Знявся легкий передвесняний вітер - він чудово допомагає у мандрівках, бо не колючий і завше попутний. З допомогою цього веселого вітру дістався славного міста Дрогобича.
Коли говорю про це місто, чомусь хвилююсь. Напевно, боюся щось забути, проґавити, бо історія Дрогобича давнезна і багатюща. Такої історії вистарчило б на кілька міст.
Розповідати про це прикарпатське місто можна по-різному: можна впоминати лише архітектурні пам’ятки, яких тут вдосталь, можна довго і цікаво ділитись враженнями від Дрогобича Івана Франка, який тут тривалий час жив і навчався та дивовижного Бруно Шульца, можна відкривати для себе Дрогобич давньоруський, український, польський, єврейський, автстрійський, або ґотичний, модерний, сецесійний, сакральний... Місто цікавезне і повне чару, загадок і вишуканих дрібничок.
Розповісти про все одразу - нереально. Та й чи є в цьому потреба. Це робота для літописця, мистецтвознавця, історика. А для такого бурлаки, як я - Дрогобич є затишним і гостинним місцем, де можна сховатись від життєвий бур, перебути якийсь час, набратись сил і знову пуститись в дорогу. Тому розповідатиму про Дрогобич очима небайдужого подорожнього, який відкритий до нових вражень та емоцій.
Одразу зізнаюсь, що в Дрогобичі бував раніше. І не раз. Але дуже давно. Так давно, що пам'ятаю смак дрогобицького пива, в якому через кілька днів після випуску випадав осад і воно могло скиснути, бо термін придатності його становив 7 діб. Тож мені особливо цікаво було глянути на місто майже свіжим оком.
Для мене є кілька місць в Дрогобичі, куди я намагаюся обов’язково потрапити при нагоді. Чи не найвизначніше серед них - розкішна дерев’яна церква Юра - пам'ятка галицької дерев'яної архітектури кінця ХV - початку XVI століть. Це неймовірної краси і гармонії храм, побудований з любов’ю до Бога і людей. Не дарма пам’ятку занесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Храм поставлено на узгір’ї, оточено дерев’яним парканом, неподалік зведена грізна дерев’яна дзвіниця-вежа (1678 р.) Щоб уявити, як бачили світ українці чотири століття тому, треба зайти в церкву, натішитись стінописами та іконостасом і помолитись за талановитих митців, які створили таке диво предивне.
Я уже намірився стукатись у церковну браму, як раптом на паркан вискочив чорнющий коцур, мовчки позирнув на мене, махнув хвостом і завмер. У мене мурахи-топтунці по плечах пробігли! Щось тут не так, чиясь душа дивилась на мене жовтими очима. Не те, щоб я був забобонним, але якось незатишно на душі стало. І були на то причини. Як виявилось, я приперся акурат у вихідний день, коли церква для огляду зачинена! Середа - не мій день. От і не вір після цього у прикмети. Довелось насолоджуватись пам’яткою лише зовні.
Далі вулицею Солоний ставок я попрямував до ще однієї дрогобицької пам’ятки - дерев’яної церкви Воздвиження Чесного Хреста (1613 р.) Назва вулиці цілком слушна - у цій долині колись було озеро із солоною водою. Поруч знаходиться найдавніша солеварня в Україні - тут з 1250-го року і по сей день випарюють сіль тим же середньовічним способом. Виглядає солеварня трохи пекельно, але це місце особливої атракції для допитливого туриста. Якщо врахувати, що Дрогобич тривалий час жив і розвивався завдяки солеварному промислу (про що свідчить його герб) - то для тутешніх мешканців і приїжджих солеварня мала б стати культовим місцем.
Мене ж цікавила власне церква солеварів, якою й був храм Чесного Хреста. Він знаходиться зовсім неподалік промислу. І направду справляє враження. Високий, поставний, критий ґонтом. Цікаво, що про церкву Юра я чомусь думав в жіночому роді, а про храм солеварів - в чоловічому. Щось є у цій споруді чоловіче - міць, сила і гордість. Традиційно для мене - храм був зачинений на замок і я не зміг обсервувати внутрішні розписи святині. Довелось тішити око парсунами святих у підсінні. Чомусь подумалось, що храм має дуже добре сусідство - з пожежною частиною і йому в разі чого не загрожує вогонь, як це вже було в його історії.
Ще одне знакове місце в Дрогобичі - Замкова Гора, дзвіниця костелу святого Варфоломія і власне сам костел. Велична дзвіниця є найстарішою спорудою міста. Вона пам’ятає ще Юрія Котермака-Дрогобича (який з 1481 по 1482 був ректором найстарішого в Європі Болонського університету), бо споруджена ще в князівські часи і служила оборонною вежею замку руського воєводи, а пізніше прилаштована під дзвіницю костелу святого Варфоломія, збудованого поруч. Вежа з дзвіницею вражають монументалізмом і чистотою ліній. Ґотичний костел - чудово збережена пам’ятка, що притягує увагу і домінує посеред пересічної забудови.
Ще в 1392-му році польський король Владислав Ягайло постановив закласти в Дрогобичі мурований ґотичний костел на місці терему княжого воєводи. Водночас храм виконував й оборонні функції.
У жаркі літні полудневі години дуже файно сидіти у тіні стародавнього храму і насолоджуватись приємною прохолодою, пивом та сильветкою пам’ятки. Ранньої весни не дуже висидиш - зимно. Тож я розпустив ноги і подався навколишніми вулицями, насолоджуватись будинками австрійської доби. Їх доста багато і не всі вони перелицьовані-перебудовані, є багато витончених автентичних шедеврів, яких ще не торкалась рука “реставратора” зі снєжкою і утеплювачем. Ці перлини постали в час, коли Дрогобич став столицею європейського нафтовидобування (ХІХ ст). Тоді місто прикрасили чимало першорядних пам’яток архітектури, які досі нагадують про колишню славу і економічний розвій. Чомусь згадався амазонський Манаус, який розквітнув під час каучукової лихоманки.
У середмісті навідався у старовинний катедральний собор святої Трійці. Тут, при світлі тьмавих свічок раптом опинився на самоті із тишею і Богом, хоч за стінами вирувало живе місто. Давнє місто має прихистки для втомлених душею мандрівців...
Чим більше я вдивлявся у місто, розчинявся в його просторі, тим більше усвідомлював себе чужинцем, який вивчив місцеву мову, але не став своїм для цього згустку матерії, населеного живими душами та емоціями.
Щоб зрозуміти і прийняти Дрогобич, мало одного дня. Неможливо пізнати велич Франка за одною повістю “Захар Беркут”. Як неможливо стати бойком, лише помолившись в бойківській церкві. Дрогобич вартує більшого - часу, зусиль, уваги, інформації і цікавості. Навіть від самих мешканців. А що вже казати про таких волоцюг, як я...
Богдан Волошин, Проект Локальна Історія.
