Служба і життя на «нулі» здаються, надзвичайно одноманітними, а водночас, до страшного непередбачуваними.
– Ніколи не знаєш, що, чи радше, кого принесе чергова ніч, яким для тебе та побратимів буде наступний бій… Засвоїв це давно, ще в 2014, коли вперше потрапив на передову, – розповідає військовослужбовець Юрій Волько. – Але до всього звикаєш. А передусім, – не думати про погане. Натомість слід просто робити свою роботу, дивитися вперед і мріяти.
У бригаді 27-річний Юрій Волько служить понад 2 роки. До цього, на початку війни, мав досвід служби у різних військових частинах і навіть повернувся в цивільне життя. Втім, не знайшов себе там, відверто розповідає солдат.
– У 2014 році я був призваний до війська по мобілізації. Служив у 24-й окремій механізованій бригаді, згодом у 53-й. Демобілізувавшись, пробув удома трохи більше, ніж півроку. Знайшов роботу, непогано заробляв, але відчував себе, що називається, не в своїй тарілці. Тож, не довго думаючи, пішов у військкомат, – розповідає Юрій. – І призвався у 14-ту окрему механізовану бригаду оперативного командування «Захід», яка стала для мене рідною. Так, напевно, мало бути, – розмірковує солдат Волько.
Через 10 місяців у нього завершується строк контракту. Втім, він уже зараз чітко знає, що робитиме далі – продовжуватиме службу.
– Напевно, уже не зможу без війська, – сміється він. – А якщо серйозно, то вже не уявляю себе в цивільному житті, не знаходжу там для себе місця. Тож до перемоги служитиму точно, бо всі ми тут – заради неї, та й, зрештою, звик доводити до завершення справи, за які беруся. І хоча далеко наперед не варто забігати, думаю, хотів би продовжувати службу й після перемоги. Знаєте, армія змінює людей… Мене особисто змінила на краще, особливо, за «крайніх» 2 роки. І річ не у війні, не в щоденному ризику для життя, не в усвідомленні якихось важливих для себе речей (хоча і в них теж), а в колективі. Впевнений: із більшістю з тих, з ким зараз служу пліч-о-пліч, залишимося близькими назавжди. Бо це не просто друзі, це рідні для мене люди, яким я щохвилини довіряю своє життя, й які мені довіряють свої…
Удома на Юрія з нетерпінням чекають батьки. А на передньому краї, де служба й життя до страшного непередбачувані, де в перервах між боями так солодко мріється, їхній син разом із побратимами виборює перемогу й мріє про власну сім’ю. Яку створить, віриться, уже невдовзі у мирній країні.
Катерина ЛИТВИНЧУК
(прес-служба 14-ї окремої механізованої бригади).
