їдемо?

Тютюнник відмовлявся, а Котовський наполягав на своєму. Зійшлися на тому, що колишній повстанський отаман заїде до легендарного радянського комбрига під час наступної своєї поїздки до Одеси. Свої думки про Котовського Тютюнник теж нотує до записника: ʺЧабанкаʺ – маєток, у якому відпочивав Котовський од бойової діяльності, бо в умовах мирного життя цій людині було просто нудно, їй не було чого робити. Котовський був зайвою і непотрібною людиною в цей час. Стрічаючись з ним не раз, я переконався, що й він розуміє свою непридатність до мирного життя. Це ж був добрий кавалерійський і виключно бойовий командир. Він мав занадто багато нестриманої бунтарсько-анархічної енергії, яку не мав куди дівати. Отже, відпочиваючи, піячив і гуляв з чужими й своєю жінками… Він був переконаний, що от-от знову йому пощастить рушити до бою. Мріяв про наскок на Басарабіюʺ.

Фільм ʺП.К.П.ʺ вийшов у рік вбивства Петлюри. Смерть Голови Директорії і Головного отамана військ УНР викликала значний резонанс по всій Україні. Для того, щоб уникнути небажаних наслідків, передовсім – недопустити перетворення імені Симона Петлюри на символ українських національно-визвольних змагань, радянська влада розгортає масштабну пропагандистську кампанію із його дискредитації. Киянин Сергій Єфремов, тоді академік і віце-президент Всеукраїнської академії наук 29 травня 1926 року нотує у щоденнику: ʺЗасичало гаддя. І розперезалося. Симульоване презирство, неукрита радість і брехня, брехня без кінця й краю… Сьогодні Щупак у ʺПролетарській Правдіʺ вискочив з статтею, якій ймення трудно добрати. Починає з того, всупереч власним своїм повідомленням, що це не політичне вбивство. Далі повно гадючої злоби, брехні, наклепу, щоб принизити мертвого вже ворога… Навіть того своїм гадючим мозком не збагнуть, що їм самим невигідно так принижувати ворога: адже, що їм за честь, коли такого нікчему подолали. В тім ото й річ, що вони й самі не вірять у те, що брешуть, і нахабністю намагаються прикрити свій страх і радість. Гидота, а не людеʺ.

Невід’ємною частиною кампанії ненависті, спрямованої проти УНР і конкретно проти Головного отамана Симона Петлюри був фільм ʺП.К.П.ʺ. Юрій Тютюнник це розумів. Тому й відзначає в спогадах: ʺТреба бути занадто наївним, щоб не знати, що за мету ставили собі ʺосвітиʺ, коли ото взялися фільмувати з історії нашої боротьби проти Росії. Мета була суто політичною: оганьбити саму ідею боротьби за визволення України. Для того й було вибрано відповідний момент, а саме: використання Польщею української армії в боротьбі проти Росії. Зрозуміло, що в ʺосвітʺ і на думці не було виявити трагедію активнішої частини української нації... Ні, ʺосвітиʺ ставили собі завданням оганьбити все, що в пам’яти українського народу повинно залишатися стимулом до дальнішої боротьби, – їм потрібно було зганьбити, втоптати в бруд саму ідею визвольної боротьби. Зрадники, кар’єристи, йолопи, інтригани, алкоголіки, злочинці і наркомани – ось хто повинен був з’явитися перед масовим глядачем на екрані, замісць тих, що так чи інакше репрезентували ідею української державності й тих, що власною кров’ю писали історію українського народуʺ.

Цілком адекватно колишній повстанський отаман і генерал-хорунжий військ УНР оцінював і свою участь у фільмі: ʺВ мене не було сумніву, що до мети ʺосвітʺ. Мене мали використати для оганьблення тої ідеї, за яку я боровся і від якої ніколи й ніде не повинен був одмовлятися… Я погодився грати. Кіно-аппарат є зброєю не менше страшною від отруйних газів, бо труїти душі є не легше від труїння легенів. Кіно-апарат мав одіграти ролю довбні, що забиває осикового кілка в могилу нашої визвольної ідеї… Я погодився стати проти кіно-апарата, який мав знищити і моє моральне єство раз і назавжди. Я повинен був стати чорно-білою площиною на екрані. Сумбурна ілюзія замість дійсностіʺ.

Нотатка зі ʺЩоденників, 1923-1929ʺ Сергія Єфремова. 30 липня 1925 року.

ʺПрочитав книжку Ю. Тютюнника – ʺЗ поляками проти Вкраїниʺ. Паршивець, що загортається в тогу благородства. Цинік, що удає джентльмена. Дурень, що хвалиться своїм розумом. І часто так, що аж пальці знати. Наприклад описавши свій рейд на Україну 1921 р. та розчарування поляків од того рейду, Тютюнник глибокодумно додає: ʺНе знаю, які мали підстави поляки чекати інших наслідківʺ. Ну, а сам же Тютюнник інших наслідків чекав чи не чекав? Виходить, з його убивчої іронії, що не чекав. Добре, – а навіщо ж він погнав тоді сотні босих і роздягнутих людей на смерть за те, у що сам, виходить, не вірив? Лицемір і брехун! Пророкувати заднім числом дуже легко, а надто, коли цим заробляє собі чоловік на шматочок хліба з маслом. А втім, Тютюнник ще на гірше пустився. В Одесі саме оце роблять фільму на тему партизанського повстання на Україні і от Тютюнника гратиме сам же Тютюнник, а Котовський (його гратиме сам Котовський) його битиме. Очевидно, з самого сценарія виникає, що Тютюнникові має випасти роля не дуже почесна, і цей хвалений герой удаватиме на втіху публіки цю непочесну ролю. Як низько посідали наші ʺгероїʺ, що так високо неслися! Заробляють на крови своїх загиблих товаришів і на власній честі – нижче впасти вже нікудиʺ.

Автор: Ярослав Файзулін, к.і.н., Український інститут національної пам’яті.

Український інститут національної пам'яті проводить інформаційну кампанію, присвячену 140-річчю від дня народження Голови Директорії Української Народної Республіки, Головного Отамана Військ і Флоту УНР Симона Петлюри.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...