Всі відреставровані палаци – красиві однаково, всі ж занедбані замки – занедбані по-своєму. Я дозволю собі таку кальку на відому цитату російського класика світової літератури Л. М. Толстого, аби зобразити весь трагізм історії нашої фортеці
Я гадаю, що кожному відомий бродівський замок, а також те, що час – це константа, а константа – незмінна. Усе, що творить час творить і природа. Остання безжалісна не лише до творіння рук людських, а й до власних здобутків. Саме тому завдання кожної людини, якщо вона, звісно, дбає про свій витвір, оновлювати його, зберігаючи в належному стані.
Бродівська фортеця, на жаль, потерпає не стільки від часу, скільки від людської байдужості. Прогулюючись повз каземати, я був вражений величчю, з якою Боплан зводив цю твердиню, а також тим, з якою недбалістю тутешня молодь зіштовхує і без того аварійні стіни в ще більшу прірву. Та справа не лише в молоді, а й у всіх нас. Ми занедбали цей комплекс, гордо вважаючи, що з нього нам немає жодної користі.
Нісенітниця! Будь-який витвір архітектурного мистецтва, чи то Собор Святого Петра в Римі, чи то Бродівська фортеця, є, як і живопис, і наука, і література, доказом і результатом еволюції людської свідомості. Ніщо так не відрізняє нас від тварин, як мистецтво, а мистецтво інтелектуалів полягає в тому, аби якомога краще зберегти свої здобутки, інакше гріш ціна нашому прогресу.
Байдужість бродівчан – це ракова пухлина, що засіла на стелі однієї з кімнат палацу у вигляді тріщини і розповзається по всій території комплексу у виді сміття, руїн і недбальства. Якби не шанобливе ставлення Віктора Гюго до історії й мистецтва, то до нас би не дійшов величний Собор Паризької Богоматері, який був буквально врятований легендарним письменником в епоху реставрації.
Особисто в мене виникає бажання, аби в майбутньому наші нащадки сказали подібне про нас і замок, і хоч питання про навмисну руйнацію ще не стоїть, фортеця ладна впасти під впливом ряду природніх факторів, відповідальність за які несемо ми, бродівчани. Ми часто шукаємо змія, що засів у нас самих, сподіваючись зіпхнути відповідальність за наші гріхи на нього. Та жодна особистість: міфологічна чи реальна – не здатна відповісти на людську провину краще, ніж самі люди. Жоден міф, жодна влада не буде докладати зусиль, поки ми байдуже спостерігатимемо. Іншого вибору в нас немає: байдужість – це злочин.
Любомир Лесонін
