В таборах ГУЛАГу було понівечено не одну людську долю та знищено не одну героїчну постать. Ми вже розповідали про умови життя в таборах Воркути, Тайшету, Інти.
Мова піде про життя в ув’язненні на Колимі.
Історія існування виправних таборів в цьому регіоні почалася з 1915 року, коли в басейні річки Среднікан знайдено поклади золота. Року 1926-го було організовано експедицію, яка підтвердила наявність золотоносних родовищ. Спочатку сюди приїжджали звичайні робітники, почалося зведення житлових домів і виникло селище Нагаєво (майбутній Магадан).
Зрозуміло, що після віднайдення родовищ радянська влада була зацікавлена у їх максимальному видобутку. Вже 1931 року створено державний трест по дорожньому і промисловому будівництву в районі Верхньої Колими – ʺДальстройʺ. Його завданням стали пошуки і розробка золоторудних родовищ та будівництво автомобільної дороги від бухти Нагаєва до району золотодобування.
Року 1932-го для роботи сюди прибули перших 100 арештантів радянських в’язниць. Позаяк ʺДальстройʺ підпорядковувався Раді праці та оборони СРСР (з 1938 – НКВС), проблем з ʺдоставкою кадрівʺ не виникало. Було видано цілу низку постанов для ʺлегалізаціїʺ та організації праці в’язнів, в результаті чого у 1932 р. повстав Північно-Східний ВТТ, який по суті був створений через потребу робочої сили для ʺДальстроюʺ. У цьому ж році сюди почали звозити в’язнів з інших таборів.
Північно-Східний ВТТ за кількістю ув’язнених був одним з найбільших табірних комплексів СРСР.
Окрім роботи з розвідки і видобутку золота, тут також видобували олово, вольфрам, кобальт, вугілля. Велись будівельні роботи (електростанції, дороги, портові та житлові споруди), лісозаготівля та багато інших видів господарської діяльності.
Коли 1943 року в СРСР було відновлено каторгу, то ʺСеввослагʺ став одним з перших таборів, де було створено каторжні підрозділи і саме в цьому таборі утримувалися жінки засуджені до каторжних робіт.
ʺВ бараках, нас жило по 350, по 400, то так во з того боку нари, нижче і вище, і з того боку нижче і вище, і ми на нарах сиділи…Давали нам коци такі, давали коци і матраси такі з сінями, то гнали нас до ліса, такі мішки нам давали і ми собі тою травою напихали і так на тім спали. Нас привезли були у Магадан, то було після Михаїла, але там вже був мороз сильний. Там раз був 56 градусів морозу, у 56 градусів прийшла нарядщиця і каже: ʺДевушкі, морозу 56 градусів, але начальник, каже, наш лагера начальник дзвонив в Магадан, що такий мороз, що робити, як людей на такий морозʺ, -ʺЧто, какой там мороз, пусть ідут на работуʺ. І пішли то я тоді носа відморозила. Не раз дівчата мої – ʺГена, ти алкоголічкаʺ, кажу : ʺА чо?ʺ, -ʺТа в тебе синій нісʺ, а я кажу: ʺЯкби ваш ніс пережив що мій, то може би й чорний бувʺ. Там я тоді й ноги обморозила, двостороннє запалення дістала, дівчата багато поприморожувалисі. То один раз було 56, було 40, 45, 47 о тако во було. Але на роботу ми ходили… Їсти баланду варили, само більше рибу, а риба така та тюлька, що там пару круп… Питаються дівчата: ʺЩо нині є?ʺ, - ʺІ-га-гаʺ, то то є вівсяна де яка крупа, а риба то така тюлька і там до тої зупи то давали тюльку, то то трошка зварилосі, а ті хребетця і голови то плавали, а наверха була така піна. Я як, то все мені ся рвати хтіло, але їсти сі хтіло, всьо сі мусіло їсти. І дві ложки каші якої небуть, там вівсяна і сєчка, на ячмінну казали сєчка…ʺ пригадує своє перебування в таборі Євгенія Батюта (1930 р. н.), членкиня ОУН ʺКатрусяʺ.
Табори ʺДальбудуʺ стали сумновідомими, адже в’язні працювали до повного виснаження. Рівень смертності був дуже високим. Є свідчення, що начальник ʺДальстроюʺ, генерал-лейтенант НКВС Іван Нікішов казав: ʺВистелю забій трупами, але план з намиву золота виконаю…ʺ.
В’язні часто гинули і при виконанні інших робіт, Євгенія Батюта розповіла – ʺЯ була на 32-му кілометрі лісоповалу, а потому була в самому Магадані, то був 5-й ОЛП, то траншеї копала, там загинуло наших 12 дівчат. В тій траншеї, траншея була глибока, то вічна мерзлота і там той верх засипавсі. Там загинула моя коліжанка Наталія Стецьків…ʺ.
Крім того на Колимі був нестерпний клімат, зима з екстремальними морозами і лютими вітрами, та літо з постійною вологою та роями комах. Через зимовий холод помирало багато в’язнів (зазвичай більше, ніж в іншу пору). Хоронили померлих в могилах, які викопували заздалегідь в тепліші дні або робили їх з допомогою вибухівки. Зі спогадів очевидців померлих ховали без одягу, вже пізніше дозволили в нижній білизні чи дерев'яних ящиках.
Року 1948-го в Магаданській області було утворено особливий табір № 5 ʺБереговийʺ для утримування політичних в’язнів. Норма виробітку для в’язнів ʺспецлагівʺ була так само як і для каторжан, практично нереальною для виконання. Часто жінки, які працювали на лісозаготівлі, помирали від розриву діафрагми, адже не могли тягнути важке дерево на багатокілометрові відстані.
Зі спогадів Віри Філяк (1924 р. н.), членкині ОУН на псевдо ʺРеняʺ - ʺРобота у нас була надзвичайно важка – ми у лісі, дебрах лісових, там були дрова, ми ці дрова нагружали на санки і витягували їх значить на рівнину, а потім вечір загружали на машини і забирали ті дрова. От найгірше це було винести нам ті дрова з дебер, винести, загрузити на малі санки і довезти до машини – то одна і та же робота. А іти треба 4-7 кілометрів на роботу і з роботи також, так шо ми… А коли ми приїжджали вже до лагера… А був такий начальник, українець, Лисенко. Так пам’ятаю, буду до смерті пам’ятати. І він нас всіх, шо прийшли з тої роботи важкої, він завертав ще на такі горбики іти і там були такі, то називався сланік, короткі такі кущі. Треба було виривати ті кущі і нести, нести в лагер, щоби опалювати. І так ми кожен день ходили ще за тим сланіком, після тої важкої роботи… Ми деякий час, але то менше, що ми різали заготовляли метраж. А в більшості ми тільки от тягали, як я вам кажу, з дебрів і возили санками до машини, тоді нагружали на машину вкінці. І пішочком мандрували сім кілометрів...ʺ
На початку свого існування в ʺБерлагуʺ нараховувалося 15 табірних відділень, а кількість ув’язнених становила близько 15 570 людей, серед них – 2 165 жінок. Максимальна кількість в’язнів була 1952 року і становила 31 500 осіб, хоча в цей час смертність в таборі становила 11 осіб на 100 в’язнів. За офіційними даними за час існування особливого табору № 5 тут померло – 1 848 осіб. Найбільшу частину в’язнів ʺБерлагуʺ становили українці.
Року 1954-го особливі табори було реорганізовано у ВТТ і в червні цього ж року ʺБереговийʺ табір припинив своє існування, а його підрозділи передані до Управління північно-східних виправно-трудових таборів. Північно-Східний ВТТ проіснував до 1957 року, коли був реорганізований в Магаданське управління ВТК МВС РРФСР.
Роксолана Попелюк, Локальна Історія
