Ні для кого не є секретом, що в українсько-російській війні на боці України беруть участь іноземці. Для когось це спосіб життя, професія, для іншого – ціннісний вибір. Іво Думанчіч – хорват, який воював у лавах «Азову». Що його до цього спонукало? Яку ціну він за це заплатив і як його не пустили в Україну? – про це у розмові із ним.
Насамперед зазначимо, що історично склалось так, що хорвати здебільшого підтримують Україну, а їхній «сусідній братський народ» серби – Росію.
Зокрема, до цього спонукала і Хорватська війна 1991-1995 років, що велась на території Хорватії – Domovinski rat – війна за Батьківщину: оборонна війна Хорватської держави, спровокована агресією об`єднаних великосербських сил – сербських екстремістів. Конфлікт завершився відновленням державної незалежності Хорватії на всій її території.
Іво, розкажіть, будь ласка, кілька слів про себе та свою сім’ю.
Мені 39 років, народився та живу у Загребі. Своє життя присвятив сім'ї та військовій справі. У мене була добра робота, дружина та двоє дітей. Я працював у Міністерстві оборони Республіки Хорватії.
Звідки це рішення – поїхати воювати за Україну?
Я багато знаю про історію українського народу, про його важку долю і нашу історичну спільність. Отож, коли почались події на Майдані, моє серце розривалось. Цілий рік я думав…, вагався. Мені було дуже важко все залишити і піти воювати, але я таки зробив це.
Через соціальну мережу Фейсбук я знайшов добровольців, і ми разом у січні цього року поїхали в Україну.
Хорватська війна1991-1995 років не спонукала вас до цього?
Частково так, але тільки частково. Коли почалася війна у Хорватії, я мав лише 15 років. Мій батько брав участь у цій війні за незалежність, але мені заборонив і думати про таке.
Тоді ж він розповів, що я можу допомогти Батьківщині в інший спосіб. Ми з мамою були волонтерами Карітасу (гуманітарна організація Католицької церкви). В цей час масово приходили переселенці з околиць Хорватії, Боснії та Герцеговини. І ми допомагали цим людям одягом та їжею. Часто це відбувалось навіть під час атаки сербської авіації.
Мав таке відчуття, що я корисним своїй державі, зрозумів, що хочу стати військовим. Я вступив у школу офіцерів і згодом почав працювати у артилерійсько-ракетній бригаді. Віддав тій справі 10 років.
2011 року мене відправили в Оклахому (США), де відбув 7 місяців в офіцерській школі. Закінчив також школи військової справи у Хорватії та Австрії. Це можу підтвердити дипломами.
На вашу думку, що спільне та відмінне між українсько-російською війною та хорватськими війнами?
Я можу сказати, чим різниться ваша війна та наша. В Україні більше ніж 80% від усього, що мають військові, дають волонтери, а в Хорватії в ті часи на допомогу від волонтерів припадало лише 10-15%, всім іншим забезпечувала держава.
Також велика різниця у тому, що в нас усі переживали за військових, а в Києві, наприклад, кажуть: «Та яка війна, це ж 800 км від нас». Багато українців взагалі не усвідомлюють, що відбувається.
На мою думку, у цій війні нема проблеми етнічної, лише менталітету. Також різниця в тому, що комусь до вподоби східний деспотизм, а інші обрали західну демократію.
Також я бачу, як офіційний Київ нападає на «Правий сектор» та інші батальйони добровольців, які тримають усю оборону. Таке враження, що політики хочуть програти цю війну.
Українське військо має багато різної зброї, але її не дають тому, кому вона справді потрібна.
Дивним для мене є і те, що фабрика шоколаду Порошенка досі працює у Росії. В нашій війні такого не було. Ми всі дихали як один.
Розкажіть про ваше перебування на сході України?
Нас приїхало двадцятеро, всі були в батальйоні «Азов». Розвідка при артилерії – а це небезпечна робота, часто на території терористів, мали бойові зіткнення.
Якщо ж говорити про географію, то спершу ми були в Маріуполі, а потім весь час в Широкиному.
На щастя, я і всі мої побратими залишилися живими. Нам багато помагали волонтери. Привозили військове спорядження та їжу, кілька разів давали і гроші.
Щодо якихось документів, які підтверджують моє піврічне перебування в лавах «Азову», то я нічого не маю, залишилась тільки звичайна перепустка.
Як ви розумілися з іншими військовими?
Українська мова нам є більш зрозумілою ніж російська. Але там мало, хто розмовляє українською. Ми майже не чули українську. Отож, здебільшого ми розмовляли хорватською, докидаючи якесь російське слово.
Коли ж українці зрозуміли, що ми справжні та хоробрі солдати, то проблем у стосунках узагалі не було жодних. Нас єднала спільна мета – бити ворога.
Ви діставали платню?
10 000 грн щомісяця. Для українця це добрі гроші, але мені було соромно пересилати їх дружині. Для хорвата це дуже мало. Я, як офіцер, у Хорватії маю більше ніж 1 000 євро.
Але я розумію українців, які йдуть в «Азов», адже порівняно з іншими батальйонами там добре платять.
Усі гроші ми отримували на руки. Зброя, яку ми мали, була «чорна», тобто, відібрана у вбитих терористів чи куплена десь на чорному ринку.
Розкажіть про випадок, коли вас після відпустки не пустили до України.
В Україну я приїхав 19 січня і пробув до 22 липня. Потім я поїхав на Батьківщину провідати рідних. У серпні знову хотів повернутися на схід, але мене не пустили на українсько-угорському кордоні. Сказали, що я порушив закон, бо провів в Україні більше ніж дозволених три місяці. З 8 серпня по 13 я провів на кордоні, вимагаючи дозволу на в’їзд до України. Але мене так і ніхто не почув, і я повернувся додому.
Мені дуже жаль, адже я пожертвував усім що мав. Навіть дружина мене зрадила і тепер ми розлучаємося. Вона не дозволяє мені бачитися з дітьми. Я втратив роботу...
І що плануєте робити тепер?
Не знаю, дуже шкода, що я, вочевидь, більше не зможу нічого зробити для України, де я зустрів щирих людей та справжніх друзів.
Власне, тепер, коли я без сім’ї і без роботи, то мимоволі запитую себе, чи вартувала шкурка вичинки .
Думаю, я більше не повернусь в Україну. Я не відчуваю себе потрібним у цій війні через ставлення вашої влади до іноземців.
Коли я хочу добровільно воювати, допомагати, а мене не пускають на кордоні… Гадаю, я поїду у Сирію. Там більше потребують моєї допомоги, думаю вони будуть більш вдячні.
Знову ж таки, якщо після розлучення та суду я здобуду право опіки над дітьми, то залишусь у Хорватії, знайду нову роботу. Можливо, викладатиму історію у школі.
У вас склалось якесь загальне враження від України?
Україна мені дуже сподобалась. Київ пречудовий, Дніпро величезний, люди привітні, дівчата чарівні, земля – щедра і плідна.
Розмовляла хорватською Тетяна Яценко.
