"Давайте залишимо розмови про те, що головним завданням є боротьба з корупцією. Корупція — не хвороба, а симптом, як висока температура при грипі або висип. Хвороба ж — так звана система обмеженого доступу, згідно з якою влада дорівнює власності, і той, хто дорвався до першого, використовує і друге. Корупція в таких умовах діє як мастило: без неї шестерні системи не крутяться", - про це пише історик, публіцист, професор УКУ Ярослав Грицак на сайті "Новое время".
І далі: "У 2014 році здавалося, що системі завдано смертельний удар. Але тепер ми бачимо: рана була неглибокою. Вона затягнулася і блищить, як нова копійка.
Революції породжують завищені очікування. Польський філософ Лєшек Колаковський називав цей феномен "прекрасним божевіллям революції". І в постреволюційний період протверезіння варто визнати: наші очікування були завищені. Україні або, швидше, її новим політикам, так і не вдалося стрибнути вище голови. Країна повертається на старий витоптаний шлях руху без змін і змін без руху. Не життя, а виживання. Втім, в такому стані стагнації можна протягнути дуже довго, десятки років.
Чи варто впадати у відчай? Залежить від того, з якого боку дивитися на ситуацію. Так, вікно можливостей для швидких змін в Україні закрилося. Але відкрився коридор наступних 20-25 років, протягом яких країна може просуватися вперед, поки нинішня молодь не перейде в середній вік, а її європейський дух не захопить Україну.
До того ж, якщо сьогоднішнє вікно закрилося, не означає, що не з'явиться нове. Воно може виникнути через місяць з приходом до влади радикальних реформаторів або через 5-10 років. Ніхто не знає наперед, але важливо до цього готуватися.
І час обрати нову тактику. Найкраще її сформулював економіст Павло Шеремета: “Якщо ми не можемо змінити країну, варто змінювати міста. Не можемо завоювати міста? Тоді давайте підкорювати квартали, рухаючись від будинку до будинку, від вулиці до вулиці".
Іншими словами, нам слід побудувати в Україні паралельні структури відкритого доступу, які за визначенням будуть ефективніше старих "системних". В якості прикладу порівняємо Києво-Могилянську академію та Український католицький університет у Львові з будь-яким державним вузом: куди "голосує ногами" талановита молодь, найкращі викладачі і кого підтримує бізнес. І такі навчальні заклади повинні з'явитися не тільки в старих європейських містах, але і в нових метрополіях — Дніпропетровську, Одесі та Харкові.
Я кажу лише про ті приклади, до яких причетний особисто. Думаю, кожен зможе розповісти про власні. Головне — зрозуміти, що мова йде про тактику акумулятивних змін, які своєю кількістю повинні породити нову якість.
Україна — не спринтер, а стаєр; її шлях в силу особливостей національного минулого довше. Українці йдуть по ньому майже 30 років. І за цей час їм вдалося: відірватися від імперії в 1991‑му; побудувати майже з нуля державну структуру в 1990‑му; незважаючи на внутрішні розбрати, створити націю і витримати "російську весну"; не звернути в сторону авторитаризму в 2004-2014 роки. І що важливо — в українському суспільстві за останні роки сформувалося двомовне реформаторське ядро, яке в меншості, але перевершує пасивну більшість своєю якістю і мобілізацією.
Україна впритул підійшла до фінішної дистанції забігу, коли розпад системи обмеженого доступу входить у вирішальну стадію: створення і утримання життєздатних елітних (в нормальному сенсі цього слова) інститутів, що існують поза державою. Немає гарантії, що ми його пройдемо: історія знає випадки і прогресу і регресу. Але останній кілометр завжди найважчий. Головне — не впасти в депресію і не зійти зі шляху".
