Напередодні в курортній Східниці, на території готельного чотиризіркового СПА-готелю "RESPECT", презентували мистецький проєкт "Сад висячих дерев".
Як розповіла в коментарі Гал-інфо авторка проєкту, художниця Наталія Поліщук, задум виник в директора Міжнародного фонду Івана Франка Ігоря Куруса, який запропонував зробити щось незвичайне.
"Світ надто втомився від коронавірусу, багато людей хворіють, багато людей в депресивному стані. Він запропонував зробити щось незвичне, здивувати українців.
Хочеться, щоб розвивалися локальні курорти, як-от Східниця, наш Карпатський регіон. Хочеться зробити щось таке, щоб власне зацікавити людей.
Це була перша така моя робота. Була ідея з писанками. Проєкт планували до Великодня, й усередині дерев повинні були бути писанки. Але через погодні умови реалізацію задуму довелося переносити, тож зробили весняний сад", - розповіла Наталія Поліщук.
Зазначимо, арт-проєкт "Сад висячих дерев" внесли до Книги Рекордів України!
Про себе
В мене батьки художники - Юрій та Віра Копчаки. Тому я малюю з дитинства. Я малювала завжди, спочатку це було як забава. А потім років з 16, коли я вже вступила до коледжу, я почала виставляти свої роботи на виставках. Спочатку разом - з батьками, а з 18-ти почалися персональні виставки.
Важко було відійти від батьків. Ти завжди розумієш, що на тебе дивляться як на доньку твого тата. Перша техніка в мене була татова, бо він вчив мене малювати. У нас в сім'ї троє дітей, ми всі художники й у кінці ми всі троє стали зовсім іншими, хоча мистецтвознавці кажуть, що це дуже складно в таких сім'ях. Це було як бажання підкреслити своє "я", свою особистість.
І вже коли почалися мої особисті виставки в Польщі, Німеччині, Франці, Іспанії, я відчула, що виросла в живописі. Відчула себе повноцінною, окремою художницею. Відтоді менше стало родинних виставок.
Мистецтво - це моє життя. Не скажу, що це відпочинок, але "коли ти робиш те що любиш, то вважай, що жодного дня не працював". Морально воно не втомлює. Я кайфую від цього.
Про глядачів
В мене було дуже багато виставок в Польщі, зокрема у Кракові. Коли, до прикладу, у нас робиш виставку, то приходять здебільшого твої поціновувачі, друзі, люди, які тебе вже знають і лише відсотків 10 людей - незнайомих. Там ситуація зовсім інша. Галерея була переповнена людьми. Всі хочуть сказати тобі слово, підписати каталог, поспілкуватись.
У нас все зовсім не так. У нас навіть люди, які купують твої картини, не завжди хочуть знати, що там намальовано. В Польщі все не так. Люди відкриті до спілкування, у них виставка - це свято.
Так само кардинальна відмінність - це виставки у Франції. В мене загалом там було п'ять виставок. Перша їхня умова - щоб художник був безпосередньо присутній на виставці. Я зрозуміла, чому. Приходять батьки з дітьми, ставлять тобі питання, спілкуються. В них цей процес постійний. Приходять вчителі, приводять дітей, вони хочуть спілкування. В мене там по годині біля кожної картини були розмови. На жаль, в Україні такого немає. В Україні на відкритті дуже багато людей, а пізніше - одиниці. Чомусь у нас немає цінності культури, немає бажання поспілкуватись з художником.
На жаль, бажання мати щось культурне закордоном набагато вище ніж в Україні.
Організація виставок
В Україні все залежить від художника, від його імені. В державних музеях виставки повністю безкоштовні (для художника, - ред.). Якщо ти можеш бути цікавий глядачеві, то ти можеш домовитися про виставку. Наші музеї відкриті до співпраці.
Якщо мати справу з приватними галереями, то там вже може бути певний цінник чи певна кількість картин в подарунок, але це все досить відносно.
Незавершені роботи
Був такий період, коли я вважала, що якщо ти почав роботу її необхідно закінчити. Але якось знаний польський художник, скульптор та філософ Ян Сюта, в галереї якого у мене була виставка і якому я поскаржилась, що не можу завершити одну роботу, порадив: "А ти відстав. Кожна робота - це певний період. Можливо, саме зараз ця робота - це не твій період. Відстав, але дивись на неї, ти відчуєш, коли захочеш до неї повернутися".
І власне була така робота, дуже велика. Я довго її робила, відставляла, і направду це була одна з найкращих моїх робіт. Справді є роботи, які вимагають певного настрою, певного етапу.
Про музику та тишу
Коли я дуже перевтомлена, я потребую дуже гучної музики. Можливо вона мені додає якийсь новий заряд. А буває навпаки, що потребую тиші.
Коли ми були ще малі й малювали з татом. То він казав: "Що слухаєш, то така й картина буде". Ми малювали під "Led Zeppelin", "Deep Purple", "Scorpions", "Pink Floyd" з татом.
З сучасних люблю фортепіаніста Ludovico Einaudi, того, що писав музику для фільму "1+1". Дуже багато сучасних. В мене були цілі виставки створені під "Океан Ельзи".
Про колір
Дуже любила синій. Зараз ловлю себе на думці, що не можу сказати, який мій улюблений. Я просто фанатично та божевільно люблю колір.
