Вихованців Турківської школи-інтернату годують на 14 гривень в день. А тих, хто порушує дисципліну і погано вчиться, не відпускають на вихідні додому.
Стіни учбового корпусу просочені запахом згірклої каші і «прикрашені» масляною жовто-коричневою фарбою. Чавунні батареї пофарбовані в отруйно червоний колір. Високі облізлі стелі, темні коридори. Похмуро і незатишно.
Наприкінці коридору мене зупиняє шкет у джинсовий курточці. На вигляд йому років 8-9. Запитує, до кого я прийшов і цікавиться наявністю сигарет: «Мужик, запалити не буде?». Дізнавшись, що сигарет у мене нема, просить «пару гривень».
Зав'язати розмову вдається лише після того, як я задовільняю його прохання. Хлопчик називається Віталіком. Розповідає, що він вчитися в четвертому класі. Що удома йому було дуже важко: батьки не працювали, все, що у них було, вони пропили. У інтернаті теж не солодко: вихователі кричать і обзивають, старшокласники – б'ють.
У коридорі ж знайомлюся з трьома черговими – семикласницями Ульяною, Татьяною і Ганною. Дівчатка сидять за столом під гіпсовою скульптурою Тараса Шевченка і стежать за тим, щоб учні молодших класів «не трощили» туалет, що поруч. За їх словами, малеча залюбки ламає крани і кришки унітазів.
Меблева стінка для сиріт і напівсиріт
Директорський кабінет на учбовий корпус схожий мало. Світлий, просторий, затишний, зі смаком відремонтований, заставлений новими меблями.
Директор Оксана Сушинець зустрічає мене насторожено. Висловлює припущення, що я прийшов не випадково, мовляв, хочу «нарити» «на них» компромат. Говорить, що міськрада Турки у вільних приміщеннях школи-інтернату намірилась улаштувати дитячий садок. А оскільки вони (адміністрація учбового закладу) виступають проти, до них направили мене…
У директора вдається взнати, що в школі-інтернаті навчається 182 вихованців. Здебільшого це діти з бідних і асоціальних сімей. Сироти і напівсироти. А також діти, батьки яких виїхали на заробітки закордон, Є тут і маленькі жителі гірських сіл, де немає шкіл.
Держава дітей особливо не пестить. На харчування одного вихованця в день виділяється 14 гривень. Виживати вдається за рахунок спонсорів. Учбовому закладу допомагають громадські і релігійні організації, комерційні структури, приватні підприємці.
Поміж найбільш гострих проблем директор назвала брак нових меблів.
«Парт у нас нема нових, столів, багато чого нема. Єдине, що нам дали останнім часом, це меблеву стінку. Одну єдину на всю школу-інтернат. Ось цю стінку», – говорить Оксана Іванівна і киває головою в правий бік свого кабінету.
Ігрова кімната без ігор
Інтернатним вихователем Галина Шевців працює вже 15 років. За нею закріплені учні 5 класу. З ними вона проводить по 8-9 годин на день – гуляє, водить в їдальню, робить з ними уроки.
«У класі у мене 30 дітей, – розповідає Галина Орестівна. – Переважно хлопчики, багато з них так звані «важкі» діти. Найскладніше уникнути бійок між ними. Це, мабуть, найбільша проблема. Дітей неможливо залишити на самоті навіть на кілька хвилин. У туалет навіть не можна спокійно вийти. Коли у нас нарада, ми змушені залишати з дітьми старшокласників».
На моє прохання розповісти про те, як її підопічні відпочивають, вихователька пропонує відвідати ігрову кімнату. Однак потрапляємо ми туди не одразу. Ігрова кімната замкнута на важкий навісний замок. А з'ясувати, у кого ключ від приміщення, довго не вдається.
Приміщення для ігор дивує спартанською обстановкою. Старі столи, подамані стільці, вікна без штор і занавісок, гірка релігійних книг. І жодних ігор. Єдина визначна деталь – новий плазмовий телевізор. Запитую виховательку: «А у що тут можна пограти?» Відповідь: «Ми стільчики розсуваємо, і вони тут собі бавляться».
Василина, Роксолана і Сніжана
Галина Шевців знайомить мене зі своїми вихованками – Василиною, Роксоланою і Сніжаною. Дівчатка сидять напроти мене на ліжку – розгублені і дуже напружені. На питання відповідають, опустивши голови, неохоче і дуже коротко.
Звертаю увагу на те, що всі вихованки одягнені в старенькі кофточки і штани, і в кожної з них різне взуття. Василина взута в туфлі, Роксолана – у чоботи, Сніжана – у тапочки. Ще одна «прикмета», що впадає в очі, синяк під оком у Василини. Запитую дівчинку, хто її вдарив. Василина червоніє і тихим голосом відповідає, що це вона «трошки вдарилася сама». Після чого починає щось бурмотіти.
У нашу розмову одразу встряє вихователька: «Це вона так падала. Точніше, її штовхнули. Але це сталося поза стінами школи-інтернату». Галина Орестівна миттєво міняє тему: «Василинка у нас народилася в Турці, в багатодітній сім'ї. Всього у них було одинадцять дітей. Двоє в ранньому віці померли. Залишилося дев'ять. Дівчинка вона дуже здібна і працелюбна. Добре вчитися, після уроків займається в музичній школі»
«Роксолана – усиновлена дитина зі Львова, – продовжує свою розповідь вихователька. – Проблем з навчанням не має, добре співає, грає на фортепіано, з першого класу серйозно займається шашками. Неодноразово брала участь в різних шашкових змаганнях районного рівня і хдобувала призові місця. Їздила також на змагання до Львова, Києва, Луганська».
А ось і про третю дівчинку: «Сніжана з неблагополучної неповної сім'ї. Її рідні, мати і бабуся, проживають в Турківському районі. Мати ніде не працює, п'є, недавно народила третю дитину. У дитинстві Сніжана перехворіла менінгітом, майже рік поневірялася по лікарнях. Навчання їй дається важко, в десять років вона читає по складах. Додому Сніжану забирають украй рідко. І таких дітей, якими батьки взагалі не цікавляться, останнім часом в нас все більше і більше...».
Віктор ПРАВДЕНКО Фото автора
Василина, Роксолана і Сніжана
Ігрова кімната - і жодної іграшки
Чергові стежать за порядком у коридорах
«Мужик, запалити не буде?»
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ