Якби у ХІХ столітті була Українська держава, а в її уряді посада міністра з європейської та євроатлантичної інтеграції, достойнішого її обійняти за Франка - не було б - достоту.
Якби український народ використовував свої потенціали сповна - він би взяв набуток Франковий за настільну брошуру, перетворив на інструментарій досягнення успіху. Лише так би авторитет, репутація, голос України стали б присутніми, її визнання на міжнародній арені у всіх царинах було б можливим.
ПООДИНОКІ КАМІНЦІ...ДЛЯ ПІЗНІШОГО ВЖИТКУ
У той час, коли нижчі прошарки суспільства упивались народництвом, а горді паничі зі шляхетних родин ставали перекинчиками, запопадливо схиляючись у реверансах перед «великой русской литературой», хтось настійливо і блискуче доводив вершинність, інтелектуальність і масштабність української культури. Ще у ХІХ столітті Іван Якович займався інтеграцією України в європейський простір.
Франко розширив діапазон українського виміру - чи то політичного, чи то культурного, чи то наукового, відкинув тавро замкненості на собі. Феноменальна ерудованість дозволила інтелектуалу привнести зі світової арени все, що було надбане людством, познайомити свій народ з екзотикою, класикою, із релігіями, віруваннями, традиціями народів Європи та Азії.
40 років лупалася скаля закритості перед індійською, арабською, грецькою, латинською, західноєвропейськими та слов’янськими культурами. Франко ввів найкращі світові набутки у психологічний і ментальний код українців через пам’ять мови. Бо його вміння вбудовувати іншомовний текст в український твір було настільки глибоким, що те інше трансформувалося із легкістю у своє, вбиралося у національні шати. Здавалося, наче Франко жонглював мовами.
Його завданням було - збагатити душу нації, перевтілити стереотипного затурканого хохла в ерудованого українця європейського типу мислення. Стратегія Франкового збагачення мала небувалий діапазон - від ІІІ тисячоліття до н.е - до початку ХХ століття.
Ще зовсім юним Франко переклав українською дві драми Софокла, кілька частин з пісні про Нібелунгів. Пізніше працював над творами Байрона, Ґете, Гюго, Сервантеса, Вальтера Скотта, Дюма, Майєра, Шеллі, Міцкевича, Тургенєва, Льва Толстого...
Серед перекладів Франка вагоме місце належить античності. Гесіод, «Гомерівські гімни», трагедія Софокла «Цар Едіп», Сапфо і Алкей, Піндар і Менандр, збірка «Старе золото», римські поети Горацій і Вергілій. Робота із древньоіндійською мовою, середньовічним, старогрецьким, старовавилонським епосами. Довершені уривки з «Махабхарати», індійські казки «Панчатантри». А ще чималі фрагменти із грецького, індійського та єврейського біблійного матеріалу.
Ерудит друкував серії статей - «Із чужих літератур», де відкривав для українців шедеври Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкевича, презентував маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона. Промовисто, що найвідоміша збірка казок «Коли ще звірі говорили», це адаптація до українських реалій грецьких, німецьких, староіндійських, сербських, московських та перських казок.
«Блукаючи по різних стежках всесвітньої історії та літератури, я здавна збирав потроха або намічував собі для пізнішого вжитку поодинокі камінчики, придатні для моєї будови…» - писав у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» Франко. Усе, що витворене генієм, є цілим розсипом тих збираних камінців, єдине призначення яких - теперішня будова, міцний український конструкт.
ГАРАНТ ЄВРОПЕЙСЬКОСТІ, МІЖНАРОДНОГО УСПІХУ
«… мета мого життя, - писав Франко, - … полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв'язки української інтелігенції з високо-розвинутими націями Європи, а, з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу…»
Франкове сподвижництво виходить далеко за межі фізичного життя. Прецінь сьогодні Каменяр не менш упевнено, успішно і беззастережно розширює українські кордони, вимуровує мости між народами, зав’язує тісні вузли культурно-дипломатичних відносин. Його авторитет, спадщина, напрацювання, вихід на міжнародну арену (адже не забуваймо, що Франко був серед усіх видатних українців найближчим до отримання премії Нобеля) - дозволяють сьогодні Україні як державі гідно говорити про себе у світі, навіть попри політичну недолугість, періодичні колапси. Франко блискуче дипломатично працює на Україну, відчищає плями сорому з відстані століття.
Очевидно, що Міжнародному фонду імені Франка як недержавній благодійній організації - з часу заснування (2015 рік) - вдалося втілити куди більше, аніж низці державних інституцій, організацій. Адже фонд створює позитивний імідж для України за кордоном, поширює якісну позитивну інформацію, популяризує, пропонує український культурний продукт зацікавленому іноземному реципієнтові, врешті гуманітарно убезпечує у протидії латентній ворожій пропаганді.
В умовах спрямованої чи несвідомої байдужості держави до постаті Франка фонд стратегічно виводить діяча за межі регіональності. У 2016 році було відкрито квартиру-музей родини Франка у Києві, а у 2019-му презентовано виставку-присвяту синові - Тарасові Франкові.
Також у 2017 році фонд заснував Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра», а у 2019-му вперше в Києві проведено дводенний фестиваль «Країна Франкіана». Створені заходи плідно залучають молодь до свідомого й осмисленого занурення у спадщину Каменяра, привертають увагу до значимості культурних локацій.
ЯКЩО ВГОРУ - ТО ВИЩЕ НОБЕЛЯ!
Однак засновник фонду - онук Івана Франка - Роланд Франко поставив за ціль дедалі більше - аніж просто активна гуманітарна діяльність. У 2015 році фондом було засновано Міжнародну премію імені Івана Франка. Її ідея-фікс - амбітна й смілива - вивести премію Франка на штиб Нобелівської. Але з винятковим стосунком до україністики та соціально-гуманітарних наук.
Де-факто українська гуманітарна наука дотепер потерпає від ярма непрестижності. Загнуздана радянськими вершителями, вона просякнута старими рудиментами, показовою неактуальністю, а дріб’язкове фінансування принижує і продовжує стагнацію. Натомість премія імені Франка всього лише за кілька років скасувала цей вирок і показала, що Франко продовжує дипломатично підносити статусність українського слова, думки, книги.
За час існування на премію претендували 70 науковців і 6 авторських колективів з України, Австрії, Італії, Канади, Великобританії, Німеччини, Фінляндії, Іспанії, Грузії, Ізраїлю, Польщі та Сербії. За її здобуття змагаються історики, мовознавці, літературознавці, правники, філологи з провідних університетів світу. Вона успішно подає інформацію про Україну в інтелектуальних добірних колах, товариствах високого рівня, відкриває для зацікавлених знання про україністичні центри за кордоном.
Премія переконує українців у їхній гідності, спонукає інших поважати нас як народ, адже доводить, що Україна - цікава і можлива для перспектив, кар'єрного зростання й професійного визнання. Як відомо, у 2017 році премію Франка отримав професор Інституту славістики Віденського університету Міхаель Мозер за працю “Нові причинки до історії української мови”. У 2018 році лауреатом Міжнародної премії імені Івана Франка став Йоганнес Ремі із Гельсінського університету за розвідку “Брати чи вороги: Український національний рух та Росія, з 1840-х до 1870-х років”. А у 2019-му журі премії удостоїло перемоги докторку філології Міланського університету Марію Грацію Бартоліні за монографію “Пізнай самого себе. Неоплатонічні джерела у творчості Г. С. Сковороди”.
Тематика праць переможців багатогранна - від досліджень витоків української мови до доскіпування діяльності окремих постатей. Відзначається вагомий внесок у розвиток україністики, а також визначний особистий внесок у розвиток соціально-гуманітарних наук.
Премія Франка має різноспрямовану стратегію - наблизити світове вчене товариство до українського виміру, а з іншого боку - вивести українського науковця на міжнародний рівень, підвищити його авторитет, завоювати пошану. Через наукову співпрацю утверджуються ключові державницькі позиції, Україна перед обличчям світу набуває вигляду єдиної ментальної духовної цілісності, країни високого гуманістичного етосу.
Не дарма ж таки на знаку лауреата премії - золотій нагрудній медалі - викарбувано сутнісні буттєві і настановчі слова: “Я син народу, що вгору йде”. Амбасадор Франко промовисто йде і вже століття не перестає вести вгору.
Андріана Біла
