В історії України часів Великого Князівства Литовського помітну роль відігравав князівський рід Гольшанських-Дубровицьких із династії нащадків легендарного литовського князівського роду Довспрунгів, який належав до «княжат головних», що були київськими намісниками в краї.
Свої заслуги вони підтверджували в численних військових походах (за однією з версій, Гольшанські брали участь іще в Грюнвальдській битві під проводом короля Ягайла), але й підтримкою та розвитком культури та духовності. Особливо тут відзначився князь Юрій Іванович Гольшанський, відомий історикам не лише як мужній воїн, що давав добрячого прочухана монголо-татарам, а й як фундатор багатьох церков та один із найбільших меценатів Києво-Печерської лаври. Про це йдеться на сайті УІНП.
У Юрія Івановича Гольшанського було тринадцять дітей. Але найбільше прославили рід дві доньки, Анастасія та Улянія. Першій судилося відіграти визначну роль у культурному й духовному житті України, а друга була канонізована українською церквою як свята.
Старша, Анастасія-Параскева, у 1530 році вийшла заміж за Кузьму Івановича Заславського із роду князів Острозьких. Вона була високоосвіченою на той час особою: ще в будинку її батька була дуже велика та цінна на той час бібліотека, яка налічувала майже двадцять тисяч томів. Заміж її видали у 15 років (за Литовським Статутом для жінки це було повноліття і шлюбний вік), але родинне життя її склалося напрочуд вдало. Від шлюбу з Кузьмою Івановичем княгиня народила двох дітей — сина Януша Івана Заславського і доньку Анну, яка стала дружиною волинського князя Івана Федоровича Чорторийського.
Пам'ятник Анастасії Гольшанській-Заславській у містечку Дубровиця на Рівненщині
У 1556 році, після смерті свого чоловіка, Анастасія пішла в монастир і під іменем Параскеви стала ігуменею жіночого монастиря в Заславлі (зараз Ізяслав Хмельницької області). І саме за її сприяння і благословення 15 серпня 1556 року в селі Двірець неподалік Заславля розпочалася велика праця над перекладом Євангелія на «мову роду нашого». Ним стало славнозвісне Пересопницьке Євангеліє, на якому нині присягають президенти України.
Поява такої книжки – це був акт не дише духовного, але й політичного спротиву. Україна в той час переживала експансію католицьких та уніатських священиків, які через релігію проводили політику ополячення місцевого населення. Визнати себе православним було рівнозначним визнати себе українцем. Але, якщо католицькі ксьондзи послуговувалися латиною, то в православних церквах звучала церковнослов’янська мова, теж не завжди зрозуміла простому люду. А так хотілося говорити з Богом рідною мовою!
Княжна Анастасія підійшла до справи з усією відповідальністю. До роботи були запрошені архімандрит Пересопницького монастиря біля Клеваня Григорій і переписувач Михайло Василевич із лемківського Санока (зараз це територія Польщі). Архімандрит був високоосвіченою людиною, володів кількома мовами – українською, польською, чеською, латинською і, можливо, грецькою і німецькою. Не поступався йому і Михайло, який не тільки переписував, а й складав приписи і післямови до кожної з чотирьох частин рукопису. До речі, цікавий факт: на пергаментних аркушах у живописних мініатюрах зображені святі, але немає жодного портрету княгині та її мужа, хоча на той час зображення благодійників церкви практикувалося навіть на іконах.
Пересопницьке Євангеліє важило 9 кілограмів 300 грамів і було багато ілюстровано художніми мініатюрами
Робота тривала п'ять років і була завершена 29 серпня 1561 р. Результатом її стала монументальна рукописна книга, оправлена двома дубовими дошками, покритими зеленим оксамитом, на 964 пергаментних сторінках, яка нині зберігається у Києві у фондах Національної бібліотеки України імені Вернадського. Відтоді жива українська мова стала канонічною мовою церковної служби.
Взагалі, князі Дубровицькі-Гольшанські князі щедро обдаровували храми та чернечі обителі й часто ставали їхніми будівничими. Особливо цим відзначився батько Анастасії, князь Юрій Іванович, який після смерті частину свого добра заповів багатьом церквам та монастирям. Чи не тому ще одній його доньці, юній Улянії (Юліанії), судилося стати українською святою.
Православна традиція приписує святій Юліанії чесноти, які відповідають її віку, статі й званню: цнотливість, послух батькам, прихильне ставлення до нижчих, особливо – справи християнської доброчинності. Вона, як і старша сестра, дуже любила книги, з великою повагою ставилася до священицького чину та відрізнялася від своїх ровесниць надзвичайною скромністю. Дівчина була доброю, лагідною, тихою і милостивою, жила повсякденною молитвою і допомогою ближньому, тож люди вже при житті вважали її святою. На жаль, доля відміряла їй не так багато і, коли у 1540-му році вона представилася в 16-річному віці, її поховали у Києво-Печерській лаврі.
Ікона Святої Діви Улянії
А через сто років, за архімандрита Єлисея Плетенецького, ченці Печерського монастиря, які копали могилу біля Церкви Успіння Пресвятої Богородиці, знайшли тіло діви, що, за переказами, «лежала, мов жива». Труну з мощами Юліанії Гольшанської було перенесено до Печерської церкви, але без почестей, що належать святим. А за деякий час свята явилася в чудесному видінні Петру Могилі, дорікаючи йому за це. Саме Петро Могила став ініціатором канонізації і гідного пошанування праведної діви Юліанії Дубровицької. До речі, свята діва Юліанія стала другою після Єфросинії Полоцької жінкою, чиї мощі упокоїлися в Лаврських печерах.
Мощі Улянії спіткала лиха доля: вони частково згоріли 1718 році під час великої пожежі в Лаврі. Рештки їх були покладені в раку і поставлені в Антонієвих печерах. Також частка їх зберігається в Житомирському кафедральному соборі та в Дубровиці, у Свято-Миколаївському храмі.
Нині на батьківщині сестер, у містечку Дубровиця, що на Рівненщині, встановлено два пам’ятники знаменитим землячкам: Анастасії – біля приміщення райдержадміністрації, а Улянії – на подвір’ї церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Є в містечку і вулиця сестер Гольшанських. А 19 липня вшановується пам’ять святої Улянії Дубровицької, яка вважається покровителькою Полісся.
