Останніми роками, обговорюючи перспективи розвитку тієї або іншої території чи цілого регіону в Україні, обов’язково мова заходить і про туризм, як один із локомотивів територіального чи регіонального розвитку.
Однак, переходячи до аналізу туристичного потенціалу території, зіштовхуємось із ситуацією, коли туристична пропозиція насправді є доволі однобокою – природно-рекреаційні ресурси, історичні пам’ятки, якщо вони є, кнайпи і ресторани. Натомість чимало об’єктів, які потенційно можна використовувати із туристичною метою, залишаються поза увагою. У першу чергу, це стосується об’єктів та закладів культури. Навіть музеї, які, здавалося б, ідеально вписуються у схему розвитку туристичної привабливості території, доволі часто залишаються обділені увагою, хоча в багатьох країнах музейний туризм уже успішно працює. У наших же реаліях музеї – це швидше місця, куди водять чи возять школярів та студентів на екскурсії та коли-не-коли заходять випадкові туристи. То чи можливий музейний туризм в Україні?
Як відомо, ринкова економіка існує за доволі простим законом попиту і пропозиції – для того, щоб щось успішно працювало, потрібно, щоб на даний товар або послугу був попит, і щоб цей попит задовольняла пропозиція. Практика інших країн показує, що попит на туристичний продукт, пов’язаний із музейною справою, є. Тоді можливо, питання треба ставити так: чи є в Україні відповідна пропозиція? Чи готові музеї включатися у конкурентну боротьбу за туриста і для чого це їм?
Відповідь на питання “для чого?”, ніби-то, очевидна – для отримання додаткових коштів на власний розвиток. Але тут не все так просто. Деякі співробітники музеїв у приватних розмовах нарікають, що кошти, які музей заробляє, все одно ідуть до бюджету відповідного рівня, і вже там розподіляються на ті чи інші потреби музеїв. І співробітники музеїв фактично не зацікавлені у притоку туристів – мовляв, натопчуть болота, чи й того гірше – пошкодять якийсь цінний об’єкт, а користі немає. Це якщо говорити суто про продаж квитків, а не про надання додаткових платних послуг, наприклад, відкриття кафе чи сувенірної крамниці при музейному закладі. В такому випадку у музею взагалі будуть проблеми із легалізацію таких доходів.
Отже, проблема номер один, як це часто буває в українських реаліях – законодавче поле, яке потрібно все більше пристосовувати до умов ринкової економіки. Це не означає, що музеї потрібно відпустити у вільне плавання і перестати їх фінансувати. Але можна дати можливість і, що не менш важливо, – навчити – заробляти додаткові кошти для власного розвитку.
Друга проблема – переорієнтувати музеї на те, що вони не є місцем, де цінні артефакти зберігаються від стороннього ока, а повноцінним учасником ринкових відносин, які повинні конкурувати за своїх клієнтів. А це означає розвернутися обличчям до людей.
Як зазначає експерт з питань туризму і країнознавства Ігор Винниченко у своїй публікації “Чи є майбутнє у музейного туризму”: “Одне зі стратегічних завдань – розвиток музею, як своєрідної туристської фірми. Однак туризм тоді стає для музеїв чимось більшим. Музей, що працює в сфері туризму, це музей, який змінив своє ставлення до людей, музей, готовий пристосовуватися до побажань інших аж до зміни графіка роботи…”
Покращення співпраці музеїв із туристичним сектором – процес, який вигідний обом сторонам. Але потрібно усвідомити, що туристичний бізнес аж ніяк не зобов’язаний матеріально допомагати музеям, щоб покращити їхню туристичну привабливість. Бо завдання у бізнесу в ринкових умовах – заробляти, створювати додану вартість і робочі місця. Тому більше кроків назустріч туризму повинні зробити саме музеї, а також законодавці, які можуть дуже суттєво допомогти музеям у цьому.
