Люблю, коли мандрівка не розчаровує, а обов’язково дарує щось несподівано прекрасне. І ти це передбачив. Бо вже був там, щоправда якось побіжно, але око встигло вихопити із зеленого шумовиння садків червоні цегляні обриси ґотичного храму, стрімку вежу ратуші і важкуватий купол старої церкви...
Недавно мені випала нагода вдруге побувати в дивовижному селі із ще дивовижнішою назвою - Нове Місто, що на Старосамбірщині. На адміністративному будинку так і написано на табличці: “Новоміська сільська рада”.
Парадоксальний напис не зовсім відповідає дійсності, бо село Нове Місто насправді дуже старе. Тут ще в княжі часи існували поселення. Потім було село Библо, знищене навалою ординців. Библо відродилось за три кілометри звідсіля. А на попелищі згодом заснувалось Нове Місто. За короля Казмира Великого у Нововму Місті поселились німці. Відтак поселення стрімко розвивалось і вже у 1463-му році Нове Місто отримало Маґдебурзьке право.
Місто справді було містом - це досі можна прослідкувати, спацеруючи його вузькими вуличками. Усі вони провадять на ринкову площу, де колись стояла дерев’яна ратуша. Замку у Місті не було, але вже у 1512-му році на місці старого дерев’яного костелу розпочалось будівництво чудового ґотичного храму святого Мартина. Саме цей величний мурований храм був для містян твердинею не лише духу, але й порятунку від зайд. Й досі довкола костелу видко залишки високих валів, що колись шкірились частоколом.
Вітер жбурляв мені в лице віхті снігу, а я стояв на пагорбі біля дзвіниці і милувався зґрабним силуетом храму, увінчаним стрункою сиґнатуркою. Пологий засніжений схил, суворі ґотичні вікна, черлена цегла муру невловимо нагадували картину “Мисливці на снігу” Пітера Брейгеля старшого. Бракувало лиш власне мисливців з фузиями і гончаків із закрученими хвостами.
Храм не раз відновлювався і перебудовувався, але зберігся напрочуд гарно. У першу чергу завдяки тому, що в ньому не переривалось служіння навіть за совітів, про що подбав багаторічний парох храму отець Ян Шетела. Неподалік дзвіниці, побудованої на початку ХІХ-го століття, зберігся старовинний цвинтар із кількома цікавими пам’ятниками.
Із валів довкола костелу видко струнку вежу ратуші Нового Міста. Вона наче зрізана, мала би мати шпилясте продовження, але ні, саме такою її задумав архітектор. Дуже цікавий проєкт, зреалізований у 1910-му році в стилі модерн. Колись тут засідав маґістрат і чергували пожежники. Нині ж - народний дім “Просвіти” і ще кілька закладів, але все на замку і годі там потрапити.
Трохи далі, минувши невеличкі будиночки, я натрапив на милий палацик із колонами - відділення тутешньої пошти. На жаль, пошта займає лиш невелику частину будівлі, а решта пустує та руйнується.
Ще кілька кроків і побачив громіздку будівлю церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Вона теж мене здивувала, бо збудована на самісінькому початку ХХ-го століття у стилі “Rohbau”! Висока опасиста споруда міцно стоїть на землі, наче натякаючи, що це її край, Батьківщина її одновірців. Біля неї присусідилась вишукана дзвіниця.
Колись в Новому Місті процвітала торгівля, працювали три водяні млини, в Новоміській ратуші був бровар і солодовня, а ще вирощувались плантації коноплі для пошиття одягу. У 1872-му році біля містечка проклали залізницю, що поєднала Львів з Будапештом. Колись у Новому Місті мешкали українці, поляки та євреї. Від останніх залишилась лиш мініатюрна крамничка на центральній вулиці...
Нове Місто нині таке ж нове, як і колись. І таке ж давнє. Тут є що подивитись, доторкнутись до історії і прадавньої краси, вдихнути чудове повітря з передгір’їв Карпат. І лиш розбиті дороги віддаляють це чудове місце від тих, хто бажає його відвідати.
Богдан Волошин, Локальна історія
