Екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко на початку цього року висловив переконання, що у 2007 році помаранчеві сили не лише порозуміються, а й об’єднаються. Щобільше, Луценко повідомив, що з цього приводу неодноразово зустрічався з лідерами двох найвпливовіших помаранчевих політичних сил – Юлією Тимошенко (БЮТ) та Віктором Балогою (НСНУ), і виявив, що «в нас немає жодних розбіжностей щодо наших планів на наступний рік». Чи справді такою великою є імовірність об’єднання вчорашніх союзників, а тим паче з ініціативи Юрія Луценка?
Найбільшою невдачею Помаранчевої революції було те, що амбіції лідерів політичних партій, які об’єдналися у 2004 році для перемоги Віктора Ющенка, завадили створенню потужної демократичної партії, яка була би популярною серед значної кількості населення України і могла би взяти на себе відповідальність за політичне та економічне життя держави. Президент Віктор Ющенко прагнув, щоби такою партією стала «Наша Україна», однак вже саме її створення не знизу догори, а навпаки, згори донизу, відкинуло бажання у багатьох впливових політиків приєднатися до НУ. Що там казати, навіть партії-учасниці блоку – НРУ, ХДСУ та КУН – відмовилися від ідеї входження до президентської партії, залишившись лише членами блоку. Ще один союзник Ющенка – Юлія Тимошенко – після своєї відставки з поста прем’єр-міністра почала відкрито грати проти Президента та його партії, допомігши суттєво понизити її результат на парламентських виборах.
Виборча невдача НСНУ та БЮТу, які у разі порозуміння і примирення ще до парламентських виборів 2006 року могли би претендувати на значно більше представництво у парламенті, нічого не навчила обидві партії та її лідерів. Після виборів вони продовжували свої чвари і так і не змогли сформувати парламентську коаліцію.
Цим скористалася Партія регіонів, яка з допомогою усіх підручних засобів зуміла вмовити амбітного лідера соціалістів Олександра Мороза увійти до троїстого союзу з комуністами. Після цього загроза кучмістського реваншу в Україні набрала чітких обрисів, оскільки усі безпосередні фальсифікатори президентських виборів 2004 року отримали державні посади високого рівня.
І парламентські вибори, і провал у формуванні власної коаліції, і низькі політичні рейтинги помаранчевих політичних сил виявили гостру потребу об’єднання помаранчевих сил у політичний блок, або ж створення нової політичної партії на їх основі. Водночас виникла потреба і появи нових політичних облич, позаяк рейтинги старих і розкручених до рейтингу Віктора Януковича не дотягували.
Останню потребу суспільство та політикум зрозуміли уже влітку цього року, коли криза у процесі формування парламентської більшості змусила замислитись експертів та народних обранців про перспективу дострокових парламентських виборів. А у вересні минулого року про створення нової політичної сили заговорив Юрій Єхануров та Іван Васюник. Серед ймовірних її учасників називали народного депутата Миколу Катеринчука, лідера Християнсько-Демократичного Союзу Володимира Стретовича і колишнього віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка. Всі ці політики підтверджували інформацію про те, що «подібні проекти обговорюються». До цього списку пізніше додались Тарас Стецьків та Юрій Луценко.
У листопаді минулого року активну роботу в напрямку створення нової політичної сили розпочинає Микола Катеринчук, який говорить про невдоволення ситуацією в „Нашій Україні”. Він вирішив, що краще будувати щось нове, ніж докладати зусиль до покращення старого.
А у грудні 2006 року повертається до політики звільнений із посади міністра внутрішніх справ Юрій Луценко. Він виходить із ініціативою створення Громадського руху народної самооборони. Пізніше він говорить про те, що стане посередником у переговорному процесі між „Нашою Україною” та БЮТом, аби ті приєдналися до його ініціативи.
З одного боку, виглядає на те, що в Україні реальніше створити політичне об’єднання, ніж нову політичну партію, яка могла би претендувати на впливовість у суспільстві. Адже у нас відсутня культура існування класичних політичних партій – зміна лідера у випадку програшу на тих чи інших виборах, децентралізація, лобіювання і захист інтересів своїх виборців. Іншою причиною є закритість, навіть законсервованість політичного життя – ті самі обличчя, ті самі партактиви, ті самі гасла, які давно себе вичерпали. Це вже показали деякі минулорічні події.
Так, політичний проект, про активний старт якого говорив Микола Катеринчук, з писком пригальмував лише тому, що „Наша Україна” змогла консолідувати свої лави обравши головою Ради партії не Романа Безсмертного чи Петра Порошенка, а Віктора Балогу. Якби цього зробити не вдалося, то незадоволена частина НСНУ була б потенційним партактивом нового політичного проекту Катеринчука. Оскільки цього не сталося, шанси Катеринчука стати лідером сильного і впливово політичного проекту залишаються дуже і дуже примарними.
Втім, і з новим об’єднанням Луценка не все так просто. Попри розуміння того, що чи не єдиний шанс перемогти на наступних виборах у помаранчевих буде за умови їхнього об’єднання в один блок, схоже, що БЮТ уже не прагне дружити із „Нашою Україною”. Там обрали інший шлях.
На відміну від «Нашої України», в останні місяці рейтинг БЮТу у виборців принаймні не падав, а відтак росли амбіції Блоку Тимошенко. Сьогодні, навіть у разі дострокових парламентських виборів БЮТ вимагатиме, як мінімум лідируючої позиції в опозиційному блоці, а в іншому випадку і взагалі самостійно братиме у них участь. Причому після приєднання до себе дружньої до Ющенка Партії «Реформи і порядок», БЮТ може асимілювати і Народний Рух України, з яким, згідно з даними достовірних джерел давно існують політичні домовленості та жевріють переговори про співпрацю у тій чи іншій формі. А після Руху на сепаратні переговори з Тимошенко можуть піти й інші учасники «Нашої України».
Загалом виглядає на те, що ймовірність того, що Юрій Луценко зможе стати посередником на переговорному майданчику між БЮТ та „Нашою Україною” не надто велика, зважаючи на позицію обох помаранчевих партій. БЮТівці і нашоукраїнці в один голос твердять, що не сприймають екс-міністра внутрішніх справ, оскільки крім пустих слів не спостерігають за ним серйозних кроків. Крім того, Тимошенко не буде ділити лідерське крісло ні з ким, тим паче із безпартійним лідером-Луценком.
Щобільше, як стверджують деякі політологи, сьогодні Україна стоїть на порозі формування двопартійної системи, полюсами якої стають Партія регіонів та Блок Юлії Тимошенко. Це, звичайно, не означає автоматичної загибелі менших партій, але от впливати на політичне життя країни за умови збереження нинішньої тенденції їм уже не вдасться.
Ростислав КОВАЛЬ, "Гал-info"
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ