Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Агенція інформації та аналітики "Гал-інфо"
Слухай онлайн

Андрій Слюсарчук: Українська політика сьогодні дуже агресивна

Українські державні мужі геть забули про інтереси людей, які їх обирали, і працюють лише для того, щоб зберегти і примножити свої капітали. У цьому твердо переконаний доктор медичних наук, професор, психолог, рекордсмен Книги рекордів Гіннеса та Книги рекордів України Андрій Слюсарчук. Поряд з тим, як він вважає, вимоги народу до політики і політиків нині є настільки мізерними, що в керівників держави немає жодної потреби змінюватися і щось доводити своєму народові. Про це, а також про те, якими є психологічні портрети керівників України та Львівщини, зокрема, в ексклюзивному інтерв’ю „Гал-info” з професором Слюсарчуком.
– Пане професоре, якщо аналізувати українську політику з точки зору психології, якою вона є сьогодні: агресивною – неагресивною, щирою – нещирою? Взагалі, як можна охарактеризувати політику в нашій державі?
 
Українська політика нині є дуже агресивна. Вона чітко організована на досягнення своєї мети — відвоювати собі місце під сонцем, що вказує на те, хто сьогодні є домінуючим у політиці. А домінуючими у політиці є бізнесмени та бізнесові структури, про моральні та етичні цінності яких не можна говорити. Ці люди – яскраві представники того оточення і того часу, завдяки якому вони піднімалися, 90-х років, коли більшість бізнесменів формувалася через перехід з юридичної площини у криміналітет. Саме це, напевно, і має вирішальний вплив на сучасну українську політичну еліту та її поведінку.
Якщо раніше українські політики ще якось „гралися” з людьми, тобто був піар, яким вони пробували представляти себе суспільству, то сьогодні на це, мабуть, найменше звертають уваги і так звана політична тусовка вже не приховує, що люди їй потрібні в останню чергу, лише коли йдуть вибори. Зараз в українській політиці чітко простежується агресивність і тоталітарна модель побудови та захоплення влади, а також боротьби за неї. Українські політики вже навіть не ховаються за так званими піар-акціями, а для чого? Люди мають гроші, люди прийшли до влади, весь ланцюжок, як вони формувалися як особистості нам з вами відомий. Тобто, на сьогодні можна говорити, що український політичний бомонд переживає невизначеність і навряд чи найближчим часом наші політики це „переростуть”. Для цього навіть нема потреби…
 
– Поясніть, чому Ви так вважаєте?
 
Просто люди змінюються лише тоді, коли виникає потреба, тобто життя вимагає і людина, відповідно, прагне якимось чином змінитися, прилаштуватися під нові умови. Сьогодні ж життя цього не вимагає: сьогодні є гроші, сьогодні є влада, сьогодні, я б сказав, є суцільна безкарність представників цієї влади, тому нема абсолютно ніякої потреби змінювати свою модель поведінки на більш ефективну стосовно соціального кола. Як юридично, так і політично та соціально, сьогодні в суспільства немає важелів впливу на політиків для того, щоб мотивувати їх змінити свою поведінку. Це давно вже характерний почерк в українській політиці — почерк агресивний, адже всі політичні кола, які зараз є при владі, будемо говорити відверто, — це сублімована кримінальна структура. Тобто весь кримінальний почерк, весь кримінальний ухил сублімувався у сьогоднішній політиці.
 
– А як, на Вашу думку, можна примусити політиків працювати на суспільство і для суспільства, що для цього треба?
 
Нам часто повторюють, що вплив на політику неможливий, але насправді це не так. Він можливий, і два роки тому ми побачили, як саме суспільство, пересічні люди, втрутилися у політику і змінили її хід. Однак для того, щоб люди могли впливати на політику, насамперед потрібно змінити психологію їхньої свідомості. Як кажуть, кожен народ достойний свого правителя, отже, щоб змінилася психологія влади, має змінитися психологія людей, адже саме люди обирають собі владу. Українцям треба змінювати психологію свого сприйняття, навчитися рости та вміти поважати себе. Сьогодні ж в українській ментальності присутній садомазохізм — люди настільки невпевнені в собі, настільки зацьковані і бояться своєї тіні, що їм потрібен хтось на кшталт божка, хто міг би їх подавити та управляти ними. Навряд чи найближчим часом така ситуація може змінитися, для цього щонайменше потрібен час, а також не одна зміна поколінь, щоб у людей змінилася свідомість і підвищилася відповідальність за життя і ситуацію, в якій вони перебувають.   
 
– Пане Андрію, змалюйте, будь ласка, психологічні портрети провідних українських політиків: Віктора Ющенка, Віктора Януковича та Юлії Тимошенко?
 
Якщо порівнювати з тим часом, коли Віктор Ющенко тільки став президентом, то на сьогодні його психологічний портрет дуже змінився. У нього з’явилася невизначена агресивність і невпевненість. Це саме можна сказати і про Юлію Тимошенко. Натомість Віктор Янукович, навпаки, зараз поводить себе досить коректно і дипломатично. Можливо, що це підкріплюється його сьогоднішнім соціальним статусом, тими важелями, якими він нині оперує. В Януковича не проявляється агресія, бо він розуміє, що зараз м’яч, як кажуть, в його руках, і тому ми сьогодні бачимо в нього певну грайливість, амплуа такого собі актора. Безперечно, чітко видно, що над ним добре працюють спеціалісти піару і, до речі, він досить непоганий учень. Хоча життєвого досвіду, зокрема обізнаності в літературі, гуманітарній та соціальній сферах прем’єр-міністру не вистачає, однак він добре вміє керувати, вміє володіти групою, ставити завдання і добиватися їх виконання. Віктор Янукович вже довів, що у цьому плані він все-таки на порядок вищий від Президента і, очевидно, вищий від Юлії Тимошенко. Янукович показав, що він вміє працювати в команді. Звичайно, не можна заперечувати, що стиль, який він зараз показує, авторитарний, але, якщо бути об’єктивним, то цей стиль є дієвий. Як кажуть, яким чином хто б не працював, але якщо він працює і від цього є результат, то це правильно.
Наскільки державницька політика глави уряду є правильною, мені сказати важко, адже я не політолог. Так само я не можу спрогнозувати, що принесе Україні такий стиль правління: щось добре, чи, навпаки, погане. Однак як психолог можу сказати, що сьогодні він обрав правильну тактику поведінки. Щоб там про нього не говорили, але, на відміну від Президента та його команди, глава уряду показав, що вміє ставити завдання і добиватися їх виконання. Наскільки це корисно – це вже інше питання, але в нього це ефективно виходить і незважаючи на висміювання його як політика, його інтелектуальних здібностей, він показав, що керувати таки вміє. Натомість опозиція та пропрезидентські сили в цьому плані показали себе недієздатними. Їх почерк сьогодні нам показує істерично епілептоїдну акцентуацію в політиці. Ця модель поведінки є зовсім неефективна і шкідлива не тільки для них самих, але і для державного будівництва.
 
– Яким є електорат цих політиків і хто з них найактивніше і найефективніше працює на здобуття прихильності якомога більшої кількості людей?
 
Зараз на публіку, тобто на такому своєрідному шоу найактивніше працює однозначно Юлія Тимошенко. Це взагалі унікальна актриса, одна із найвпливовіших актрис в нашому політичному бомонді. Мені важко чітко проаналізувати її позицію, побачити там якісь державницькі інтереси. Тобто українські інтереси за діями Юлії Тимошенко простежуються гірше, а більше все-таки визначаються її особисті інтереси — намагання вхопити і втримати кусок влади.
Сьогодні важко сказати, що хоч хтось — Ющенко, Янукович чи Тимошенко — працюють на електорат. Чому? А вони напевно про нього і забули. Я вже говорив, що сьогодні вимоги суспільства є настільки мізерні, настільки неефективні, що в політика немає необхідності людям щось доводити.
 
Пане Андрію, на Ваш погляд, як провідні українські політики сприймають владу: вона для них є способом самовираження чи інструментом служіння народу?
 
Янукович, Тимошенко та Ющенко як люди, як політики, вони вже давно чітко сформувалися і визначили для себе, хто вони, що вони, і яку мету переслідують. Безперечно, що це досить різні політики, однак керуються однією і тією ж метою — захистити та примножити свої вже нагромаджені капітали. Тобто сьогодні йде мова не про їхні амбіції як людей, а вони вирішують проблему як захистити і примножити свої капітали, враховуючи політичні і юридичні моменти, які допоможуть це зробити.
 
Як Ви вважаєте, чи є зараз в українській політиці такі фігури, яких можна назвати представниками нового покоління політиків і чи можуть ці люди якось змінити ситуацію в державі?
 
Незамінних людей, звичайно, нема. Однак для того, щоб викристалізувався інший почерк, інша модель державного будівництва, треба допустити до влади принципово інших політиків. Насамперед ідеться про молодих людей зі своїм індивідуальним почерком, який напрацьовувався вже в сучасних українських реаліях, в цей день, в цей час. Поряд з тим, стара українська політична школа будує все так, що добратися до державницького корита практично неможливо. Працюють старі кадри: комсомольці, комуністи, які дорвалися до влади в 90-х роках, вибудували свою ієрархію і утримують цю владу всіма можливими способами.
Таким чином, щоб сьогодні держава почала розвиватися по-новому, треба допустити до влади нових людей, але інструментів для цього як юридичних, так і політичних я на даний момент, чесно кажучи, не бачу абсолютно ніяких. 
 
– Говорячи про молодих перспективних політиків, кого Ви би виділили?
 
Скажу відверто, мені незрозуміло, що робить у політиці співачка Руслана… Мені здається, що вона займає абсолютно не своє місце. Вона молода, однак політиком нового покоління її назвати аж ніяк не можна.
За тією грою, яка існує нині у Верховній Раді, у Кабінеті Міністрів, молоді політики фактично не є самостійними, тому що вони є лише апендиксами системи старого організму. Тобто сьогодні ті, хто прийшли до влади, візьмемо, наприклад, молодого Януковича, його і не видно. Чому? Бо він лише апендикс, якого тільки ввели, але самостійності управління, мислення таким як він не дали. Вони не мислять, а лише піднімають картки під час голосування, так як їм це сказали.
Не можна зараз когось чітко виділити… ну, єдине, що Андрій Шкіль, але, на мій погляд, він вже настільки „кастрований” Юлією Тимошенко, що сьогодні в нього можна вже чітко вимальовувати так званий комплекс Едіпа. За Фрейдом це означає, що синочок дуже прив’язаний до мами і крім неї не бачить більше нічого в світі. Я думаю, що саме таким комплексом на сьогодні уражений Андрій Шкіль… Юлія Тимошенко його вже так приколисала до себе, що зникла його самобутність, його індивідуальність як політика. Ще кілька років тому ми тільки чули про Андрія Шкіля, а сьогодні його немає, це тільки рупор Юлії Тимошенко і не більше.
 
– А як щодо Миколи Катеринчука чи, наприклад, Юрія Луценка? Вони є політиками нової генерації?
 
Якщо говорити про Катеринчука, то він мені дуже симпатичний. Це інтелігент, такий собі мрійник, скоріш за все ідеаліст. На відміну від багатьох політиків, в ньому простежується зацікавленість на тільки у своєму економічному статусі, але і в долі України. Я думаю, що це досить позитивна постать в нашій політиці, хоча на сьогодні в нього ще не сформувалися потрібні важелі, які дозволили би бути принаймні домінуючою силою української опозиції.
Що ж стосується Юрія Луценка, то я нічого проти нього не маю. Це цікавий політик, але назвати його політиком нової генерації – це вже занадто. Це стара школа, школа того ж Віктора Ющенка, яка є досить нестабільною. Я перепрошую, але хто йому заважав щось роботи, коли в нього були для цього всі необхідні важелі. Бандитам – тюрми! Чому він нічого не зробив? Одні голослівні заяви, істеричний крик, який під собою нічого не має.
 
– Пане професоре, львівська політика завжди вирізнялася своєю самобутністю та оригінальністю на фоні загальноукраїнської політики. На вашу думку, як зараз розвивається політика нашої області і наскільки на неї впливає центр?
 
Якщо взяти львівську політику ще 10 років тому, то тоді політик, державний діяч, керівник був впевнений, що він отримає певну посаду і утримається в кріслі хоча б 3-4 роки. Сьогодні ця тенденція змінилася. Політичний або державний діяч, керівник не знає, якій владі має служити, адже важелі впливу зараз є настільки мінливими, що неможливо надовго втриматися в тій чи іншій керівній моделі. Таким чином, львівські керівники нині є дуже нестабільними, вони не чітко виражені, бо не знають на кого орієнтуватися. Вони бояться за свою посаду й оскільки влада є дуже непередбачуваною і дуже швидко може кардинально помінятися, нинішні політики чи керівники просто не встигають виробляти свого індивідуального почерку. Тому того, хто приходить до влади, практично не чути. Часто він навіть боїться напряму заявляти про себе як про представника тої чи іншої сили, бо не знає, з якого боку на нього чинитимуть тиск. Отож, на мій погляд, індивідуальність львівської політики сьогодні вже історія. Про неї можна забути…
 
– А якщо зробити психологічні портрети керівників Львівщини — Петра Олійника, Мирослава Сеника та Андрія Садового — якими вони є, на Ваш погляд?
 
Це досить складне питання… На мою думку, найпривабливішим з цих політиків на сьогодні виглядає Мирослав Сеник. Цей політик нині саме набирає потужності, він відчуває себе більш впевнено. Якщо ж говорити про Петра Олійника, то особисто мені його стиль подобається в тому сенсі, що в ньому немає агресії, в ньому немає якихось інтриг, але, водночас, в ньому немає й дій… Тобто це політик, який, на мою думку, поводить себе демократично спокійно, і, можливо, якоюсь мірою це спричинено невизначеністю ситуації в державі. Натомість Сеник сьогодні виглядає як фігура більш серйозна і він чітко визначений у своїх діях, чого не можна сказати про Олійника. Стосовно ж Андрія Садового – гра, гра і все… Як говорив Шекспір: «Все життя – театр, а люди в ньому – актори». При всій моїй симпатії до міського голови, я сьогодні не бачу в його діях виконання тих обіцянок, які він декларував, коли балотувався на мера. Тобто далі продовжується гра, в ньому немає того керівника, про якого так багато кричали. На сьогодні його просто не видно і не чути, а ті рейтинги, які зараз приписують Садовому, на мій погляд, — це просто елемент піару. Я ж більше приземлений, я спілкуюся з багатьма людьми і можу сказати, що його рейтинг нині впав. Зрештою, всі ці рейтинги мають заангажований характер, адже для того, щоб впливати на масу, треба подавати масі приклад, а саме таким прикладом є різні соціологічні дослідження. Цим Андрій Садовий якраз успішно користується.
 
Розмовляла Оксана ЛАБОЙКО
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ