Слухай онлайн
Економіка

Криза не визнає кордонів

Які процеси відбуваються у світовій економіці та як вони впливають на українську? Про це розмова з директором Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, академіком НАН Юрієм ПАХОМОВИМ.

 

– Юрію Миколайовичу, що являє собою світова економічна криза, яка її природа?

 

– Усі попередні кризи мали циклічний характер, коли внаслідок перевиробництва відбувався економічний спад, потім — знову піднесення. Криза 1997-1998 років була не світовою. Вона складалася з локальних вогнищ, які за ефектом «доміно» перескакували з країни в країну. Нинішня криза по-справжньому глобальна, викликана фінансовими спекуляціями. Традиційно фінанси і виробництво мають бути збалансовані. Але, згадаймо, 1929 року відбулося їх перше масштабне розбалансування, через що похитнулася вся світова фінансова система й виникла криза. Після цього майже до 1980-х років країни, налякані нею, робили все, аби фінанси обслуговували виробництво і далеко не відривалися від нього, тобто не жили самостійним життям.

 

Проте вже тоді набирала сили фінансова глобалізація, яка завдяки інформаційним технологіям додала фінансам фантастичної рухливості. Внаслідок цього фінанси не лише відірвалися від виробництва, а й стали над ним домінувати. На цьому підґрунті й з’явилася можливість казково збагатитись за рахунок спекулятивних фінансових операцій. Саме в цей час теорія кейнсіанства поступилася теорії монетаризму. Перша з них виступає за жорстке регулювання ринку і баланс між виробництвом і фінансами. Друга ґрунтується на неоліберальних ідеях: повна свобода капіталу, панування грошей, необмежений ринок, який живе своїм життям, що дає змогу одержувати спекулятивні доходи, коли гроші породжують гроші. В такій ситуації масштабна фінансова криза була очікуваною. Ви запитаєте: чому ж не вживалися заходи, аби її попередити? Бо капіталістичні суспільства поглинуті жадібністю, тобто психологічною нездатністю зупинити процес збагачення.

 

– Чому ця криза виникла саме у США?

 

– Її глибинним джерелом стало переродження цивілізаційних цінностей, на яких триста років трималася успішна Америка. Адже американська ідея базувалася на протестантських (пуританських) постулатах, які передбачали богоугодність збагачення, але за умови аскетизму. Тобто ти можеш багатіти, але не розкошуй. А якщо збагачення заохочується, то обмеження – справа тимчасова: жадібність, ненаситність беруть гору. От це й позначилося на стереотипах поведінки. Якщо у минулому пуританські цінності консолідували націю, то з їх занепадом суспільство стало руйнуватися: етнічні мексиканці, китайці, негри почали гуртуватися в замкнених общинах і все частіше протистояти англосаксам як титульному народові, котрий теж став втрачати ознаки єдності.

 

І тоді в глибинах американських мозкових центрів народилася ідея залучити населення до ажіотажного споживання, яке затьмарило б усі інші прагнення. Таким чином суспільство й консолідувалося б – нехай навіть на гнилій основі. В цьому суть нової об’єднавчої американської ідеї. Хоча вже на старті її реалізації стало зрозуміло, що за рахунок заробітної плати споживацьку модель не побудувати. Тоді було включено два додаткові фінансові важелі. Як мінімум, 50 мільйонів американців долучилися до гри на біржі. А оскільки цей процес наростав, то вартість акцій збільшувалася завдяки втягуванню в ажіотажну гру все нових верств населення. Інший канал збагачення – кредити, особливо іпотечні. Їх видавали не лише тим, хто міг повернути гроші, а й будь-кому, навіть бомжам. Таким чином, маса людей була втягнута в іпотечні процеси.

 

Ажіотажний товарний попит слід було чимось покривати. Це робилося за рахунок імпорту, масштаби якого постійно зростали. Якщо США, маючи 5 відсотків населення світу, виробляють 20 відсотків світової товарної маси, то споживають — 40 відсотків. Споживання ж, яке не відповідало доходам, породжувало величезні борги. Але й тут американські фінансисти виявили винахідливість. Вони примудрилися запустити у світовий фінансовий обіг величезні обсяги сумнівних платіжних засобів у формі так званих деривативів. Якщо ВВП США становив напередодні кризи 14 трлн. доларів, а світовий – 53-54 трлн., то деривативи США – 600 трлн. доларів.

 

Ясна річ, ця шахрайська вакханалія не могла довго тривати. І першою зазнала краху іпотека. Ринок житла досяг цінової межі — ціни впали, і критична маса кредитів залишилась неповерненою. Іпотечна бульбашка луснула, а за нею, згідно із законом падаючого доміно, впали й усі інші фінансові піраміди. Хвилі від цього стали поширюватися у світовому фінансовому просторі, завдаючи шкоди національним економікам. Так почалася не бачена досі світова фінансова криза.

 

– Скільки вона триватиме? Які наслідки матиме для США і людства загалом?

 

– Дуже важко визначити, скільки часу знадобиться для її подолання. Одне ясно: наслідки її не лише у величезних збитках, а й у кардинальній зміні поглядів на ведення економіки. Америка вже відмовилася від органічно притаманної їй ліберальної моделі, бо зрозуміла, що вона веде країну в глухий кут. Тож тепер запроваджується ринково-державницька модель. Але й вона не сповна безпечна, оскільки криза може через деякий час відтворитись. Бо придушити прагнення до споживацтва не так просто. Сьогодні воно ніби вгамувалося, бо американці усвідомлюють труднощі кризового періоду, та як тільки вони минуть, гадина споживацтва знову виповзе з-під колоди і продовжить отруювати людей.

Саме в цьому причини вразливості сучасного глобального капіталізму та перехоплення світового лідерства Сходом, який завдяки своїм традиційним цінностям може встояти перед тими спокусами, які заволоділи Заходом, зокрема ліберально розвиненою Америкою. До речі, лідери США, дивлячись правді в очі, передбачають свою поразку, і це робить їм честь. Наприклад, у доповіді «Глобальні тенденції-2025», представленій Національною розвідувальною радою США Конгресу Сполучених Штатів, читаємо: «З піднесенням Китаю, Індії, Росії в світі виникає багатополярна система ... західні альянси слабшають … відбудеться перенесення багатств із Заходу на Схід». І далі: «...зліт Росії й Китаю потенційно може бути набагато більш серйозним завдяки їх розміру і підходу до демократії».

 

За таких обставин шанс на подолання згубної споживацької моделі може мати країна з авторитарним режимом. Але США – країна демократична, й іншою бути не може. Тому президент, який зробить замах на споживацьку модель, може втратити підтримку населення, а це кінець його кар’єрі. Народ, який легко звикає до розкішного життя, дуже важко загнати знову в пуританське стійло. Для Америки ж продовження ліберальної моделі – це знову іпотека, ігри на біржах, отже, нова криза. Тож ця країна вимушена боротися з неоліберальною моделлю, щоб пригальмувати своє сходження з лідерського п’єдесталу. Але повторюся: в умовах демократії ця боротьба навряд чи матиме успіх. Через це часові кордони кризи визначити дуже важко.

 

– Ви хочете сказати, що в умовах економічної кризи демократія є не такою ефективною моделлю державного правління, як авторитаризм?

– У нас заведено вважати, що демократія – це велике благо і досягнення цивілізації, говорити ж про її слабкі сторони вважається навіть непристойним. Насправді ж у демократії є не тільки плюси, а й мінуси. У високорозвиненій країні переважають плюси, які забезпечують їй усебічний (технологічний, соціальний, духовний) успіх. У країні ж слаборозвиненій, але яка прагне стати високорозвиненою, авторитаризм дає більше шансів на успіх, ніж демократія. І не випадково через авторитаризм на ранніх етапах всі азіатські країни прийшли до економічного дива. Надалі ж усі вони стали переходити до повноцінної демократії.

 

Україна на відміну від Білорусі та Росії почала свій шлях із демократії. Але ця демократія незріла, виявилася наскрізь продажною, обслуговує лише багатих. Тобто це була демократія лише за формою, а не за змістом. Через це надалі вона перетворилася на свою протилежність.

 

Євросоюз базується на відносно міцних демократичних засадах, позбавлених занепадницьких процесів, притаманних суспільним цінностям США. Завдяки цьому ЄС залишається зразковим співтовариством, отже — й духовним лідером світової демократії. Та, незважаючи на це, під час кризи Євросоюз став тріщати по всіх швах. З’ясувалося, що наддержавні інститути й регулятори, як запорука цілісності ЄС, можуть ефективно діяти лише в умовах стабільності та вирівняного економічного простору. Далося взнаки й те, що до ЄС увійшла низка країн, слабших за економічним розвитком, ніж, скажімо, Німеччина, Франція, Нідерланди. Криза ще більше поглибила прірву між старими і новими членами євроспільноти. Серйозних деформацій зазнали єдині підходи до бюджетного дефіциту, до відсоткових ставок кредитування та низки інших регуляторів. Особливо гостро це позначилося на ситуації в Греції, Португалії і навіть Іспанії. У важкій ситуації опинилися також країни Центрально-Східної Європи, особливо Прибалтики. Похитнулася грошова одиниця євро, яка була гордістю ЄС. Великої шкоди Євросоюзу завдає хвиля міграції з країн Африки, Близького Сходу, Афганістану і Пакистану.

 

У такій ситуації входження України до ЄС із багатьох причин не можливе. Насамперед тому, що наша держава деградує за всіма параметрами, а в такому стані вона співтовариству не потрібна. Однак це не заважає лідерам ЄС загравати з керівництвом України, аби не допустити її зближення з Росією. На мою думку, для того, щоб Україна почала зближуватися з ЄС, потрібно замінити наше традиційне словоблудство щодо європейського вибору реальними успіхами в розвитку країни. Але на це знадобиться чимало часу. Та чи збережеться на той час Євросоюз? Хтозна.

 

– Що ж нам робити у цій ситуації?

 

– Усе залежить від нас самих. Якщо країна найближчими роками вирветься з трясовини, то перед нею відкриються нові горизонти, і вона зможе на рівних взаємодіяти і з Заходом, і з Росією. Але добитися цього не так просто. Найбільша небезпека не у фінансових збитках, яких завдала криза, а в деградації реального сектору економіки та інших сфер суспільства. На жаль, цей процес триває протягом усіх років незалежності, а останнім часом став загострюватися. Загальновідомо: світом правлять інтереси. Здавалося б, деградація і інтереси суб’єктів господарювання несумісні. Але насправді це не так. Вітчизняний та закордонний бізнес, який працює в Україні, живе не майбутнім, а сьогоденням: домогтися надприбутків, а завтра – хоч потоп. Щоб загальмувати деградацію, а потім її зупинити, щоб майбутнє дістало пріоритет перед сьогоденням, слід ціною цілеспрямованих надзусиль реформувати мало не всі сфери економічного і соціального життя країни. Бо кожна з них має масу негативних явищ. Лише самої корупції (а це у нас головний регулятор усіх процесів) досить, аби ривок у майбутнє не відбувся. До цього можна додати і непереборні перешкоди на шляху зарубіжного довгострокового інвестування, і непрозорість відносин власності, і невключеність України в міжнародні ланцюжки створення інноваційної доданої вартості, і надмірний розрив у доходах багатих і бідних тощо.

 

Головна біда в тому, що Україна змирилася з технологічним відставанням. А у посткризових умовах жодна країна не зможе розв’язати виявлені кризою проблеми без інноваційного ривка. Успішними можуть стати лише країни, що генерують інновації. Якщо Україна хоче вижити в нових умовах, то має змінити інерційну модель на інноваційну, в рамках якої вживатимуться заходи щодо підвищення продуктивності праці, впровадження передових технологій, ефективного використання і розміщення інвестицій, подолання ресурсозалежності тощо.

 

Дуже важливо також позбутися економічної самотності. Самотня і слабко інтегрована країна з малим внутрішнім ринком не має перспектив. Вона в такій ситуації сама гальмує свій розвиток. Отож напрошується висновок: ринок треба розширювати. Отже, на цьому етапі вихід один – тісна економічна співпраця з Росією та іншими країнами СНД. Та головне все ж таки у тому, щоб подолати огиду до інновацій.

 

Олександр КАРПЕНКО, «Сільські вісті»

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...