О 14 годині 22 вересня 1939-ого до Львова увійшла радянська армія. Ось як очевидці “по різні боки барикад” згадували той день:
Михайло Яворський (львів’янин):
"Вони швидко крокували в три шеренги, сливе бігли, немов хотіли догнати західне сонце. Незнайомі уніформи темно-коричневого та блідо-оливкового кольорів свідчили, що то ані не німці, ані не поляки. Якби не зброя, я подумав би, що то якісь подорожні монахи.
Їхні обвітрені обличчя були такими ж червоними, як п'ятикутні зірки на їхніх зелених касках. Очі мали вузькі й розкосі. Заболочені черевики, за плечима рушниці, на грудях пояс із патронами, над касками вістря багнетів — здавалось, вони щойно зійшли з екранів фільмів про Першу світову війну".
Остап Тарнавський (поет, перекладач, журналіст):
"Населення приймало радянську армію різно: одні споглядали вояків у рудих, не надто шиковних одностроях з погордою, інші з недовір'ям, хоч і були такі, які раділи...
Між вояками було багато українців, які розмовляли українською мовою, навіть і старшини. Це напевне була запланована показуха, мовляв, братів визволяють рідні брати-українці”.
Гавриїл Костельник (священик):
"Сонячний день, саме полудень. "Доблесна" червона армія в'їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам'яниці...".
Станіслав Чурук (львів’янин):
"На Академічній площі побачили броньовик, а на вулиці Баторія — піхоту на марші. Страшне враження — чорні шапки з червоною зіркою. Більшість складали косоокі азіати".
Осип Назарук (письменник, журналіст):
"За якийсь час почав над'їздити цілий ряд совітських танків з великим звенькотом і тарахкотінням. Ті танки були великі і малі, ріжного вигляду, але всі помальовані однакою краскою, якоюсь бурою. Деякі були щільно замкнені, на деяких видно було червоноармійців. Вони держали кріси в руках і дивилися у вікна, мабуть побоюючись, що будуть в них стріляти.
Одяги їх були гірші від одягів польських жовнірів, а з німецькими їх порівнювати годі було. Вигляд совітських жовнірів був переважно марний і зовсім не пригадував добре виглядаючих рослих солдатів бувшої царської армії. Червоноармійці займали Львів мовчки: не чути було не то співу, але навіть не видно було, щоб вони говорили між собою або засміялись".
Іван Сєров (нарком внутрішніх справ УРСР):
“Части, дождавшись 14:00 час., выступили в город. Стрельбы не было. Войдя в город, на главной улице из некоторых домов раздались редкие ружейные и частично пулеметные выстрелы. Войсковые части, очевидно не предупрежденные о том, чтобы не открывать огонь, сразу открыли огонь ружейный и пулеметный.
Началась паника на главной улице. Все бойцы Красной армии стреляют, но большинство не видят цели. Многие стреляют по окнам домов. Не попадая в окна, пули поднимают пыль, и другой боец, принимая эту пыль за дым выстрела, открывал огонь. Никакого руководства со стороны командного состава не было. Кто хотел, тот и стрелял, цели стрельбы не было.
Напуганы такими «стрильбами» бойцы и командиры в дальнейшем двигались по г. Львову с обнаженным оружием. Все это производило впечатление растерянности и отсутствия руководства со стороны командного и политического состава”.
Проект Локальна Історія.
