Компанія «Кnigamir», що у Брукліні, запропонувала новий роман Богдана Кушніра «На лінії зіткнення. Любов і ненависть» читачам США і Канади. Книгу, яку видало харківське видавництво «Фоліо», в Україні продають по 80-90 грн, а в США – по 10 доларів.
Новий роман в Україні позиціонують як гостросюжетний художній твір, а в США як військові щоденники.
Як розповів сам автор, це книга про невидимі сторони російсько-української війни. Спочатку письменник і журналіст Богдан Кушнір, який під час війни на Сході служив у Збройних силах України на Сході – він офіцер Сил спеціальних операцій, занотовував побачене у своїх щоденниках. Після демобілізації ці військові нотатки лягли в основу роману «На лінії зіткнення. Любов і ненависть».
У Львові книгу можна придбати у торгівельній мережі «Фоліо», зокрема», на вулиці Коперника,3.
Богдан Кушнір – автор пригодницьких романів про спецслужби «Помста оперативника розвідки»(2014) та «Невидима павутина»(2015), які побачили світ у видавництвах «Апріорі» та «Ярославів Вал». В 2013 році він передбачив російську експансію в Україну під виглядом Сочинської зимової олімпіади. У 1995-1996 роках працював власкором «Молоді України» у Москві.
Викладав в університеті паблік рилейшнз та журналістські розслідування. Зараз працює у парламентській газеті «Голос України». Учасник бойових дій на Сході.
Пропонуємо нашим читачам уривок з нового роману Богдана Кушніра.
"Перші сонячні промені сріблили траву край дороги, коли підполковник Олександр Безсмертний з групою розвідки під’їхали до взводного опорного пункту.
— Чиї будете? — перегородив дорогу грізний вартовий, обвішаний гранатами і запасними ріжками.
— Гей ти, шаолінь, біжи в бліндаж, поки іграшок не розгубив, — наказав Петрович.
— Зараз почнеться обстріл.
— Звідки знаєте?
— Вуха протри, ану чимдуж, — підштовхнув солдата і віддав команду двом спостерігачам-розвідникам висунутися на три сотні метрів уперед.
Щойно Петрович з вартовим забігли в бліндаж, як на поверхні розірвалися снаряди. Гатили прицільно, вогонь щільною завісою накривав першу лінію оборони.
«На годину затягнеться — не менше», — подумав Безсмертний і приліг на вільний лежак. Учора ешелон старих боєприпасів прибув з Ростова. Розвідка повідомила. Поки не відстріляють — не заспокояться. Лінія зіткнення перетворилася на полігон для утилізації небезпечних боєприпасів. Це дешевше, ніж утилізувати на заводі, та й відповідальності жодної. Жертви можна списати на війну. Старі радянські снаряди часто летіли не в ту сторону. Під Луганськом козачки з будуна приїхали на полігон, дали залп і знесли півсела. Втрати списали на противника. На війні як на війні, про закон забувають, а правда в кожного своя. Якщо далі такими темпами вистрілюватимуть залишки радянських запасів, лінію зіткнення перетворять на пустелю. Лежали мовчки, час від часу якийсь балагур викликав загальний сміх.
— Кок, а кок, що на обід? — допитувався в кашовара взводного опорного пункту, який останнім забіг у бліндаж. — Їсти хочу.
— Виглянь на дорогу, польову кухню розфігачили, добре, що живий залишився. — Кок, а де вінницьке сало?
— Хлопці, скажіть щось ненажері, з переляку спина мокра, а йому їсти подавай.
— Кок, а шо на обід? — напосідав Лука.
— Куряче капшо! Тушонка коров’яча з цибулею і хлібом.
Над бліндажем здригалася земля. Дерев’яні настили рухалися немов живі. В повітрі пахло димом і порохом. Солдати прислухалися до перепалки Луки з кашоваром, забувши на мить про артобстріл.
— Кок, а кок, а тебе Крава заставляв їсти кашу?
— А шо?
— Генерал наказав заму по тилу з’їсти казанок недовареної перловки.
— Брехун ти, Лука.
— На власні очі бачив, як підполковник запихався шрапнеллю № 10.
— Не вигадуй.
— Бігме Боже, — перехрестився Лука.
— Чого розхвилювався, кок?
— Я нормальну кашу варю. За добавкою прибігаєте?
— Не хвилюйся, якщо заставить, допоможемо.
— Та ну тебе в пень, там гатять, як у пеклі, а ти про живота думаєш.
— Кок, я їсти хочу.
— Візьми сало. Он, на поперечці, засолене висить. Враз затихло, артобстріл припинився.
— Ану, шаоліні, підйом, — скомандував підполковник Безсмертний
— Ти хто такий? — запитав Лука.
— Кінь в пальто, всі в окопи, зараз почнеться.
Командний голос Петровича діяв магічно. Всі дружно подалися до виходу. Щойно залягли, як вдалині показалася ворожа піхота. Йшли як на параді, навіть не пригиналися. З флангів бетеери поливали окопи вогнем.
— Не стріляти, ближче підпустити, — не вгавав Безсмертний.
Відстань скорочувалася. Бетеери припинили стрільбу. На тій стороні подумали, що після годинного обстрілу на опорному пункті живих не залишилося. За двісті метрів до окопів підполковник крикнув:
— Вогонь! Стовп вогню і диму враз накрив ворожі шеренги. На лівому фланзі запалав бетеер. Від щільної стрільби піхота залягла і не висовувалася. Перестрілка тривала хвилин десять. Враз запрацювала артилерія. Противник почав відходити, залишаючи на полі бою обгорілий бетеер і вбитих.
До Безсмертного підійшов Лука.
— Звідки дізналися, коли почнеться атака? — здивувався.
— Поки дехто кока мордував, мої хлопці висунулись вперед і спостерігали за діями противника.
— А-а-а, розвідка, вибачайте, вперше вас бачимо.
Під’їхав комбат.
— Молодці, орли, — похвалив, — не чекав від вас...
Побачивши Безсмертного, замовк на півслові. — Зрозуміло, хто тут командував, — розійшовся щирою усмішкою. — Якими вітрами?
— Проїздом. Шукаю наших хлопців.
— Замаскувались? — Шифруються, окуні.
З гори до блокпоста спускався «крокодил» — екскаватор для риття окопів. Водій висунув голову в бокове вікно і щосили кричав, а пасажир махав білим рушником.
— Здаються в полон?
— Так це Коля і Вася, наші помічники, навколо блокпоста окопи рили. Під «градами» працювали. Командир роти загинув, взводному півголови знесло, а вони не тікали. Колесо відірвало, а вони рили.
«Крокодил» мчав по пересічній місцевості, сунув прямо на блокпост. Відстань скорочувалася, вже доносився голос водія:
— Розступіться!
— Гальма відказали, — здогадався комбат, — всі на бік!
«КРАЗ» з ковшем сунув, немов потвора з фільмів жахів. В останню хвилину вдалося вирулити, і машина рознесла дерев’яну баню, зупинилася, врізавшись в бетеер. Усі кинулися до копачів. Кабіна «крокодила» відчинилася, і водій зістрибнув на землю. По-хазяйськи оглянув машину, обійшов бетеер і сердито запитав:
— Де механік? Ваш бик, бачу, цілий, а «крокодил» трохи зігнутий.
— Головне — живі, — підійшов комбат. — Металу на всіх вистачить.
— Казав зампотеху, гальма несправні, а він: старший солдате, наказую їхати на передок. Куди на хрін їхати? — сердився.
— Вибачайте, в нього стрес, — вибрався з кабіни Вася. — Баньку відбудуємо, — прицінювався до розвалин.
— Не лізь зі своїми інтелігентними штучками, — наїжачився водій. — Я винен і відповідатиму.
— До мобілізації він трактористом в селі працював, — Вася показав на напарника. — Не звик до швидкої їзди.
— Лабух нещасний, окоп рити — не музики вчити, — вступив у перепалку водій. — Це техніка, а не рояль, — натякав на Василеву професію вчителя музики.
— Де водій бетеера? — поцікавився комбат. — Зачепіть тросом «крокодила» і відтягніть на ремонт. А ви, — наказав Колі й Васі, — поки «крокодил» не оживе, на передок ні на крок.
— Петровичу, може відпочинеш, — запросив комбат. — Ні-ні, нам пора.
— Куди? — Загляну в Благовіщинку, але в журналі бойових дій занотуй, що я три доби надавав вам допомогу.
— Як скажеш. У Благовіщинці мертвий сезон. Торгівлю згорнули.
— Ось тому загляну.
— Хай щастить, — сказав на прощання комбат. — Заїжджай на зворотному шляху.
Болівар мчав до Благовіщинки. Позаду залишився блокпост «Сталінград», обпалений «градами» і «смерчами», і розфігачене снарядами село. В руїнах лежала білокам’яна школа. Потужний снаряд влучив у головний корпус, залишивши в стіні велику діру. Дерев’яний дах ще догорав. Поблизу диміли сільські хати. На подвір’ях голосили жінки. У білу «швидку» вантажили поранених. Перед сільським клубом на траві двома рядами лежали убиті. Артилерійський дивізіон, який щойно прибув з Сибіру, промахнувся в розрахунках і змішав з землею третину села.
Дорогою промайнула колона автомобілів ОБСЕ з білими прапорами.
