Політика відповідальності чи політика безвідповідальності, або Навіщо помаранчевим влада?

Історія, як відомо, повторюється двічі. Один раз у вигляді трагедії, другий – у вигляді фарсу. Чи буде такою наша, українська історія, наразі говорити передчасно. Принаймні нам би цього дуже не хотілося. Але наразі про свідчить багато фактів.

Багатьом політикам і їхнім виборцям варто нагадати, що перший прихід до влади помаранчевих відбувся не стільки через виборчий процес, скільки через Майдан. Саме під тиском Майдану Верховний Суд прийняв рішення про відміну президентських виборів і проголошення тодішнім головою ЦВК Сергієм Ківаловим, влучно названим у народі Підрахуєм, наступним президентом України Віктора Януковича. Майдан не заспокоївся і після суду. Тисячі, якщо не десятки тисяч вчорашніх активістів Майдану поїхали спостерігачами на вибори у Східні і Південні регіони України, аби не дозволити знову сфальсифікувати вибори. Чим віддячили своїм виборцям, які інколи ризикували заради них не лише здоров’ям, а й життям (зокрема, студенти, які лягали під автобуси, що розвозили «ліві» голоси по всій Україні), помаранчеві, відомо.

Ні, звісно, за недовгий час керівництвом уряду дещо зробити вони таки встигли. Значно підвищили зарплати і пенсії, змусили олігархів платити податки, чого ті раніше не робили, відібрали у найодіозніших тодішніх товстосумів – Віктора Пінчука та Рината Ахметова – «Криворіжсталь». І все ж таки народ очікував від них значно більшого. Сподівався реальної боротьби зі злочинністю і корупцією, панування в державі закону, ліквідації поділу на недоторканних та беззахисних, у якості яких виступала більшість народу України. Усього цього, на жаль, не відбулося.

Пасіонарія української революції Юлія Тимошенко на посаді прем’єр-міністра влаштовувала безпрецедентні шоу, щодня з’являючись на люди у щораз претензійнішому одязі, водячи свій Кабмін майже за ручки на каток і в театр, демонструючи усім розкладачку, на якій вона буцімто ночувала у своєму кабмінівському кабінеті. А поза тим керувала, як це стверджують експерти, економікою України в ручному режимі, допустила нафтову і цукрову кризу, налякала бізнесменів постійними розмовами про реприватизацію, що негайно позначилося на економіці. З 8-відсоткового зростання, яке до виборів забезпечив Віктор Янукович, Україна скотилася до 2-відсоткового спаду.

Чимало інших урядовців прийшли в уряд не працювати, а вирішувати власні питання. Чого лише вартує історія з екс-головою НАК „Нафтогаз України” Олексієм Івченком, любителем супердорогих автомобілів і розкішного способу життя, якого й досі називають Льошею-«Мерседесом» і якого представники антикризової звинуватили у розкраданні чималої суми коштів. Або інша показова історія – з бездипломним міністром юстиції Романом Зваричем. Далебі, цей міністр, тим паче, що він курував законність, мав би подати у відставку відразу після того, як з’ясувалося, що він дурив усіх своїм неіснуючим американським дипломом. Бо яка може бути довіра до міністра-брехуна?

Намагання чималої кількості політиків з оточення Віктора Ющенка та й Юлії Тимошенко (історія з її намірами відібрати у Віктора Пінчука Нікопольський завод феросплавів і передати його Ігорю Коломойському ще потребує свого розслідування) провести перерозподіл власності на свою користь врешті-решт вилилася у корупційний скандал і відставку уряду Тимошенко та віддалення від Президента багатьох любих друзів. І незважаючи на те, що цих корупційних дій, оприлюднених тодішнім керівником Секретаріату Президента Олександром Зінченком, жоден суд так і не довів, це ще не означає, що їх не було насправді. По-перше, український суд за аналогією з радянським, найгуманніший суд у світі, а по-друге, таке доведення не було вигідним ні самим корупціонерам, ні Президенту, позаяк тінь за невдалий підбір кадрів падала і на нього. Неспроста ще до початку суду, він, порушуючи усі правові норми, запевнив, що тодішній секретар РНБО Петро Порошенко, на якого припадала найбільша кількість звинувачень, невдовзі теж відправлений у відставку, ні у чому не винен. Але чи не через те, що насправді все було далеко не так, Ющенко згодом усіляко дистанціювався від Порошенка та інших любих друзів, зробивши нещодавно головою своєї партії не якусь із креатур кондитера і автобусобудівника, а молодого і перспективного, не поміченому у жодному скандалі В’ячеслава Кириленка. Хоча останньому до політика рівня Тимошенко чи того ж таки Порошенка ще рости і рости.  

Відставка любих друзів та Тимошенко знаменувала новий виток боротьби у помаранчевому таборі. Замість того, щоб закурити люльку миру, вони спалили за собою усі мости. І саме ці суцільні чвари, активне поборювання Тимошенко на виборах «Нашої України» та невміння домовитися про укладення єдиного списку на вибори дозволили Януковичу та регіонам здобути такий високий результат у парламентській кампанії. А безуспішна гризня за посади вже після виборів і ганебна зрада Олександра Мороза дозволили донецьким сформувати парламентську коаліцію та створити свій уряд.

Сьогодні помаранчевих повернути до влади може знову Майдан і суд. Щоправда, цього разу Конституційний. Велелюддя Майдану, народна підтримка додали Ющенку сміливості у намірах розпустити Верховну Раду. Суд, підтвердивши легітимність указу Президента, дозволить уникнути подальшого протистояння і провести ще одні демократичні вибори, на яких помаранчеві мають можливість реабілітуватися за поразку річної давності.  

Не виникає сумніву, що на вибори йти треба, ще менше сумніву – у тому, за кого варто віддати свій голос. Як би не знеславили себе помаранчеві, все ж таки вони прогресивніші і демократичніші від регіоналів. Хоч дехто із них полюбляє запхати руку у державну кишеню, проте вони не займаються державним рейдерством і не відбирають так нахабно чужий бізнес, як це роблять донецькі. І щоби там зараз не говорив Янукович, наскільки би щиро він не намагався переконати нас, що насправді він за демократію, а не за узурпацію влади і, лиш би не було виборів, готовий знову сісти за стіл переговорів з Ющенком і домовитися про перерозподіл повноважень, вдосконалити антиконституційний закон „Про Кабінет Міністрів” та не створювати насильно 300-голосну парламентську більшість, віри йому у цьому немає. Адже якби він цього справді хотів, зробив би вже давно.

Але водночас постають резонні запитання: чи не буде другий прихід до влади помаранчевих таким же провальним, як і перший, і чи не призведе він до того, що на наступні після цих виборів їхні виборці просто не підуть. І притча про пастуха, який настільки втомив односельчан брехнею до прихід голодного вовка, що коли цей вовк справді прийшов у село, вони подумали, що це чергова брехня і не захотіли його слухати, відтак вовк з’їв і пастуха, і його овець, стане сумною реальністю.

На жаль, відповідей на ці запитання у нас і досі немає.

Дуже схоже на те, що як і регіонали, помаранчеві розглядають нас не як народ, якому вони повинні служити на своїх високих посадах, а лише як свій електорат. Позаяк  для багатьох із них влада є лише самоціллю, вдоволенням своїх амбіцій і самолюбства. Вона потрібна їм для наповнення власних кишень і забезпечення безбідного існування коханим собі, своїй свиті і багаточисленним родичам. Так принаймні дозволяють стверджувати кілька серйозних фактів.       

По-перше, помаранчеві і досі не досягли згоди, як їм йти на вибори, – одним мегаблоком чи кількома колонами. Апологетом першого варіанту виступає розважливий Юрій Луценко, який, проте, вже має шлях для відступу – очолити список «Нашої України» чи принаймні посісти у ньому гідне місце, та невдахи минулих виборів – Юрій Костенко (УНП), Владислав Каськів («Пора») та іже з ними.

На ті самі граблі вдруге готується наступити Тимошенко, яка наполягає на тому, аби її БЮТ йшов на вибори окремо. На підтримку цього рішення вона вже й аргумент відповідний заготувала. Мовляв, БЮТ не буде змагатися з НСНУ та іншими партіями на одному електоральному полі, позаяк він у своїх симпатіях все далі просувається на Схід. Відтак голосів усім вистачить.

Цей вагомий на думку Тимошенко аргумент насправді виглядає великою спекуляцією. Вхід на електоральне поле комуністів та регіонів – Схід і Південь – і БЮТ, і «Нашій Україні» заказаний. Все, на що вони там будуть спроможні, то це відскубти кілька травинок, а справжні жнива на цьому полі проведуть Янукович та Симоненко. І в цьому винні самі ж помаранчеві, які так і не спромоглися серйозно попрацювати у цих регіонах.

Чим обернеться непоступливість Тимошенко, вже озвучив Юрій Костенко. УНП, УРП «Собор», КУН та «Свобода» підуть на вибори у складі правиці, НСНУ, НДП, «Народна самооборона» – у ліберальній «Нашій Україні», БЮТ – самостійно. Маючи невеликі шанси самостійно потрапити у парламент, правиця, як і на попередніх виборах лише розпорошить голоси помаранчевих, а її голоси будуть розподілені між переможцями. Найбільше їх, як це не сумно, дістанеться саме Партії регіонів, беззаперечному лідеру нинішньої виборчої кампанії.

По-друге. Ще одні граблі, на які наступають уже всі помаранчеві разом, – неясність щодо того, як вони діятимуть після виборів. Та ж Тимошенко уже встигла заявити, що усі посади між собою БЮТ та «Наша Україна» вже фактично розподілили і власну коаліцію після виборів вони створять протягом кількох годин.

Але віри цій заяві, знаючи апетити і амбіції як самої Тимошенко і її соратників, так і багатьох нашоукраїнців, напрочуд мало. Якщо ці посади справді поділено, то доцільно було би оприлюднити їх ще далеко до виборів. Аби усі виборці змогли дізнатися, чи зможе після виборчої кампанії Льоша-Мерседес знову очолити НАК «Нафтогаз України», Порошенко – РНБО, а Турчинов – СБУ. Ще дражливіше питання – хто у випадку перемоги помаранчевих стане спікером, а хто прем’єром. Особливо з огляду на те, що деякі рейтингові агентства вже знизили кредитний рейтинг України, побоюючись повернення в Кабмін Юлії Тимошенко. Позаяк не очікують від неї ніяких реформ і, мабуть, побоюються її схильності до реприватизації.                      

Безпосередньо з другого пункту витікає третій – а чи є власне у помаранчевих якась програма дій після виборів? Чи готові вони проводити бодай якісь економічні і політичні реформи, реформувати судову гілку влади, зробивши її повністю незалежною і некеорумпованою від інших гілок, врешті-решт – створити нову Конституцію, яка демократично перерозподілить повноваження між усіма гілками влади, аби не допустити в подальшому тих протистоянь у трикутнику Президент – прем’єр-міністр – Верховна  Рада, які мали місце останній рік. Причому усі ці реформи мали би бути написані з конкретними термінами їх здійснення і прізвищами осіб, які за них відповідають.

Допоки ці питання не з’ясовані, поки на них не існує чіткої відповіді, заклики прийти і проголосувати на виборах для багатьох виборців будуть звучати як спекуляції. Виглядатиме, що одна жменька людей рветься до влади щоби відібрати її в іншої. І чим вона краща від другої, невідомо. Не тим же, що для багатьох помаранчевих влада існує лише задля влади. І вони мусять за будь-яку ціну стати депутатами просто тому, що більше нічого, аніж просиджувати за чималі гроші штани і спідниці у парламенті і голосувати чужими картками, а інколи блокувати трибуни й електрощитові, не вміють.