Напередодні фабрику алкогольних напоїв “Йозеф Кронік і Син” перетворили на найбільший у Львові центр сучасного мистецтва. Після восьми років реставрації відбулось відкриття Jam Factory Art Center та першої масштабної виставки “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми”.
Роботи художників та художниць представлені з IXX століття по сьогоднішній день, та розміщені у великому виставковому холі та в залах на нульовому поверсі. Катерина Яковленко, Наталія Маценко та Борис Філоненко сформували мистецьку концепцію та є кураторами виставки.
“Цю виставку ми планували як набір новел, як збірку різних згущень тих чи інших тем, проблем та питань, які постають перед художниками за останні два роки.”- зазначив Борис Філоненко.
Кожен хто приходить на виставку отримує квиток, який є також мистецькою роботою - витвором кримськотатарської художниці Севіля Наріман-кизи. У такий спосіб організатори намагаються привернути увагу і до кримськотатарського мистецтва. Зокрема, робота має формат квитка та разом з відвідувачами подорожує по виставці, чим підкреслює стан присутності.
Також для кураторів було важливо слідкувати за тим, як за останні роки у художників змінились практики та зафіксувати зміни, які відбулись в цих персональних рефлексіях. Організатори хотіли показати цю тягу подій, які однозначно впливають на рішення.
“Структура новел допомагає нам говорити про одне й те саме в різні способи. У нас є різні досвіди того як ми переживаємо повномасштабне вторгнення. З одного боку ви можете бачити дуже багато ландшафтів, так зображується фіксація природи. Проте з іншого боку це теми, які разом з цими ландшафтами піднімаються - тривога та небезпека”, - розповіла Катерина Яковленко.
До прикладу панорама Олександра Гнилицького та Олега Голосія, яка створена на початку 90-х років, розповідає про оборону та облогу Севастополя. Пейзаж стає місцем битви, місцем де відбувається боротьба за свободу, місцем пам'яті, місцем де будується або відновлюється ідентичність.
На першому поверсі виставки “Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми” сконцентровані теми, які хвилюють кожного українця: тема втраченого дому, тема пам'яті про цей дім, тема окупованих міст.
За словами Катерини Яковленко війна має довшу перспективу та відсилає нас до багатьох інших воєн за свободу та незалежність, які були на нашій території за участі наших пращурів.
Однією з тем, яка розкривається на виставці є тема як говорити дітям про війну. Красномовною є робота Люсі Іванової, яка створила серію рисунків про те, як пояснити цей світ дитині. Художниця підіймає теми пов'язані з війною та розкриває питання, що вона може розповісти новонародженій під час повномасштабного вторгнення дитині.
Організатори виставки вирішили розповісти одні і ті самі історії в різний спосіб і тут велику роль відіграла архітектура історичної будівлі - фабрики повидла - цікавий, проте не простий простір.
Також одна з локацій на виставці присвячена мові. Там представленні записи починаючи від щоденників зроблених в окупованому Херсоні на звичайних кахлях з ванни і закінчуючи аудіозаписами гри на фортепіано під Бахмутом, які зробив учасник цієї виставки та який зараз знаходиться в збройних силах України.
Мабуть, найбільш особлива зала присвячена саме місту Херсон та Музею сучасного мистецтва у цьому місті, заснованого В’ячеславом Машницьким, який сьогодні вважається зниклим безвісти, та на жаль його доля невідома. Він зник за декілька тижнів до деокупації Херсону. В окремому просторі розповідається про цей музей, кімната містить пам'ять та надію.
“Запрошую вас подивитись і прочитати до кожної роботи на цій виставці наші короткі пояснення, які допоможуть вам краще зрозуміти і дізнатись додаткові факти про твори.”- запросила Наталія Маценко.
Підготувала Надія Файгель
