29 серпня 2018 року виповнюється 150 років з дня народження письменниці, мемуаристки, перекладачки, громадської та політичної діячки, репресованої сталінським режимом Людмили Михайлівни Старицької- Черняхівської.
«Старицька-Черняхівська германофільськи налаштована, чекає на прихід німців до Києва. – йшлося у постанові НКВД Української РСР про арешт від 20 липня 1941-го Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської. – Разом зі своєю сестрою Стешенко Оксаною та націоналістом Іринархом Черкаським розробляють план своєї діяльності в так званому «Українському уряді», який, на їхню думку, створить Гітлер. », - йшлося у постанові НКВД Української РСР від 20 липня 1941-го про арешт Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської.
Це були не перші, сфальшовані радянськими спецслужбами звинувачення 73-річної письменниці, мемуаристки та перекладачки. Цього разу її заарештували разом із сестрою Оксаною (дружиною члена Української Центральної Ради, першого генерального секретаря освіти УНР Івана Стешенка). В їхньому помешканні по вулиці Валерія Чкалова, 31 (нині Олеся Гончара) здійснили обшук, конфіскували документи та листи. Жінок вантажівкою доправили до Харкова.
Постанова про пред’явлення звинувачення Старицькій-Черняхівській від 14 вересня 1941 р. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури.
Там, у очікуванні суду Людмила Старицька-Черняхівська пройшла через принизливі допити та жахливі умови утримання. 14 вересня 1941-го їй пред’явили звинувачення: «Являлась активною українською націоналісткою, протягом багатьох років здійснювала антирадянську націоналістичну діяльність», - зазначено в постанові НКВД Української РСР. НКВДисти відправили заарештованих «телячим потягом» до Казахстану. В одному етапі з сестрами Старицькими опинився й всесвітньо відомий мовознавець 70-річний Агатангел Кримський. Вчений-енциклопедист, який володів 60 мовами, а 1918-го був одним з фундаторів Української академії наук, а помер імовірно в січні 1942-го в Кустанайській тюрмі.
Людмила Старицька-Черняхівська місця призначення не дісталася, дорогою вона померла, а тіло наглядачі викинули з вагона.
«При перевірці по ешелонним спискам в’язниць, з яких була етапована, Старицька-Черняхівська не встановлена. Даних про місце перебування на даний час немає…У зв’язку з тим, що в процесі слідства матеріалів щодо антирадянської діяльності Старицько-Черняхівської не отримано… кримінальне переслідування припинити і архівно-слідчу справу по обвинуваченню Старицької-Черняхівської Л.М. здати в архів відділу «А» МГБ УРСР», - йшлося в постанові МГБ Української РСР від 31 липня 1948-го про припинення слідчого провадження по справі Людмили Старицької-Черняхівської.
Людя (як називали її рідні) була донькою відомого драматурга, корифея українського театру Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). «Найгарнішою з чотирьох дочок була Оксана, найрозумніша – Людмила, а весела й вигадлива – Маня», - залишила свої враження від сестер Старицьких Валерія О’Коннор-Вілінська, родичка Лисенків, письменниця та колежанка Людмили по літературних товариствах й Українській Центральній Раді.
«Наше покоління – виключне: ми були першими українськими дітьми, - переконана Людмила Старицька, - не тими, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, - ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями. Нас було небагато таких українських родин…решта були змосковлені діти-панята. Ми балакали по-українськи, батьки балакала до нас по-українськи, нас вбирала часто в українські вбрання. Цим ми звертали на себе увагу, а разом з нею і глум, посміх, кепкування, презирство. Багато довелося прийняти нашим маленьким серцям гірких образ. Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати одсіч».
Людмила Старицька. 1882. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури
Київські родини, які плекали ідею збереження та розвитку української культури, створили унікальний мистецько-культурний осередок, так званий Український Парнас. Це місце (між сучасними вулицями Саксаганського та Жилянською), де жили поряд родини Старицьких, Лисенків, Косачів та Саксаганського. Родини об’єднували спільні творчі інтереси й громадянська позиція.
Найкращими подругами, які зростали по сусідству були Лариса Косач (Леся Українка) та Людмила Старицька, яка згадуватиме: «Були знайомі з Лесею з самих дитячих років, бо родини наші, хоч і не були рідні по крові, але по душі були рідніші рідних…перекладали твори європейської літератури, разом з нею учили англійську мову. В наших родинах панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру таланту, не писати тут було неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили в осередку громадських і літературних інтересів. Наша родина – родина Севастьяна Баха: від батька до внука всі пишуть – всі літератори».
Перші твори в альманасі «Перший вінок» подруги також надрукували разом.
Одна одну підтримували в смутку та радості. На церемонії вінчання Лесі Українки із Климентом Квіткою бажаною гостею була Людмила Старицька-Черняхівська. Після Лесиної смерті її подруга написала емоційні спогади про поетесу «Хвилини життя Лесі Українки».
Почасти службові стосунки об’єднували Людмилу Старицьку-Черняхівську з Софією Русовою (в дівоцтві – Ліндфорс). Перший дитячий садок в Києві, який відкрили сестри Ліндфорс, відвідували і доньки Старицького. Згодом всі вони працювали в Генеральному секретарстві освіти УНР.
1919-го Людмила Старицька-Черняхівська з чоловіком Олександром Черняхівським та донькою Роною й Софія Русова їдуть до Польщі у складі місії Українського Червоного Хреста аби промоніторити утримання українських полонених у польських таборах. «У Варшаві українська військова і цивільна місія зустріли нас, як рідних, - залишить спомини про цю подорож Русова. - Запросили в урядову ложу на оперу. Красуня Рона приваблює очі всієї молоді, Людмила Михайлівна весело балакає з нашими військовими, які надходять в ложу, щоб зблизька глянути на Рону. Мовчить любий п. Черняхівський, з недовір’ям придивляючись».
Людмила Старицька-Черняхівська з чоловіком Олександром Черняхівським та донькою Веронікою Черняхівською. Київ. 1925. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури
Черняхівський клопотався отриманням дозволів на допуск представників місії до таборів. Людмила заходилася налагоджувати контакти з польськими письменниками, щоб створити товариство культурних діячів. Аби обмінюватися перекладами.
- Першим завданням такого товариства має стати увага до шкіл, українських учителів на терені Польщі.
- Але ж учителів народних шкіл не можна визнати за культурних діячів, - висловився колишній петербурзький професор права.
- Це ми відкладем на пізніше, а поки об’єднаймо лише письменників, - запропонувала Старицька-Черняхівська.
Страшні картини відкрилися представникам місії у таборах: бруд, сморід, тиф забирав людей сотнями, трупи купами лежали прямо під бараками. Аби якось покращити становище інтернованих вояків, жінки налагодили стосунки з Інтернаціональним Червоним Хрестом, заручившись підтримкою. Водночас представники Польського Червоного Хреста неохоче ішли на співпрацю. На зворотньому шляху вони зустрічалися з митрополитом Андреєм Шептицьким.
У Кам’янці-Подільському, де на той час перебував уряд УНР, Русова та Старицька-Черняхівська долучилися до створення Союзу українок.
«Люда думає вийти за Черняхівського. Якось вони за це літо більше зійшлись, і Люда цілком насмішливий тон з ним змінила на дуже прихильний, - писала Олена Пчілка у вересні 1894-го в листі до своєї доньки Лесі Українки . Справді кажуть, виходить заміж за цього «ставного стовбура»… Я часто бачу Черняхівського й не чую од нього ні одного не те, що умного, а хоч би не глупого слова. Зуби поблискують як у здорового веприка. Страх як мені дивно стає з рішення тої Люди!».
Найближче оточення Людмили з подивом сприйняло серйозність її намірів. Михайло Старицький був не в захваті від потенційного зятя, вважаючи його походження не надто підходящим. Бо за родинною традицією вважалося, що Старицькі «…рід свій вели від брата Іоанна ІІІ князя Старицького, що й село їх звалося Княжою Лукою. А Лисенки ведуть свій рід від поплічника Богданового полковника Лисенка Вовчури», - зазначала в автобіографії Людмила.
Людмила Старицька. 1890-ті роки. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури
На той час Олександр Черняхівський (троюрідний брат тоді ще не дуже відомого Михайла Грушевського) був випускником медичного факультету Київського університету Святого Володимира і влаштувався лаборантом на одній з університетських кафедр. Це згодом він стане видатним лікарем-неврогістологом, професором медицини, укладачем словника та розробником української медичної термінології. Його дослідження з гістології стануть широко відомі європейським вченим-медикам. А з Нобелівський лауреатом, керівником гістологічного інституту Мадридського університету Сантьяго Рамон-і-Кахалем в нього складуться професійні стосунки.
Студентом Черняхівський почав частенько навідуватися до літературного гуртка «Плеяда», в який входила й Людмила Старицька. Щоб не пасти задніх серед молодих письменників, Черняхівський почав займатися перекладами з німецької творів Фрідріха Шиллера.
Одружилися взимку 1896-го у Києві. Дружкою на весіллі була найкраща подруга Людмили Старицької – Леся Українка. 1900-го у подружжя народилася донька Вероніка (Рона) «..яку я вважаю найкращим своїм твором», - напише 1928-го Старицька-Черняхівська у автобіографії.
Красуні, розумниці Роні, талановитій перекладачці та поетесі буде присвячувати свої вірші Валеріан Поліщук, Олександр Мурашко намалює її портрет. 22 вересня 1938-го Вероніку Черняхівську розстріляють НКВДисти, а батькам повідомлять, що її відправили до концтабору.
Людмила Старицька-Черняхівська з донькою Веронікою та племінницею Іриною Стешенко. Крайня справа – Феодора (няня Вероніки). Фото з фондів Музею видатних діячів української культури.
«Державним моїм ідеалом була самостійна Україна…З 8 років, з моменту першого пробудження свідомості, в мене буяли…любов до своєї нації, оганьбленої й пригнобленої, і ненависть до тиранів… - не приховувала 60-річна Людмила Старицька-Черняхівська 1930-го під час допитів у справі «Спілки визволення України» (СВУ). – Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала стануть у нашій країні підвалиною життя».
Заарештували її та Олександра Черняхівського на початку 1930-го за сфальсифікованими звинуваченнями у антирадянській діяльності та причетності до вигаданої СВУ.
Показовий судовий процес СВУ відбувався у Харківському оперному театрі. Засідання проходили із залученням неймовірної кількості глядачів. Квитки на це дійство роздавали за рознарядкою через профспілки робітникам заводів, фабрик, службовцям. Також перепадало і студентам.
Юрій Шевельов, навчаючись в інституті також потрапив на це судилище: «На допиті Людмила Старицька-Черняхівська, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. Пам'ятаю обвинувача Панаса Любченка з його рудим волоссям і бородою, що особливо в'їдався в допитуваннях. Пам'ятаю загальний вигляд лави підсудних і постаті НКВДистів за нею і побіч неї. Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости - значить, не все українське на Україні радянське і комуністичне...».
Засідання суду у справі СВУ. Серед підсудних крайня справа Людмила Старицька-Черняхівська. Харків. 1930
Суд виніс вирок подружжю Черняхівських по 5 років таборів та по 3 позбавлення прав за ідентичними звинуваченнями. Щодо Людмили Старицької-Черняхівської за те, що була «членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність та здійснювала зв’язок з представниками капіталістичних держав».
Щоправда невдовзі вирок змінили на умовний, з проживанням у Сталіно (Донецьк). Про перебування там, майже без харчів та навіть паперу, дізнаємося з листів до доньки: «Сидимо з татом в нірці, як двоє бідних мишенят. Немає охоти писати, падають руки. Нащо писати? Для потомства? Дуже сумно».
До Києва вона змогла повернутися через шість років.
Людмила Старицька-Черняхівська з донькою Роною та Оленою Пчілкою. 1927.
Факти життя Людмили Старицької-Черняхівської
- 1893 – Микола Вороний у журналі «Зоря» опублікував свій перший друкований вірш «Дівчині», який присвятив Людмилі Старицькій.
Жінка, що в знесиллі тихою ходою
Рівності і волі мала добувать,
Наче янгол божий, чистою рукою
Серцем чоловіцтва буде керувать!
- 1894 – Пантелеймон Куліш, прочитавши перші твори Людмили Старицької писав її батькові: «Читали ми з великою вподобою в «Зорі» твір Вашої доні під назвою «Мрії». Довівши до такого діток, неподоба Вам ні про що інше журитись. Дбаймо про нашу будучину, поки й нашого духу».
- Коли батько хворів, Людмила допомагала йому писати трилогію «Богдан Хмельницький», ставши співавторкою. Цей твір став відповіддю Генріку Сенкевичу з його «Вогнем і мечем». У співавторстві були написані історичні твори «Останні орли», «Молодість Мазепи», «Руїна», «Червоний диявол» і останній спільний – «Розбійник Кармелюк».
- У листі до Івана Франка в 1904-му напише «Порвалось життя мого життя. В моїх руках помер мій тато. У нас з ним було одне серце». Свої тодішні емоції вона характеризувала як «життя з половиною серця».
- Авторка близько 20 п’єс. Найвідоміші твори: «Сапфо», «Останній сніп», «Богдан Хмельницький», «Милість Божа», «Іван Мазепа», «Гетьман Дорошенко», «Діамантовий перстень», «Жива могила».
- Підписувалася псевдонімами: Старенька муха, Маленька Мушка, Тінь минулого, д-р Гордон Г.
Людмила Старицька-Черняхівська (1868 - 1941). Фото з Музею видатних діячів української культури
- 1868, 29 серпня – народилася Людмила Старицька-Черняхівська. Хоча в автобіографії зазначала: - «Вродилася я в 1869 році (я б сказала, що пізніше, та ласкаві дописувачі вже розголосили рік мого народження!). Що покликало певні непорозуміння у даті народження.
- 1888 – разом з Лесею Українкою, Миколою Косачем, Іваном Стешенко, Володимиром Самійленком, Максимом Славинським увійшла до складу літературного гуртка «Плеяда».
- 1895 – стала членом правління Літературно-артистичного товариства у Києві.
- 1907 – увійшла до складу Президії Товариства українських поступовців, членів якого Михайло Грушевський називав мозком української нації, а «пані Черняхівська була тоді в Києві …центральною репрезентанткою фігурою сеї інтелігенції».
- Січень 1907- відбулися масові арешти української інтелігенції. За гратами царської охранки опинилися Леся Українка, Олена Пчілка, Микола Лисенко, Євген Чикаленко, Кирило Стеценко. Ці події співпали з публікацією у першому номері газети «Рада» п’єси Старицької-Черняхівської «Вертеп», де вона в саркастичних образах змальовує імператора, найвищих посадовців та загалом систему влади. Від арешту її врятував псевдонім Старенька Муха, яким було підписано твір.
- 1911 – у театрі Миколи Садовського відбулася прем’єра драми Старицької-Черняхівсько «Гетьман Дорошенко», яка стала хітом театрального сезону. До п’єси Лисенко написав знаменитий марш гетьмана Дорошенка.
- 1912 – після смерті Миколи Лисенка очолила український клуб, який згодом діяв під назвою «Родина».
- 1912 – на час відсутності Михайла Грушевського перебрала на себе клопоти по виданню «Літературно-наукового вісника». «Любий і дорогий Михайле Сергійовичу! Чекала я Вас, як промінця сонця, та ви не приїдете, і ось буду викладати Вам хоч у листі наші жалі. Х книжка Вісника уже і зверстана до половини, маємо надію випустити її…Гехтер і Порш позавчора одмовилися дати обіцяні і вже оголошені статті. Коли б у нас був ще запас наукових статей…Це страшенний мінус нам, що нема запасу наукового, а коли й є, то переважно випадковий. Тому мусимо потурати таким співробітникам як Вороний, Порш або і Гехтер. Щодо грошових наших справ, то вони дуже злі… », - писала 24 серпня 1912-го до Грушевського.
- 1916 – як представниця товариства допомоги біженцям (виникло коли почалася Перша світова війна) їздила до Сибіру організовувати там комітети українських переселенців та полонених галичан.
- 1917 – на Всеукраїнському національному конгресі її обрали членом Української Центральної Ради. Стала однією із засновниць Комітету Українського національного театру, очолила кінематографічну секцію, а з вересня - видавничу комісію при Генеральному секретарстві освіти. Також була головою комітету Національного фонду (за відсутності власної валюти фонд був створений для збору добровільних пожертв). Брала участь у підготовці законодавчих актів.
- 1918 – організаторка Театрального з’їзду.
- 1918 – 1921 – працювала в урядах Української Держави часів Скоропадського та УНР доби Директорії.
- 1919 - підготувала законопроект сприяння розвитку державного українського кінематографу.
- 1921 – була серед делегатів Першого Всеукраїнського Собору Української Автокефальної Православної Церкви, який відбувся в Києві у Софійському соборі.
- 1923 – у складі Асоціації письменників (АСПИС).
- 1929 – у Києві видано історичну драму «Іван Мазепа».
- 1934-1935 – київська державна опера ставить «Аїду», «Ріголетто», «Чіо-Чіо-сан» у перекладі Старицької-Черняхівської, але «ворогу народу» гонорар не виплачує.
Цитати Людмили Старицької-Черняхівської
«Каїн, Іуда і большевик – три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Каїн убив брата, але сам вжахнувся свого злочинства і як безумний кинувся тікати від братнього трупа; Іуда продав Христа, але не стерпів муки сумління і «удавився» сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом одрізав носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострелених прикладами по голові, мов скажених собак, і тішився мукам своїх братів», - виголосила у березні 1918-го Людмила Старицька-Черняхівська на честь загиблих героїв Крут.
Наталя Слобожаніна, Український інститут національної пам'яті.
