Слухай онлайн
Cуспільство  |  Культура

Андрій Юраш: Автокефалія української церкви – це крах УПЦ МП і РПЦ

Процес надання автокефалії УПЦ спричинив визначальний вплив на увесь православний світ. Російська церква, поставлена перед непростим вибором – визнати першість Константинополя, або піти у розкол, – обрала другий шлях.
Андрій Юраш

Що буде далі? Коли відбудеться Об’єднавчий Собор й надано томос про автокефалію УПЦ? Що буде з церквами та ієрархами Московського патріархату? Реальною чи уявною є загроза «релігійних війн» та силових захоплень храмів? Чи перейдуть до Помісної церкви Києво-Печерська та Почаївська лаври? Як відповідатиме на цей виклик Росія? Й як втрата України позначиться на амбіціях РПЦ стати першою церквою в православному світі?

На ці та інші питання спеціально для Гал-інфо відповідає директор департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури Андрій Юраш.

Константинополь ніколи не віддавав Українську церкву Москві

Пане Андрію, Святий і Священний Синод Вселенського патріархату під час свого засідання 9-11 жовтня ухвалив декілька рішень, які стосуються Української церкви. Одне з них – скасування зобов’язання від 1686 року, яким Москві надавалося право висвячувати київського митрополита. Що це означає для Української православної церкви в цілому і зокрема у стосунках з РПЦ?

Це, мабуть, найбільш прогнозоване і очікуване рішення з тих п’яти рішень, які були опубліковані 11 жовтня. Адже нещодавно і сам патріарх Варфоломій, і інші ієрархи Константинопольського патріархату про це говорили. А втім, йдеться не тільки про неформальні розмови. Саме ці аргументи лягли в основу томосу про автокефалію Польської церкви, який був оголошений 1924 року. Тобто мало не сто років тому Константинополь де-факто задекларував, що не визнає документ 1686 року.

Але згадаймо, що було в тому акті. Найважливіше, що Київський митрополит, навіть отримуючи свячення у Москві, мав першим поминати Константинопольського патріарха – отже, у такий спосіб визнавати, що він є очільником Української церкви. Крім того, рішення 1686 року було визнанням того, що вже і так сталося. Київський митрополит Гедеон (Святополк-Четвертинський) був обраний 1685 року, поїхав у Москву й отримав там свячення. В цій ситуації Константинополь визнав те, що вже відбулося, й не став іти на конфлікт, аби не створювати проблеми для православних в Україні. Було застосовано принцип церковної ікономії – послаблення певних приписів і канонів заради блага церкви та віруючих. Тобто аж ніяк не йшлося про концептуальне віддання Київської митрополії Москві, тим більше назавжди. Якщо порівняти це, скажімо, з переданням Алеппської митрополії Антіохійському патріархатові, то там чітко сказано: в довічне володіння та управління.

Тобто заяви Москви про те, що Україна, мовляв, є канонічною територією Російської православної церкви, не мають жодного ґрунту?

А хіба ми очікували, що Росія відмовиться від цих територій? Єдиний аргумент Москви – це те, що Константинополь не робив таких заяв понад 300 років. Мовляв, чому ж він не робив цього раніше, а зараз став заявляти. Жодних інших аргументів – ні канонічних, ані богословських – немає. Якщо не рахувати, що Росія фактично одразу ж перекреслила й порушила умови акту 1686 року. По-перше, вже за рік Київський митрополит перестав поминати Вселенського патріарха як предстоятеля. По-друге, на початку 18 сторіччя були знесені всі особливості Української церкви. Російська церква діяла згідно з властивим Росії імперським стилем мислення – цілковита узурпація та уніфікація. Зрештою, відбулося найстрашніше: Київська митрополія в складі Російської церкви була ліквідована. Її було поділено на окремі єпархії, які управлялися безпосередньо Священним Синодом Росії. Тобто роздробили, денаціоналізували, заборонили вживати місцеву літературу тощо.

А зараз ми бачимо, що нарешті в цьому питанні Константинопольським Синодом поставлено крапку. Це означає, що Константинополь відновлює свою духовну опіку над Україною. Звісно, сьогодення в Україні відрізняється від ситуації середини 17 сторіччя. Тоді в православному сегменті в Україні була лише одна Київська митрополія, яка до 1686 року належала Константинополю, а після 1686 року де-факто перейшла під Москву. Зараз плюралізм – є потужна церква під московською юрисдикцією, дві автокефальні та багато дрібних церков. Але в практичній площині це, як мінімум, означає, що Константинополь перебирає на себе роль інституції, відповідальної за долю українських православних.

Ще одне рішення Вселенського патріархату – це зняття анафеми з патріарха УПЦ КП Філарета та скасування обмежень, накладених РПЦ на митрополита УАПЦ Макарія. На думку Константинополя, їх було піддано анафемі не з догматичних міркувань. У Москві відповідають, що анафему не може зняти церква, яка її не накладала.

Як завжди, все, що каже Москва, є перекрученням навпаки. Вселенський патріархат, як перший за честю, – і це ніхто ніколи не заперечував – має статус останньої інстанції стосовно звернень (апеляцій) усіх церков чи ієрархів. Тож це московське твердження перекреслюється абсолютно всією практикою церковного життя. Патріарх Філарет, отримавши анафему 1997 року, звертався до Константинополя, якщо я не помиляюся, 7 разів. Тобто це не вчора сталося. Подібна ситуація була в 1990-х роках у Болгарській церкві, яка переживала розділення. Було два патріархи – Максим (всіма визнаний) і Тимин (не визнаний). Тоді Константинопольський патріарх взяв на себе відповідальність, скликав нараду предстоятелів кількох церков і припинив це розділення. Тобто завжди у практиці і традиції помісних православних церков існувала можливість апеляції до найпершого за честю і найвпливовішого Константинопольського патріарха. Але Москва, ясна річ, цього не визнає.

І ще одне рішення Константинополя прошу вас прокоментувати – плани з відновлення в Києві ставропігії. Як це розуміти?

Довкола цього питання є купа різних спекуляцій. Багато хто в Україні став тлумачити ставропігію, як повне відновлення залежності українського православ’я від Константинополя в адміністративно-канонічному плані. Проте це не відповідає дійсності. У рішенні Синоду є чітке формулювання, що йдеться про відновлення «однієї з багатьох ставропігій, які були в Україні». У Константинополі кажуть, що мають документи про близько 10 таких структур, які діяли в Україні в різний час, були безпосередньо підпорядковані Константинопольському патріарху й не підлягали місцевим церковним структурам. Найвідоміший приклад – це знамените Львівське ставропігійне братство, яке в 16 сторіччі дістало цей статус. Також ставропігійною була Києво-Печерська лавра, Межигірський монастир, скит Манявський, Богоявленське братство в Києві і Луцьке Хресто-Воздвиженське братство. Є ще відомості про ставропігію в Ніжині та кількох інших місцях. Отже, в цьому рішенні Синоду мова йде не про канонічну підлеглість усіх українських православних структур Константинополю, а лише про відновлення однієї з багатьох ставропігій.

Об’єднавчий Собор – це тест на зрілість українських церковників

Незабаром має відбутися Об’єднавчий Собор, участь в якому візьмуть УПЦ КП, УАПЦ, а також частина ієрархів УПЦ МП. У Київському патріархаті заявили, що мало не половина приходів УПЦ МП готові долучитися до Помісної церкви і, зокрема, 10 ієрархів від УПЦ МП ладні взяти участь в Соборі. Що вам відомо?

Наразі є всі передумови для максимального та оперативного єднання церковних діячів. Все, що залежало від держави, зроблено. Держава посприяла на рівні документів та апеляцій, і тепер все залежить від церковних ієрархів. Всі, хто бажають бачити себе в Помісній церкві, повинні досягнути порозуміння, зібратися на Собор і спільно вирішити, якою хочуть бачити цю церкву. Її ідеологічні та стратегічні обриси зрозумілі – це буде Помісна автокефальна церква, яка після свого конституювання має одержати томос від Вселенського патріархату. Але лишається дуже багато практичних питань: які будуть органи управління, якою буде структура, як співіснуватимуть ієрархи (особливо в тих регіонах, де буде по кілька ієрархів, а таких регіонів, очевидно, буде багато). Й головне питання – щодо предстоятеля церкви. Вирішення цих питань буде величезним тестом на свідомість української ієрархії, і я чомусь вірю, що вона з честю впорається з цим завданням.

Коли може відбутися Собор?

Не знаю, чесно кажучи. Логічно було би провести його десь в листопаді. Методологічні та базові підходи усім зрозумілі, тож все залежатиме від готовності ієрархії до конструктивних процесів.

Історію РПЦ треба зменшити майже на півтисячі років

Поговорімо про реакцію Росії та РПЦ. Путін зібрав Раду Безпеки Російської Федерації за участі міністрів та представників ФСБ, де обговорили «становище російської церкви в Україні», тобто прямо було зазначено, що йдеться не про Українську церкву, а про російську. Й учора в Мінську відбувся Синод РПЦ, на якому було ухвалено рішення розірвати евхаристійне спілкування з Константинополем.

Це зовсім не дивно й не випадково. Реакція Росії є істеричною, панічною й апокаліптичною. Після Синоду Вселенського патріархату я регулярно переглядав російські ток-шоу, й тема томосу була провідною. Вона спричинила спекуляції, жах, крики, заклики до війни... Мені здається, що навіть Донбас не викликав таких екзальтованих емоцій російських ідеологів. Були десятки голосів про анафему Петру Порошенку, про анафему патріарху Варфоломію…

Очевидно, що це питання торкнулося самої суті російської ідентичності. Це торкнулося абсолютно всіх вимірів буття московської патріархії. Варто окремо говорити про два аспекти – історію та сьогоднішнє становище.

Давайте спершу про історичний аспект.

Уконституювання автокефальної української традиції – це визнання того, що Київ, Київський період був абсолютно самодостатнім та унікальним явищем і лише в 13 сторіччі з нього почали відсепаровуватися самостійні тенденції на півночі (тобто у Росії). Це визнання того, що весь період до 1448 року, тобто до формального відокремлення Московської митрополії від Київської митрополії, є частиною української церковної історії. Тобто історію російського православ’я треба майже на півтисяч років зменшити. Не в тому сенсі, що його там узагалі не було. А в тому сенсі, що відтепер про окремішню оригінальну російську традицію, чиї корені беруть початок у Києві, не може йти мови.

Після створення Помісної автокефальної православної церкви України всі богослови світу, всі церковні історики почнуть переосмислювати ту (хибну) історичну концепцію, яка була створена потужною російською історіографією й головна ідея якої полягала в тому, що Київ є частиною російської історії. Деякі богослови про це вже говорять відверто. Наприклад, митрополит Елпідіфор (єпископ Константинопольської церкви) вже заявив, що українська традиція є старішою за російську й що російська традиція є похідною від української. Росії доведеться прощатися зі спадщиною, яку впродовж сторіч росіяни вважали своєю.

Українська автокефалія – це вражаючий удар по сучасних амбіціях РПЦ 

Проте не менш катастрофічно ця ситуація виглядає й для сьогоднішніх амбіцій РПЦ.

Авжеж, це вражаючий удар по сучасності! Після Другої Світової війни Росія постійно виношувала плани перегляду диптихів. В усіх диптихах Константинополь – на першому місці, а Росія – на п’ятому. На думку Росії, це не є справедливо й не відображає теперішнього становища, коли маленька й нечисельна патріархія в Стамбулі має першість у православному світі, а натомість потужніша та найчисельніша РПЦ посідає п’яту сходинку після карликових церков (Александрійської, Антіохійської та Єрусалимської) – ще менших, ніж Константинопільська. Росія розпочала боротьбу за переформатування диптихів, й це дуже добре усвідомлює еллінський світ. Власне кажучи, українська автокефалія – це поважне обмеження будь-яких претензій Москви на свою першорядність у православному світі.

Дуже важливим чинником, який пришвидшив вирішення питання української автокефалії, стала неучасть Москви у Критському соборі 2016 року. Ніхто, звісно, не вірив, що в теперішньому розрізненому православному світі можна дійти одноголосного утвердження таких контраверсійних питань як, наприклад, реформа літургії чи реформа системи постів. Та для патріарха Варфоломія було важливо ухвалити, може, чисто формальні рішення, але такі, що засвідчили би єдність православ’я. А, крім того, й підтвердили би його роль як першого за честю ієрарха, який скликав та успішно провів собор.

Але Москва завдала нищівного удару по амбіціях та статусі Вселенського патріархату. Вона аж до передсоборних нарад підтримувала скликання, але не взяла участі у самому Соборі, а також намовила кількох сателітів не поїхати на собор. Константинополь не міг просто так залишити це питання. І томос для УПЦ був, у тому числі, формою «приведення до свідомості» Російської церкви. Це не помста, а адекватна відповідь на те, що зробила Росія.

Тут важливо нагадати кілька історичних фактів, щоб розуміти тривалий контекст цієї події. Константинополь хотів скликати Всесвітній православний собор ще в 1920-х роках, майже 100 років тому! Але тоді ще не існувало Польської, Албанської церков, а також церков у чеських землях і Словаччині. Російська церква була розгромлена в Радянському Союзі, тож всі розуміли, що немає передумов для Собору. Після Другої Світової війни врешті вийшли на діалог і комунікації. Російська церква брала участь, але тільки до певної межі, аби не перейти лінію, яка б засвідчувала, що Константинополь є беззаперечним лідером і все, що роблять інші церкви, тільки підтверджує його статус. Й ось коли вже почали в 1970-х роках виходити на окреслення певних документів, Москва де-факто заблокувала процес, тож востаннє наради проходили на початку 80-х. Наступна нарада відбулася лише 1 жовтня 2008 року.

Це невипадкова дата. Зустріч відбулася після того, як патріарх Варфоломій і тоді ще патріарх РПЦ Олексій ІІ приїхали влітку до Києва на святкування 1020-річчя хрещення Русі. Тоді Москва домовилася, що погодиться на Всеправославний собор взамін за обіцянку Константинополя не втручатися в українське питання. І пристарілий, ледве дихаючий уже в той час патріарх Олексій ІІ 1 жовтня прибув у Стамбул на передсоборну нараду, яких не було майже 30 років перед цим. Отже, гальмування українського питання було ціною скликання Всеправославної наради. Але, як завжди, Росія вирішила обманути Константинополь і тягнути час. У такий спосіб було зруйновано останню пересторогу з боку Константинополя щодо остаточного розв’язання українського питання і зменшення впливів московського православ’я у її теперішніх так званих канонічних обширах. Тож, якби Москва мала більше дипломатичного, а менше імперського мислення, вона могла б запропонувати набагато адекватніші, логічніші варіанти. Наприклад, дарувати Україні автокефалію і взяти участь в Соборі, аби таким чином забезпечити собі зону комфортного діяння. Натомість вона, намагаючись здобути абсолютно все, тепер і втратить по максимуму.

УПЦ МП зазнала цілковитого ідеологічного краху

Пане Андрію, поговорімо про становище, в якому тепер опинилася Українська православна церква Московського патріархату. Ми згадували ієрархів, які братимуть участь в Об’єднавчому Соборі, але це не всі. Митрополит Онуфрій брав участь у Мінському Соборі РПЦ, схвалив ухвалені рішення. Натомість його – цілком природно – не було на Подячній молитві за автокефалію 14 жовтня. Яка доля чекає на цю церкву?

Я думаю, що становище УПЦ МП можна описати як цілковитий ідеологічний крах. Уся ідеологічна лінія УПЦ за всі роки зводилася до однієї позиції – «ми є канонічними, а всі інші є неканонічними». Всі інші є безблагодатними розкольниками, їхні таїнства не мають ніяких підстав. Після рішень Константинополя ця ідея луснула, збанкрутувала. Московська патріархія в Україні втратила будь-яку унікальність, вона стає однією з церков. І з цим становищем вона ніколи не жила, адже завжди де-факто мала привілейоване становище, наголошувала на своїй канонічності.

До слова, це відображалося навіть в стосунках з Римо-католицькою церквою, яка на рівні богословських діалогів та контактів не підтримувала стосунки ні з УПЦ КП, ні з УАПЦ. Так само, володіючи головними святинями України, де-факто Московська патріархія вважалася центральною домінуючою структурою. Зараз це все руйнується, розвіюється, як дим після вогню, й лишаються реалії, які Московська патріархія не хотіла визнавати. Вона вперто говорила про те, що всі дані соціології є сфальсифіковані. Що переважання у два рази кількості києвоцентрично орієнтованих вірян над москвоцентрично орієнтованими не відповідає дійсності. Хоча це є верифіковані дані, повторені десятками досліджень, починаючи з 1999 року, коли цей феномен був вперше досліджений.

Відтак, доля УПЦ МП – це розділення. Це розмежування ієрархій, громад, які будуть обирати між двома уже існуючими в Україні орієнтирами – Помісна Українська церква або підлеглість Московському патріархату. Думаю, в цьому виборі гратимуть ролі і регіональні особливості. Усі, хто захочуть, матимуть можливість існувати в підпорядкуванні Московського патріархату.

Перехід храмів до Помісної церкви має бути лише в демократичний спосіб

Пане Андрію, але ж це в ідеалі. А в реальності на місцевому рівні можуть бути конфлікти між громадами. Візьмімо, умовно кажучи, Запоріжжя, де більшість церков зараз належать до Московського патріархату, але є, очевидно, україноцентрична громада, яка захоче переведення храму під юрисдикцію Помісної церкви. Буде конфлікт. Як це вирішуватиметься на практиці? Нас із Росії лякають «релігійними війнами», деякі українські політичні сили, як-от Опоблок, теж лякають. Як ви це бачите?

Усе має бути тільки по закону. Стаття 8 закону України «Про свободу віросповідання» дає право вільно демонструвати підпорядкування будь-якому релігійному центру в Україні чи за кордоном і вільно змінювати це підпорядкування. Тому зміна юрисдикції – це таке ж право, як її декларування, як її формування. Саме тому має бути ухвалений законопроект 4128, який дає можливість реалізувати цю норму.

По-перше, закон має точніше визначити, що таке релігійна громада, хто до неї належить. Членами громади є всі ті, хто себе до неї відносить. Принцип ідентифікації – базовий європейський принцип, на якому ґрунтується належність до будь-яких спільнот – чи то національних, чи то релігійних. По-друге, індикатором належності до релігійної громади є регулярні участі у священнодійствах, які ця громада відправляє.

Якщо склад громади чітко визначений, то можна скликати збори для вирішення питань юрисдикції. Після підтвердження легітимності усіх учасників зборів можна голосувати й більшістю голосів (50% плюс один голос) ухвалювати рішення щодо майбутнього громади. Якщо перемагають прихильники зміни, то вони мають далі вирішувати долю цього храму включно з нерухомістю. Якщо перемагають прихильники поточної підпорядкованості, то вони й надалі контролюють ситуацію в громаді та в храмі.

А яка ситуація зі святинями? Московський патріархат контролює, до прикладу, Києво-Печерську лавру, Почаївську лавру, але з вуст патріарха Філарета ми неодноразово чули, що вони мають перейти до Помісної церкви.

Зі святинями набагато складніше. Хоча в принципі та ж сама схема може бути застосована і до лавр, і до будь-якого монастиря. Може зібратися Рада монастиря – кожен монастир має Раду, яка ним керує. Рада може прийняти рішення – про перепідпорядкування або про залишення в теперішній юрисдикції. У всіх цих процесах дуже важливо, що держава піклувалася і піклуватиметься надалі про збереження миру та виконання закону. Неприйнятним є ні войовниче захоплення храмових споруд, ні категоричне протистояння законному волевиявленню. Неприпустимо, коли невелика меншість створює катаклізми і не хоче, щоб закон почав діяти.

До слова, 14 жовтня до Києво-Печерської Лаври вже підходила група молодиків, яких зупинила поліція. Аваков минулого тижня зустрічався з ієрархами і пообіцяв, що не допустить жодних силових дій. Чи вдасться запобігти загостренням? Це важливе питання, з огляду на те, що не тільки відверті «агенти Москви» (про яких згадував Президент), але й частина радикальних націоналістичних сил зацікавлені в піарі на питанні церковного майна та споруд.

Нічого не виключено. Мені здається, що насправді навіть не радикали, а певні церковні кола свідомо маніпулюють цими питаннями, маючи на увазі одразу дві мети. По-перше, ніби для того, щоб попередити (хоча ніхто з реальних сил не збирається цього робити). По-друге, для того, щоб нагріти атмосферу й певним політичним колам в Україні та за її межами подати як реальну проблему.

Держава передала Лавру Московському патріархату, тож може й повернути

Але повернімося до питання належності Києво-Печерської лавр. Принаймні частина об’єктів на території лавр належить державі, частиною об’єктів керує Мінкультури. І Московський патріархат, виходить, лише користується цими об’єктами.

Так, усі приміщення Києво-Печерської лаври належать державі. Вона просто поділена на дві частини – Нижню і Верхню. Нижня Лавра у 2013 році була передана у безстрокове користування монастирю  УПЦ. Це такий був дар Азарова. Він буквально дав вказівку Міністерству Культури за пару днів передати в безстрокове користування Нижню лавру – 79 об’єктів. Верхня лавра також є власністю держави і це є територія Національного заповідника Києво-Печерської лаври – архітектурно-культурно-історичний заповідник.

А чи не може держава перервати користування Московським патріархатом цими об’єктами й передати їх згодом утвореній Помісній церкві?

Завжди треба дивитися по обставинах. Держава надавала і держава є розпорядником. І вона завжди буде виходити з того, як складаються обставини.

А що значить «дивитися по обставинах»? Тобто закон дає можливість це зробити? Це не є втручанням в релігійні справи?

Пане Сергію, це дуже болюче питання, тому я не хочу зараз конкретизувати. Держава є власником і я думаю, що цим все сказано. Є закон, в якому прописано: держава колись передавала й вона несе відповідальність. Я змалюю ситуацію. Припустімо, передано в якому селі в користування церкву. Громада взяла й замалювала якісь історичні написи або зробила реконструкцію, яка не відповідає історичному задуму. Держава має право (повернути). Якщо навколо громади утворюється конфліктна ситуація, то для того, щоб зняти конфлікт, треба приймати певні рішення.

А який саме орган приймає рішення? Міністерство культури?

Це прерогатива Кабінету міністрів.

І щодо повноважень держави. Часто чути, що впродовж останніх місяців держава перевищила свої повноваження і втрутилася в релігійні справи.

Жодним чином це не відповідає дійсності. Держава повинна допомагати всім релігійним організаціям в реалізації їхніх завдань. Чи втрутилася держава, коли був Указ Президента про святкування 500-річчя Реформації? Це було в вересні минулого року, коли було надано Хрещатик, Оперний театр та Палац «Україна» для збору 200 тисяч віруючих протестантів, які відзначали традиційне для протестантів День подяки. Ні. Чи є втручанням допомога мусульманам в організації щорічних хаджів до Саудівської Аравії? Ні. Аналогічно держава допомогла ще одній релігійній групі. Стаття 30 закону України не лише дає право, але й зобов’язує державу сприяти релігійним організаціям на міжнародному рівні з реалізацією їхніх ініціатив. Тому те, що зробили Президент і Верховна Рада, є цілком у рамках закону та Конституційних повноважень.

Розмову вів Сергій Стуканов

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...