Сьогодні, увечері 24 жовтня помер один із засновників Української національної асамблеї, народний депутат Ради другого скликання Олег Вітович.
Про це повідомив народний депутат від БЮТ Віктор Уколов, передає УНН.
"Тільки що дізнався, що помер Олег Вітович - один із засновників СНУМ, УНС, УНА і УНСО. Молодий чоловік 1967 року. Народний депутат ВР другого скликання. Шкода", - написав Уколов.
У свою чергу Дмитро Корчинський також висловив жаль з приводу смерті Вітовича. "Тільки що повідомили, що помер Олег Вітович. Колись разом починали УНСО. Нехай Господь прийме його душу. Пам'ятайте про смерть", - написав Корчинський.
Вітович був народним депутатом України другого скликання і головою Української національної асамблеї в період з 1994 по 1999 рік.
Свого часу цікаву довідку про вітовича надрукував сайт rozum.info:
"Народився на Волині. Навчався і працював у Львові. В кінці 80-х і на початку 90-х був легендарною постаттю на Львівщині – сотні мітингів, пікетів, панахид і 18 кримінальних справ за розстрільними статтями (антидержавна агітація і пропаганда, заклики до повалення існуючого державного ладу і т.д., врятувала лише вказівка Михайла Горбачова що всі статті, по яким судили дисидентів, не застосовувати на практиці). Був організатором львівських осередків практично всіх національно-демократичних організацій (УГС, "Руху”, "Меморіалу”, "Товариства української мови”, страйкових комітетів (організував і розпочав перший львівський страйк з політичними вимогами).
Він - один із засновників Української Націоналістичної Спілки – закритої організації орденського типу, співголова і співзасновник Спілки Незалежної Української Молоді, а дещо пізніше – націоналістичної фракції СНУМ. Один із організаторів УНА. З 1994 по 1999 – голова УНА-УНСО. Відомий численними публіцистичними колонками, редагував та був співредактором самвидаву). В першій половині 90-х років по Львову ходили численні чутки про постійні напади бойовиків Вітовича на різні установи, зокрема приміщення Російського культурного центру у Львові.
З 1990 по 1994 рік – депутат Львівської обласної Ради, з 1994 по 1998 – Народний депутат України. Запамятався як депутат тим що першим зайшов у сесійний зал ВРУ в камуфляжі, порванням російського прапора на трибуні Верховної Ради та численними законопроектами щодо ядерного статусу України. На численні запитання про його правозахисну діяльність (був головою підкомітету Верховної Ради України по правам людини) завжди відповідав – хіба можна захистити права людини без ядерної зброї, чим викликав у представників іноземних делегацій шок. Інші його дії – самосуд над головою сільради в себе на окрузі ("як адвокат я не маю що доброго сказати, як прокурор я звинувачую в недбалому ставленні до односельців похилого віку, як суддя я вас засуджую до 20 ударів буком” (тобто ніжкою від дубового стола) – газети тоді гнівно розкритикували його дії, зате під час наступного приїзду на округ його очікувало кілька сотень прохачів з інших сіл, інших районів, інших округів і навіть із сусідньої області з проханням зробити аналогічні візити в їх населені пункти.
Двічі брав участь в бойових діях (в 1992-1993 роках) – в Придністров ’ї та Абхазії. Нагороджений медаллю уряду ПМР та подякою уряду Грузії. В середині 90-х допомагав білоруській демократичній опозиції і паралельно з цим в 4-х державах був оголошений військовим злочинцем.
І разом з тим, Олег Вітович відомий як філософ, історик, публіцист і навіть співак (в 90-х на рок-концерті підмінив п’яного виконавця, свого друга, публіка була в захваті від співаючого депутата), товаришував практично зі всіма політв’язнями, багатьма відомими в 90-х роках журналістами.
В 1999 році розпрощався з активною політикою (за однією версією – через те, що не міг погодитись з пропозицією однопартійців про те, щоб "кинути” спонсорів виборчої компанії 1998 року, але більш правдоподібно - з тактичних міркувань (коли Медведчук з Плющем в Українському Домі збирали більшість депутатів демократичних переконань і переобрали комуніста Олександра Ткаченка – Вітович цілком міг би тимчасово підтримати і дідька, заради одного лише задоволення взяти участь в антикомуністичному перевороті). Остання версія має непряме підтвердження, бо тільки в його стилі було вмовити есдеків організувати близько 20 польових кухонь в парку біля стадіону Динамо (з розливом "бойових сто грам для ветеранів” в кілька заходів) і розкидати масово повідомлення про це на Європейській площі під час традиційного першотравневого мітингу комуністів та соціалістів. Очевидці згадують, що мітинг спорожнів буквально за кілька хвилин (ветерани вживали ненормативну лексику, мовляв власники клубу "Динамо” хочуть нас підкупити, масово кидали агітаційні матеріали і сунули до польових кухонь).
Є свідчення, що кілька років йому було важко влаштуватися на роботу (в запалі суперечки про необхідність ядерного статусу України сказав Кучмі, що без ядерної зброї того сприйматимуть у світі "як кокосового президента бананової республіки”. Подейкують , що Леонід Данилович довго не міг пробачити ці слова).
За кілька років він здобув дві вищі освіти, закінчив аспірантуру, влаштувався на роботу в комерційну структуру (дочірнє підприємство англійської компанії) помічником менеджера, а вже через 6 місяців працював заступником директора компанії (протягом останніх 5 років). За цей час вивів компанію з 4-го на 1-2 місце на ринку, за що сьогодні, будучи приватним підприємцем, отримує невеликі проценти і відрахування з опцій.
Близько півтора місяця тому (безпосередньо перед першим туром президентських виборів) вирішив повернутися, щоправда не в політику а до громадської діяльності. За цей час, зібравши вперше представників 4-х громадських організацій на нараду, вже після другого туру мав 180 активістів, 4 березня вивів на пікетування Адміністрації Президента понад 350 осіб, а 19 березня – близько 600 осіб. Число громадських організацій за цей час виросло з 4 до 16 а їх сумарний актив (лише по м.Києву) – понад 1000 осіб. Звичайно, така діяльність і швидкість викликала занепокоєння цілого ряду блоків і партій. Є дані, що О.Вітович відмовився від пропозиції практично усіх партій, позаяк ставиться до них з легкою долею іронії (або добре прихованої ненависті)". - rozum.info.
