Політичні мрійники

 Мабуть, у кожного поважного політика рояться думки про те, як добре було б стати президентом, прем’єр-міністром, міністром, депутатом, головою адміністрації чи навіть мером. Бо ж усі ці посади так приємно лоскочуть уяву й так піднімають самоповагу. Крім того, посади також дають чимало переваг – додаткові повноваження, суспільну вагу, славу нарешті…

Отак, помріявши, політик набирається енергії й з подвоєною силою береться до втілення власних мрій у життя. І тут йому на перешкоді нерідко стає жорстка реальність. Нерідко можна стати свідком того, як політики, м’яко кажучи, перебільшено сприймають свої можливості, говорячи про те, ким вони мали би стати.

Чимало прикладів політичного мрійництва наводить сучасна українська історія. Можна почати із найсвіжіших, передвиборчих. Останнім часом в рамках передвиборчої кампанії до Львова навідувалися різні столичні лідери й провідники партій. У своїх висловлюваннях вони не приховували своїх апетитів.

“У мене є досвід і політичний, і державницький, який є достатнім для того, щоби бути ефективним на цій посаді, – сказав, до прикладу, під час перебування у Львові лідер УНП Юрій Костенко про свої амбіції зайняти прем’єрське крісло. – Я прекрасно відчуваю, про які пріоритети має дбати новий уряд”.

Не відомо, як на висновок Костенка вплинуло влучання яйцем під час перебування в Івано-Франківську. Але очевидно, що цей факт зовсім не знітив амбіційного лідера, адже дещо раніше якраз після подібного випадку Віктор Янукович став прем’єр–міністром. До речі, про своє прем’єрство Юрій Костенко говорив так, ніби на політичній арені зовсім немає таких претендентів-монстрів на прем’єрське крісло, як Тимошенко чи Янукович.

Іншим політиком, який поділився на Львівщині своїми мріями про майбутнє, був чільник Руху Борис Тарасюк. Щоправда, висловлювався дипломат у відповідній манері – втретє буду чільником МЗС тільки якщо цього захоче партія. Крім того, разом із Костенком, обидва політики стверджують про значну дієвість і вагомість у суспільстві їхніх організацій – УНП і Руху – і мріють про створення після виборів на базі блоку НУ–НС єдиної потужної партії.

Колишній кандидат в Президенти України Роман Козак сьогодні балотується до Верховної Ради за списком Блоку партій пенсіонерів. “14 мільйонів пенсіонерів (!) України проголосують за себе й за своїх онуків, а не за олігархів”, – вважає мрійник про депутатське місце, очевидно замість онуків маючи на увазі себе самого й свою партію.

Хоча, якщо припустити, що така кількість пенсіонерів віддала свій голос за Романа Козака, він не лише б очолив парламентську більшість, а й, можливо, став би президентом. Тим більше досвід боротьби за президентське крісло у Козака вже є.

Великою нелюбов’ю до всього “нашоукраїнського” загорівся віднедавна голова Львівської обласної організації ВО “Батьківщина” Іван Денькович. І це не зважаючи на мирний тон домовленостей на центральному рівні.

“Хто переможе на виборах у Львівській області, той буде призначати губернатора. Так записано в угоді між БЮТом та “Нашою Україною”, – так безапеляційно нещодавно заявив Денькович. Водночас він застеріг, що БЮТ не ініціюватиме переобрання голови Львівської обласної ради, якщо отримає посаду губернатора.

Мабуть, що Денькович, який вже має прохідне місце в ВРУ, як і будь-який великий полководець, мріє про повну перемогу. Із захопленням облдержадміністрації, щоби внести туди урочисто біло-червоний стяг. Мрії Деньковича наштовхують на думку про те, що ще неодноразово почуємо заяви, в яких місцевий лідер БЮТу звинувачуватиме у всіх бідах діючого голову облдержадміністрації Петра Олійника.

Пригадується, що подібний метод боротьби використовував колишній голова облради Михайло Сендак, а теперішній однопартієць Деньковича. Цілком правдоподібно, що й “антиолійникової” тональності Денькович набрався в Сендака.

“Свобода” йде в Парламент”, – досить гучна заявка однойменного об’єднання, практичний ефект від якої, навіть від її перефразування на “Парламент йде в “Свободу” виглядає малоймовірним. Звичайно, “Свободу” підтримує частина електорату на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, але те, чи дасть потрібний прохідний відсоток цьому об’єднанню є дуже сумнівним. Можна помилятися у прогнозах, але повернути собі втрачене колись парламентське крісло Тягнибокові вдасться ще нескоро.

До речі, виявляється, мрії політиків можуть виходити поза партійні інтереси. Зокрема, член Партії регіонів Ганна Герман вирішила вступити ще й у Незалежну медіа-профспілку. Для цього вона знайшла можливість переказати значну пожертву для спілки. Однак, історія стала відома громадськості, і Ганну Герман вирішили до спілки не приймати. Отак мрії Геман про вступ у велику журналістську сім’ю розбилися, залишившись нереалізованою.

Список політичних мрійників можна продовжувати довго. Скільки політиків – стільки безнадійних мрійників. До прикладу “регіонал” Петро Писарчук мріє зайняти крісло львівського мера, Петро Симоненко мріє про торжество ленінських ідеалів, Наталя Вітренко мріє про союз України з Росією й Білоруссю.

Загалом, у кожного політика своя мрія. Можна з впевненістю сказати, що вся політика базується на великих мрійниках. Проте - як тут зі свободою, адже свобода однієї людини обмежується свободою іншої. Але, коли мрії одного політика протирічать мріям іншого, починає відбуватися багато негарних речей, після яких уже не до мрій.