Сьогодні Ванді Горчинській 92 роки. 19-річною юнкою вона увійшла у членкині Організації Українських Націоналістів у лавах якої й пронесла на своїх тендітних плечах тягар непростого життя у підпіллі, арешт та Норильське повстання, не зрадивши ідеям, яким щиро присягала у 1943 році. Історикиня Марина Мірзаєва, спеціально для ГалІнфо, спілкувалася із цією непересічною жінкою
Народилася Ванда 5-го липня 1924 року в Копичинцях Гусятинського району на Тернопільщині у родині Петра Горчинського та Теклі Ухач. Мала старших сестер Марію і Стефанію. Ще до народження дітей у Петра Горчинського, який був поляком, відбувся конфлікт із земляком-українцем. Останній доніс солдатам Галицької Армії, що видно проходили у той час теренами Тернопільщини, про національність батька Ванди. Втім за Петра Горчинського тоді заступилися сусіди, мовивши, що сей чоловік для України зробить більше, аніж 10 українців. Так і сталося. У його родині народилася і була вихована справжня патріотка України, Героїня українського повстанчого підпілля, націоналістка, учасниця повстань у таборах Сибіру — Ванда Горчинська.
Дівчина закінчила семирічну польську школу, бо та була, на відміну від української, безоплатною. Жила родина незаможно, тому українськість і патріотизм дівчина черпала у легальній на то час організації “Січ”, де брала участь у театральних виставах, маршах, вчилася співам і займалася спортом.
Вже перед самим приходом радянської армії у 1939 році Ванда здала екзамени для вступу у гімназію, батьки купили їй «мундира», але нова влада не дала можливості продовжити дівчині навчання і та подалася у санітарки. Із 1939 по 1941 рр. у дівчини сформувалася власне враження про радянську систему. Жінка згадує як за два роки червоної окупації до них із в'язниці привозили напівмертвих, а подекуди, і мертвих “пацієнтів” для реєстрації смерті у стінах лікарні. Так було принесли тіло симпатичного з лиця кучерявого юнака, якого видно задушили у в'язниці. Лікарям потрібно було зробити розтин і зафіксувати час смерті.
Працювала у лікарні і при німцях. Згадує добрим словом євреїв, які допомагали дівчині у медичній науці перед розстрілами, а також хірурга Чалого. Згодом саме сей лікар неодноразово надаватиме допомогу важкопораненим повстанцям у криївках, виписуватиме таємно від очей окупантів рецепти лікування, за що буде схоплений радянською владою у час її другого приходу.
У 1942 році Ванда була організована і носила перші штафети, а на кінець 1943 році разом із подругою дала присягу провідниці Копичинського проводу “Гуцулці”.
- А чому “Домовина”? - питаю у Ванди.
- Подруга тоді сказала: буду “Могила”, тобто мовчазна. А я думаю, як вона “Могила”, то я - “Домовина”.
Із таким псевдо Ванді пророкували довге життя. І дійсно: більшість подруг жінки загинули у підпіллі: котра гранатою розірвалася, інша застрілилася. “Могила” померла в одному з таборів Воркути. Провідниця і найкраща подруга Ванди “Мрія” – Михайлина Голіната, була виявлена гебістами разом із хлопцем у 1949 році у селі П'ятничани Чемеровецького району Хмельнцької області. Їх криївку закидали гранатами. Дивом дівчина вижила і її відвезли у лікарню, де та, прийшовши до тями і побачивши гебістів, розірвала на своєму животі шви, викинула нутрощі і померла на очах у катів.
“Той був окупант і той був окупант, но за москалів гірше було. За німців трохи краще”
Перейшла у глибоке підпілля Ванда після невдалої операції. Вона мала разом із хлопцями вбити хворого на сифіліс москаля, до якого кидали затриманих радянською владою націоналісток, що не хотіли під час слідства йти на співпрацю із системою. Увечері санітарка мала відчинити закрите фанерою вікно в його палаті. Втім того не зробила. Повстанці кинули гранату... Тоді загинули двоє підпільників, а ще одного поранило. Відтоді Ванда Горчинська перейшла у глибоке підпілля.
“Свят вечір за кутею,
повстанча родино,
не забудьте пом'янути
тих, що за Україну
буйні голови взложили
із проклятим катом...
...Домовині я бажаю, щоб жила у ріднім краю, щоб повстанців лікувала і ніколи не втомлялась...”
Це – одна із листівок провідника “Кобзаря”, “Грома”, у якій він вітав підпільників із Різдвом. Там згадується і Ванда Горчинська - “Домовина”, яка з 1943 року і до самого арешту у 1946 році лікувала повстанців. Дівчина проводила навіть хірургічні втручання в умовах, які сьому найменше сприяли. Пам'ятає Ванда криївки, схови, де розташовувався медичний корпус. Сі маленькі землянки, до яких взимку потрібно було йти на ходулях і прикривати вхід корчом. У криївці дівчина спала у ногах повстанців, або ж ті клали свої ноги на неї. У таких умовах дівчині навіть доводилося самостійно без наркозу ампутувати бійцю заражену гангреною руку. Лікувала здебільшого народними методами. Хлопці особливо страждали на зараження шкіри, статевих органів через нестачу догляду і брак гігієнічних засобів, втім Ванда мала низку рослинних рецептів, мастики, трави, що допомагали одужанню хворих повстанців.
Здала Ванду Горчниську радянській владі її знайома Софія, яка не була членкинею повстанчого підпілля, втім була сестрою чоловіка, жінка якого постачала повстанцям, і зокрема Ванді, медикаменти. Ся особа була перевірена, бо замість ліків легко можна було підсунути отруту. Тому коли Софія запросила Ванду до себе у гості на свіже м'ясо свинки, яку тільки-но зарізали — та не відмовилася. По дорозі дівчина зауважила те, що Софія веде її полями, аби не привернути уваги сусідів. На ранок подруга пішла продавати свинину на базар. І коли та тільки вийшла за поріг, у двері пролунав стукіт, Ванда, не запідозрюючи, що та її вже здала, відчинила...
А далі були страшні тортури: їй закидали шланга на шию так, що аж язик вилазив, били, що всі сідниці були у струпах. Разом із Вандою у Чортківській тюрмі сиділа її односельчанка Стефка Обертанець. Порядна жінка, батько якої був разом із братом репресований під час першого приходу червоних. Побачивши побиту Ванду, Стефка заголосила до неї: “Вандо, ти так терпиш, та за що? Я би сказала, я би призналась”. А та їй: ”А що ви робили?”. - “Та я їсти давала”, а Ванда: “Но якби я всьо призналася, то була би дуже велика біда”.
Найбільший жах, за словами Ванди Горичинської, був 8 березня, коли слідчі понапивалися напередодні свята і викликали її на допит. Там вже її роздягли. Дівчина закривала руками груди і нижню частину тіла. А слідчі жорстоко били по руках і вимагали стояти рівно. Знущалися аж поки не потекла кров із вуха, носа і статевих органів. Лише се їх зупинило.
Зрадницю Ванда побачила на очній ставці, то дійсно була подруга Софія. І тут містика у тому, що Софія була донькою чоловіка, який у свій час назвав батька Ванди поляка Петра Горчинського некорисним українському народові. Життя обернулася навколо їх дітей: невдовзі Софію за чергову зраду і викриту криївку буде вбито місцевими повстанцями, а Ванда вірно прослужить українській ідеї розповідатиме нам сю історію.
23 липня 1946 року Ванда Горчинська була засуджена на 15 років каторги з конфіскацією майна та 5 років обмеження політичних і громадянських прав.
У Красноярську дівчину повантажили на баржу, де окрім політичних в'язнів були і рецидивісти. Останні дорогою підкуповували конвой, грабували і ґвалтували дівчат. Один офіцер Червоної армії, який перед тим був на фронті, не витримав і взявся наводити порядок. Політичні засуджені допомагали йому у сьому: витягали цвяхи з нар, кріпили їх до палиць і втихомирювали рецидивістів. Втім Ванді було не до того, у момент переправи до таборів річкою Єнісей дівчина мучилися від дизентерії.
Коли баржа прибула до табору Дудінка, то дівчину лишили для реабілітації у місцевій лікарні. А за два тижні відправили вже у Норильськ, до 102 табору. Там Ванда була каторжанкою і щодня працювала на піщаному, глиняному, кам'яному кар'єрах.
У Норильську Ванда стала учасницею відомого повстання в'язнів у травні 1953 році. Се була мов інфекція, хвиля, що прокотилася у всіх таборах Сибіру і прийшла до Норилського разом із новоприбулими хлопцями з Казахстану, які по приїзду перше скоординували вбити усіх сексотів.
Далі хлопчачий барак вивісив чорний прапор, а дівчачий, який віддаляв цегляний завод, - червоний. Координувала жінок у повстанні у Норилську така собі Зелінська, яка за прикладом інших бараків оголосила страйк і голодівку. Кульмінаційним був момент, коли зрозуміли, що ради нема у лежанні й очікуванні. Каторжники вийшли з бараків для того, аби об'єднатися в одну хвилю супротиву. Ванда згадує, як по зруйнованому частоколу переходили один до одного аж поки не утворилася 6-тисячна лава живої сили. Тоді по гучномовцю невпинно лунало: "Выходите, вам ничего не будет!". А через деякий час повстанців почали поливати кип'ятком, потім холодною водою. Учасники повстання рили самі собі могили, голосячи “Воля або смерть”. Одна старша жінка Яводкія Шляхутко з Івано-Франківська була у час повстання в гуцульській сорочці, зводила руки до неба і у своїй виритій могилі кричала ворогам: “Стріляй, враже! Я смерті не боюся!”. А потім прийшли солдати з ломами і сокирами, які влітали у натовп і рубали людей. Земля була закривавлена.
Після повстання Ванду відправили в місто Тайшет Іркутської області, де режим був легший. Після звільнення жила з батьком і сестрою в поселенні Уркан Амурської області. Вийшла заміж. Мала доброго чоловіка, теж учасника підпілля, із яким прожила 53 роки. Має доньку, справжню поціновувачку маминих історій, яка збирає свій “музей покинутих секретів”. Сьогодні у оселі Горчинських чути сміх правнука...
Марина Мірзаєва, історикиня (м. Боярка)
