Орест Васкул з 1992 року очолює Київське крайове братство вояків ОУН-УПА. Він пройшов через лави підпілля ОУН та дивізії “Галичина”. Тричі був арештований радянською системою, але завжди продовжував боротьбу. Це перше розгорнуте інтерв’ю,у якому він розповідає про батьків, дитинство та сторінки свого життя
До 75-ї річниці створення Української Повстанської Армії
Батьки
Мої батьки були вчителями. Члени нашої родини були активними у боротьбі за незалежність Української Держави. Мій батько Петро Васкул народився 6 травня 1895 року у селі Верхній Березів Косівського району Івано-Франківської обл. Закінчив Коломийську учительську семінарію. У 1914 році, коли вибухнула Перша Світова війна, батько був призваний в австрійську армію і направлений на вишкіл у офіцерську школу. Після закінчення школи він був направлений на італійський фронт у складі австрійської армії.
У жовтні 1918 року 81 полк, де служив мій батько, був передислокований з Альп у Коломию. Тут його застала Українська революція, тому на початку листопада 1918 року батько склав присягу на вірність Українській Державі, а потім у складі куреня УГА вирушив на фронт під Львів для боротьби з поляками.
У той час у Коломийській учительській семінарії навчалась моя мати Марія Яшан з с.Серафинці Городенківського району, народжена 20 листопада 1900 року. Вони з батьком були знайомі всього 1 годину але дали слово чекати одне одного. Батько перебував у складі УГА до кінця 1920 року. Отримав звання сотника. Після Галичини, УГА відійшла на Схід, де боролась проти більшовиків. Мій батько у складі куреня УГА під командуванням Мирона Тарнавського вступав у Київ з-під Білої Церкви.
Після того як Україна програла визвольні змагання, батько повернувся у Галичину на Івано-Франківщину, щоб знайти і одружитись з Марією Яшан. Так і сталось. Після того батько шукав собі роботу і його арештували поляки. Ув’язнення було коротке, після чого його випустили. Для того щоб дістати вчительську працю, він мусив звернутись аж до Міністерства освіти Польщі, бо поляки не поспішали давати роботу українським старшинам. Він отримав направлення працювати тільки на польських землях, тому поїхав працювати директором школи під Варшаву (с. Мокра, гміна Дурахів, пошта Стомпоркув, повіт Конськи, Килєцки воєводство). Там ми і мешкали.
У тих районах крім батька працювало багато інших українських старшин. Наприклад, у Камінній-Волі працював директором школи сотник Ващук, у Пардолові працював директором школи старшина УГА Бачинський, у Госані старшина УГА Швак працював теж директором школи. Скрізь були українські старшини, яким поляки не давали працювати у Галичині на українських землях.
Окрім старшин УГА, що жили та працювали на польських землях, також були старшини Армії УНР, що жили на еміграції та працювали у містах Пйотрків, Каліш та ін. Вони займались виробництвом килимів, які потім розвозили для продажу по польських містах та селах. Старшини УНР жили дружно зі старшинами УГА.
Дитинство
Я народився 28 травня 1928 року о 10 год у с. Серафинці.
4 вересня 1930 року померла моя мати Марія. Ми з батьком прожили п’ять років удвох. Батько був членом УВО, до лав ОУН вступив у 1930 р. У 1935 році батько одружився вдруге, взяв за дружину Ганну Лучицьку (06.04.1909 – 26.11.1991) з с.Серафинці. З нею було ще троє дітей: Мирослав, Ігор і Марія (яка народилась після смерті батька).
Батько продовжував працювати директором школи і у 1939 році ми поїхали на літній відпочинок у Городенку й тут нас захопила німецько-польська війна. Батькові повертатись на роботу в Польщу не було сенсу, тому ми залишились у Галичині. До нас прийшла нова більшовицька влада. Батько, по знайомству, через Василишина Івана, який був тоді інспектором, влаштувався працювати директором школи у селі Ясенів-Пільний у Городенківському районі. З початком німецько-совєцької війни ми нікуди не виїжджали, а лишились у селі Ясенів-Пільний.
Коли 30 червня 1941 року у Львові був проголошений Акт відновлення Української Держави Ярославом Стецьком, то батько отримав наказ та завдання створити у Городенці підстаршинську школу для майбутньої української армії. Бо всі думали, що якраз тепер будуть формувати українські військові загони, які будуть боротися за Україну. Між іншим, це не тільки батько так думав — так думали більшість, вся інтелігенція. Усі були налаштовані на те, що німці нам не перешкодять,що ми будемо творити українську армію і ця армія піде далі воювати за Українську Державу. Але до нас у Городенку прийшла окупаційна мадярська влада. У Коломиї та Городенці були мадяри, які дуже вороже ставились до українців і дуже приязно до поляків. Вони стали вимагати від батька всього того, що було заборонено Законом. По-перше, розпустити підстаршинську школу, щоб залишити тільки одну чоту української поліції для порядку, щоб дати владу полякам, щоб останні, зокрема, мали свою поліцію та ряд інших вимог. Батько всі вимоги відкинув, але після арештів Степана Бандери та Ярослава Стецька мадяри стали узурпувати владу і висунули ультиматум щодо розпуску підстаршинської школи та передачі влади полякам. Батько вкотре відкинув їхні вимоги і 29 липня 1941 року його викликали начебто на нараду у штаб. Разом із ним викликали бургомістра Дорожинського. Вкотре не погодившись на вимоги окупантів, батько і бургомістр були арештовані.
Не дивлячись на те, що на другий, третій і четвертий дні стали ходити делегації інтелігенції з проханням випустити батька, його не випускали. Підстаршинську школу було розігнано, а заступник батька Чайківський реорганізував школу і розпустив офіцерів по домівках. Побратими батька вирішили у ніч з 1 на 2 серпня напасти на комендатуру, там де у пивниці сидів батько, і його звідти звільнити. Біля нас у Ясеневі, де ми жили, стояла фіра готова до від'їзду у Карпати. Але вони батька не випустили, а випустили 1 серпня тільки Дорожинського. Він запевнив, що нападати на комендатуру не треба і батька скоро також випустять.
Тому питання з нападом було закрите, але мадяри 2 серпня на Іллі вивезли батька у Семаківський ліс (Городенківський р-н) і розстріляли. Після того тіло батька ніяк не могли знайти. 22 (чи 23) серпня лісничий знайшов неопізнане тіло, яке опізнав священник з Устя, який був другом тата. До нас ввечері приїхав Стенцер, який повідомив про те, що знайдено тіло батька.Тоді друга мама з родичкою обладнали фіру і поїхали у село Семаківці за тілом. А мене послали у село Серафинці, щоб я повідомив братів моєї матері Івана і Миколу, чоловіка сестри моєї матері, щоб вони запрягли фіри і їхали у Семаківці. Батька з Семаківець перевезли у Городенку в морг і там його готували до похорону. Похорон відбувся 31 серпня. Процесія разом із 19 священниками, хором зі 100 чоловік розтягнулась на 5 км. Несли 280 вінків. Попереду на подушці несли татові нагороди: хрест Петлюри, який тато отримав на 40-річчя, хрест УГА, хрест Слави та деякі інші австрійські нагороди. Батька похоронили у Городенці. Останнє слово мав хорунжий Василь Гонтар, який був ад’ютантом у батька:“Курінь струнко! Пане сотнику, голошу слухняно —курінь готовий до бою!”.
12 липня 1941 року підстаршинська школа та українська поліція склали присягу на вірність Україні у присутності брата Степана Бандери Василя (так казали люди).
Деякі місцеві люди кажуть, що Дорожинський коли вмирав, то визнав, що він винуватий у смерті Петра Васкула, бо збрехав, що його випустять з в’язниці.
Я залишився круглим сиротою. Друга мама займалась трьома дітьми, зокрема Марусею, яка народилась остання 2 січня 1942 року. Але батьківський гарт, уміння зносити голод, холод, життєві труднощі плекали силу волі й характеру, прагнення боротися і перемагати.
Вступ в ОУН та дивізію «Галичина»
Я мав сильне бажання продовжувати навчання, тому поступив у Коломийську гімназію. У той час йшла війна між німцями та радянським союзом. Молодь страшно рвалась йти на війну. Особливо після того, як побачила терор, який влаштували совєти на Західній Україні. Тому у 1942 році я вступив у ряди юнацтва ОУН, де проходили різні вишколи — військові, ідеологічні, історичні. Також ми організовували табори, до яких долучався Пласт. Коли я був юнаком, то робота складалась в основному з розвозу підпільної літератури по селах, розмов з людьми, виступів на різних заходах тощо. Ми готувались для того, щоб бути готовим вступити далі до лав ОУН. У 1943 році на весні я вступив у ряди ОУН (посвята відбувалась на Воскресінецькій горі під Коломиєю).
Україна була фактично розділена на дві частини – Наддніпрянська Україна, Волинь та Полісся знаходились у так званому Райхскомісаріаті Україна, який очолював Кох. Останній страшно не любив українців і знущався над ними. Його мрією було перевезти всіх українців на роботу в Німеччину. Восени 1942 року на Волині та Поліссі з наказу ОУН були створені перші бойові відділи на захист українського народу від гнобителів. Ці бойові відділи поступово на весні 1943 року виросли у сотні та курені для боротьби з окупантами України.
Натомість Галичина була у складі Генерального губернаторства з центром у Кракові і мала назву “Дистрикт Галіція”. Губернатором на цих територіях був Отто Вехтер, який до українців ставився лояльно і був зацікавлений у тому, щоб брати українців у німецькі військові формації. Ми, українці, давно хотіли мати змогу отримати добрий військовий вишкіл, щоб зі зброєю у руках захищати свою батьківщину. Тоді виник маленький конфлікт — Вехтер запропонував мобілізувати українців у німецькі військові частини, а провід ОУН виступив проти цього. Тоді Український Центральний Комітет на чолі з Кубійовичем у порозумінні з Вехтером і при його підтримці вирішили створити окрему українську військову формацію. Таким чином була створена 14-та добровольча галицька дивізія. Усі кричать, що то були “СС”, але це не зовсім так — ССівцями мали право бути тільки німці,а українці разом з прибалтійцями та іншими поневоленими народами були просто добровольцями «зброї СС». Навіть на виконання наказу кожен із нас говорив "доброволець такий-то прийшов на Ваш приказ". 28 квітня 1943 року було об'явлено про створення добровольчої дивізії «Галичина» зброї СС. Почався мобілізаційний рух — у дивізію зголосилося більше 80 тисяч осіб, але було відібрано лише 14 тисяч. Після цього рекрутів стали викликати на вишкіл. У липні 1943 року був перший етап призову до війська. Відбувся святковий похід у м. Львові та святкові відправи добровольців у кожному районі та області.
У лавах дивізії «Галичина»
Вихований батьком у любові до України, де батько мені сказав: “Сину, люби Україну понад усе!” я разом із іншою молоддю 1943 року добровільно записався у Городенці до вступу у дивізію «Галичина» і чекав виклик на вишкіл. З метою вступу я збрехав, що 1926 року народження і оскільки я був рослий, то мені повірили.
Коли прийшов виклик у дивізію я від’їхав у Коломию, звідки нас потягом відправили на Львів. У Львові відбулась велика дефіляда, звідки я був відправлений на вишкіл у Гайделяґер біля Дембіци у Польщі. Там знаходився вишкільний полк дивізії Галичина. Крім нас у Гайделяґері були дві частини естонської дивізії та частини німецької танкової дивізії. Там було наших дванадцять сотень (полк має 12 сотень згідно німецьких стандартів). Кожна 4-а сотня (4,8,12-та) була тяжка (тяжкі скоростріли, тяжкі гранатомети). Відповідно дев’ять інших сотень було легких (легке піхотне озброєння). Там я був зачислений до лав 5-ї сотні. У 5-й сотні довго мене не тримали і перевели у 12-ту тяжку сотню у чоту тяжких гранатометів. Вишкіл був загальний, тому я повинен був так само вивчити автомат (пістолет-кулемет), кулемети легкий і тяжкий та ін. 12-та сотня була напівпідстаршинська, тобто коли ми з вишколу виходили, то могли вже навчати інших. Умови були достойні, відносини між вояками — братерські і ми знали, що треба вивчити військову справу. До нас часто приїжджали родичі та українські колективи.
У лютому 1944 року совєтський розвідник Кузнєцов застрілив у Львові заступника Вехтера —Отто Бауера. З нас моментально сформували почесну сотню (120 чоловік) та оркестрову чоту, бо ми були найближче розташовані до Львова. Ми повантажились у відкриті машини, на кожній з яких були чотири вояки з крісами та автоматами. Їхали ми через українські міста та села: Ярослав, Перемишль та ін. Нас там зустрічали місцеві студенти та гімназисти. Коли ми прибули до Львова, нас завезли у військовий готель, там ми розмістились. Зранку на наступний день ми промарширували на вул. Стрийську, де мала початись процесія. На вулиці було дуже багато людей, які знали що ми з української дивізії. Процесія пройшла до Янівського цвинтаря, де був відданий урочистий салют та поховано Отто Бауера. Ми знали, що після всіх заходів маємо мати трохи вільного часу. З цвинтаря до готелю ми вийшли з піснею “Зоріла золота заграва”, на яку одразу прибігла маса народу і разом із нами проводили нас до готелю. Після обіду майже одразу нас зібрали на алярм і наказали збиратись у Гайделяґер.
Після прибуття у Гайделяґер нам видали нову зброю і одразу потягом відправили у Раву-Руську. Звідти ми рушили на Любачів, Таргород, Білгорай боротися з совєцькими партизанами Фьодорова. Нашу бойову групу називали за німецьким звичаєм ім’ям її командира Баєрсдорфа. Там ми пробули до 20 березня 1944 року. Далі ми повантажились у вагони на станції Звєжинєц і відбули у Нойгаммер (на той час дивізія дислокувалась уже там).
По прибуттю нас привели під штаб і повідомили хто у який підрозділ потрапив. Я потрапив у фюзелірний курінь (розвідувальний батальйон), 4-а сотня (тяжкі скоростріли, тяжкі гранатомети). Разом зі мною так само потрапили у 4-у сотню Микола Филипович, Славко Дережицький (усі з Кутів Косівського р-ну) і Микола Аронець з Снятинського р-ну, з якими я дружив у Коломиї — ми всі були бурсаки, та інші. Командувачем нашої сотні був поручик Роман Бойцун. Мені дали розрахунок тяжкого гранатомета (великого як гармата) і призначили командиром роя у званні обершютце СС (нім. SS-Oberschuetze).Кожен із нас мав по одному гранатомету— ми вели коректування вогню, стріляли та навчались. Попереду сидів підстаршина Кусик, який давав нам ціль, а ми набирали дальність і посилали снаряди.
Бій під Бродами
У кінці червня 1944 року нас поступово почали відправляти на фронт. Спочатку думали, що нас відправлять на фронт у район Коломия – Снятин, але згодом, мабуть, німці побоялись, бо там були значні відділи УПА і нас відправили на фронт під Броди (пряма лінія наступу на Львів). Сили совєтів переважали на фронті у 5-7 разів. На фронт ми рвались як на весілля, але коли понюхали вже пороху, то хотіли швидше повернутись у Нойгаммер. Кожні чотири години відправлявся потяг на фронт у Ожидів (маршовий темп «4»).
Коли ми прибули до Ожидова, то рушили пішки 25 км. у Голосковичі, Суходоли, Гаї-Дітковецькі, Гаї-Смоленські, де мали зайняти лінію оборони після німців. Фронт тягнувся від Бродів до Золочева близько 50 км. Окопи були добре зроблені і ми зайняли свої позиції.
Бої відбувались на довжині всього фронту, зокрема на горі Жбир, біля Ясенева та Підгірців. На горі Жбир загинув чотовий нашого підрозділу — Роман Головко з Надвірної. Бої були тяжкі, вдень і вночі літаки та танкові бої, артилерія ну і ми також відповідали. Ми просили у німців авіації, то появиться один літак і зникає… В основному ми відповідали артилерією —у нас була тяжка, середня артилерія, гаубиці, мінометна зброя: гранатомети, міномети. Постачання зброї було стабільне, а також ми нав’язали зв’язки з УПА. Вони до нас приходили, ми їм допомагали легкою зброєю — автомати, кріси, набої, гранати ручні, а вони нам подавали розвіддані та іншу інформацію. Відношення між дивізією та УПА були нормальні, з тих пір як головним командиром УПА став Роман Шухевич — це я так думаю. Останній завжди виступав за те, щоб направляти офіцерів на вишкіл у дивізію (Підгайний, Рен) і мати там своїх людей для отримання інформації чим живе дивізія і які там настрої.
У результаті боїв нас окружили між Бродами та Золочевом. Але не тільки нас, а й чотири неповних німецьких дивізії. Частина вояків, десь 3 тисячі, після цього перейшли в УПА або скрились у підпілля. Відповідно десь 3 тисячі вирвалось з оточення і відійшли на Закарпаття для переформатування дивізії. Втрати дивізії складали близько 3-4 тисяч вояків. На фронті всього було 14 тисяч, у тому числі запасний курінь Рена, який не потрапив у оточення і перебував під Львовом у Рясній-Польській. Згодом він відступив разом з іншими німецькими частинами.
Радянський полон
Станом на 21 липня 1944 р. я разом з 50 вояками зайняв позиції за селом Княже. Ми одразу окопались і прийняли бій з більшовиками. Бої були дуже важкі, йшла боротьба за кожний метр землі, за кожну позицію. Ми відступали з боями. У совєцькій армії були “Катюші”, що завдавали нам великої шкоди. Увечері ми зайняли позиції, всю ніч тривав бій.
Десь у 4-й ранку 22 липня 1944 р. бій затих. Ми знаходились біля залізничного насипу у с.Княже. Я озирнувся по сторонах, але нікого живого не побачив. Я був присипаний землею і тут мені чобіт став на руку: “Куда?! Рукі ввєрх! Hände hoch!” Бачу їх стоїть двоє — один з вусами, українець, а інший — москаль, одразу бере автомат і хоче стріляти. На те українець йому каже: “Що ти будеш стріляти, ти ж не знаєш, що це за людина”. Я зрозумів, що треба грати мармаліка (дурачка). Москаль продовжував: “Кто ти?! Ну я русскій, а он — хахол”. Я йому відповідаю: “Yajestem Poljak”,а він тоді: “А, поляк? Ну пошли тогда”. Я жив з батьком під час його учителювання у Польщі і добре знав польську, а багато хлопців не знали цього й відповідали «червоноармійцям» «Poljak», через що були викриті і розстріляні. Мене взяли під дуло і повели на збірний пункт у Золочеві. Після бою совєти одразу розстрілювали тільки українців, узбеків, власовців та інших колишніх громадян СССР (хоча громадянами СССР нас зробили у 1939 році окупувавши). Усіх інших брали у полон.
По дорозі трапився “заградотряд”, які спитали чого мене до сих пір не розстріляли. Як почули, що я поляк, відвели мене до стодоли у Золочеві. Я одразу побачив там поручика Дуду — командира 2-ї сотні фюзелірів. У стодолі було повно полонених — в основному німців, але були й українці, зокрема Клоцко Гнат з Тернополя, Марущак та ін. Першим чином одразу дивлюсь де є якась дірка, щоб через неї втекти. Але дірки не було, тому я пішов у куток і сів на соломі. Раптом заходять до стодоли совєти: “Новенький!” Я мовчу. Тоді вони просять німця перекласти і сказати щоб я пішов за ними. Заводять мене у штаб, там сидить єврей який мене запитує: “Кто ти?” Я говорю: “Поляк” Питають звідки, а я відповідаю — Gmina Doruchów, Качмарський Юзеф. На що одразу йде перевірка: “А ти не украинец?” Я ж розумію до чого йде і одразу відповідаю: “Нєєє! Psia krew! Та етіх украінцев нада…” Він мене зупиняє, пропонує поїсти і після цього мене відправляють знову у стодолу.
Наступного дня нас, групу полонених, відправляють у Броди через Підлипці. В Підлипцях зібрали приблизно 30 тисяч полонених. У Бродах нас переписали і повантажили у товарні вагони на Київ. У Києві нас розмістилив таборі для військовополонених у районі Відрадного під відкритим небом. Нас тримали в Києві кілька днів, у той час робили по місту «показуху», що вони розбили Брідський котел. У Києві нас вже переписали, що ми всі українці і згодом потягом у товарних вагонах відправили під Москву в м. Подольськ у перевірочні фільтраційні табори (ПФЛ). З Подольська нас відправляли у різні відділи ПФЛ. Мене і кількох українців відправили у табір під Москву на станцію Берюльово, район Царіцино на будівництво газопроводу “Саратов – Москва”.
З бігом часу нас українців та прибалтійців відправили потягом у товарних вагонах в Башкірську АССР на будівництво нафтопроводу “Туймаза – Уфа” на станцію Субканхулово. На наступний день після приїзду нас усіх вишикували і зачитали наказ, що іменем Президії Верховного Совєта СССР для усіх вояків, які перебували на службі у дивізії “Галичина” та інших формаціях, оголошується висилка на 6 років.
Втеча з висилки. Спроба приєднатись до підпілля
З нас зняли охорону і розподілили у робочі бригади. Ми, так би мовити, стали вільними людьми. Мене цілий час не покидала думка як дібратися до України і вступити у лави УПА, бо у той час повстанці активно боролося за Україну. Я тримав наших хлопців у готовності до поїздки в Україну. Ми перечитували кожен лист з України і шукали у ньому те, що нас цікавило найбільше — боротьба з більшовиками.
Я вирішую їхати у родину Йосифа Мацука в Жидачів і там зустрітися з підпіллям через брата чоловіка сестри Йосифа. Це був один варіант. А інший — зустрітися з дівчатами, котрих ми знали з тих пір, як ми були на постої під час боїв під Бродами.
Зі мною захотіли їхати ще два хлопці — Михайло Апалков та Максим (прізвища не пригадую) родом зі Смоленська. Ми виїхали потягом Уфа – Москва, а з Москви — потягом Москва – Львів. На станції Броди ми зійшли і попрямували у село де ми під час Брідської кампанії були на постої і мали зв'язок з УПА. Хату ми знайшли скоро, але у хаті виявились інші господарі — гарнізон військ НКВД, які нас дуже “чемно” зустріли палицями, шомполами, ногами і на другий день відвезли нас у район. Тримали нас кілька днів, напевно зв’язувались з адміністрацією у Башкірії, які підтвердили, що ми втекли. Нас викликали і заставили писати заяву, що ми повертаємося на висилку. Далі випустили нас по одному: першого випустили Максима, другого — Алпатова, третього — мене. Більше я їх не бачив. Мені лишається тільки одне рішення — їхати у Жидачів до родини Йосифа Мацука. Я дібрався до Жидачева і розповів про бажання йти у підпілля. З підпіллям я не зустрівся, натомість мене запитали чи зможу назад поїхати у Башкірію і привезти звідти хлопців. Я зрозумів, що це є перевірка мене чи я не є більшовицьким агентом. Мені нічого не залишалося як дати згоду поїхати у Башкірію і привезти хлопців, насамперед Мацука. Купили квиток через Москву до Туймази і я поїхав.
У Башкірії мене чекали «органи» і коли я приїхав, то розповів, що з підпілля ні з ким не зустрічався. Ми з хлопцями вирішили їхати знову в Україну. Разом зі мною погодились їхати Йосиф Мацук з Жидачева, Глодко Козій з Рясни-Польської та Дмитро Гурмак з Надвірної. Поруч зі станцією був елеватор, директором якого був татарин. Одного дня він прийшов до нас з пропозицією заробити. З того часу ми почали розвантажувати вагони і заробляти гроші. Після того як ми трохи заробили, зимою вирішили тікати з висилки.
В один день нам вдалось скочити на підніжки потягу, який проходив повз станцію, але довго проїхати на підніжках ми не змогли, бо було дуже холодно. Вже навіть думали вертатись назад, але для початку просто зійшли на найближчій станції Богульма. На станції побачили татарку, яка пропонувала житло. Ми домовились про нічліг і вона нам купила квитки на потяг Уфа – Рузаївка. На наступний день ми потягом дістались Рузаївки, головного залізничного вузла. Далі ми три дні перебули на квартирі і доїхали потягом до Харкова. У місті була повна анархія, дефіцит їжі, багато людей.
Ми кожен день виходили на станцію, щоб попасти на потяг Харків – Львів. Але нам не везло, повезло тільки Дмитрові Гурмаку і він дістався до Львова.
Ми ж на другий день доїхали на підніжках у Конотоп. Далі ми товарним потягом дістались Києва, станції Федорівка. Нам повезло, що потяг далі рушив на Шепетівку, тому поїхали ним до кінця. До Львова лишалось недалеко.
У той час люди з Білорусі та Східної України їздили в Галичину за хлібом. До того ж було багато людей у потягах, так що люди навіть їздили на дахах і там замерзали. Нам вдалось скочити у вагон потягу Москва – Львів і доїхати у Львів.
У Львові ми розійшлися. Мацук поїхав у Жидачів разом зі мною, так як я мав доповісти, що виконав завдання, а Козій поїхав до матері у Рясну-Польську.
Так як я мав на меті приєднатись до УПА, то поїхав у Коломию, а також Городенку та Серафинці. Тому купив квиток до Коломиї — місто моєї любові. Після приїзду вирішив їхати у Городенку, а далі у рідні Серафинці.
Пізно ввечері приходжу до тітки Ольги, сестри моєї матері. Чоловік моєї тітки Василь Лазарович з Серафинців теж був у дивізії «Галичина» (можливо, у запасному курені), тому я мав надію, що він у селі і тітка скаже де він. Приходжу і стукаю у вікно. Я не знав, що на той час підпілля заборонило місцевим жителям стукати перед входом, щоб якось відрізняти більшовицьких агентів. Тітка акуратно привідчиняє фіранку і не вірить, що то я. Каже, що Ореста вбили під Бродами. Мене три рази насправді так “убивали”. Хлопці, які відступали з поля бою і не знали чи я вижив, потім пускали поголос у селі, що мене вбито. Тітка врешті відкрила і повідомила, що її чоловік Василь сидить у тюрмі — теж потрапив під Бродами у полон. Я переночував у неї, а на ранок мусів тікати.
Далі я поїхав у Городенку до сім'ї Романівських, щоб порадитись чи можливо мені легалізуватись за нинішніх обставин. На що мені сказали, що я дуже замазаний і мене швидко викриють. У Серафинцях на той час проживала так само моя друга мама, якій Романівські сказали, що зі мною зустрічались і вона захотіла мене бачити. Тому після того ми зустрілись з другою матір’ю у Серафинцях. Вона розповіла про те, що її брата вбили бандерівці, а згодом я дізнався, що вбили ні за що і керував цією операцією більшовицький агент Гайдаш.
У 1946-47 рр. у підпіллі була сильна конспірація, попасти в ряди підпілля було дуже важко. Через своїх знайомих, старих друзів, я став діяти у підпільній сітці ОУН, маючи зв'язок з «Могилою», «Едуардом» та іншими членами підпілля. Жив нелегально. Діяльність революціонерів-підпільників була широкою у різних областях України, вони тісно співпрацювали зокрема з боївками УПА, «Могилою», «Едуардом» та іншими.
В один день я мав йти у Городенку, в інший — у Чернівці, Заліщики, Кіцмань, Отинію та ін.
У червні 1947 р. я отримав завдання йти у Городенку розслідувати вбивство Дмитра Лучицького “Морозенка”, брата моєї другої матері. Я був зацікавлений у розслідуванні, бо знав, що Морозенко ніяким провокатором не був. Був такий випадок — «Морозенко» працював у особливому розпорядженні боївки і був на зв’язку з Марією Рудик (родом з Городниці). Обидвоє вони потрапляють у руки більшовиків. Їх везуть на утримання у Городенку в стодолу. Дмитро побачив щілину у тій стодолі і через неї їм обидвом удалось втекти. «Морозенко» вирішує одразу йти до провідника СБ «Гайдаша». Останній починає його допитувати яким він способом утік, яким способом попався і, врешті, розстрілює між Серафинцями і Стрільчем на Стрілецьких полях. Через два дні «Гайдаш» пішов у Городницю і там так само розстріляв Марію Рудик, яку поховали біля мого батька у Городенці. Згодом викривається, що він є зрадник. Уже у таборах я дізнався, що згодом «Гайдаш» почав переховуватись від СБ, а потім був заарештований МГБ і засланий у Екібастус (Казахстанська РСР). У Екібастусі про нього мені розповів Тарас Безмутько, який був у цьому таборі і знав, що у окремому фільтрувальному відділенні перебуває цей «Гайдаш». Під час однієї з прогулянок я його побачив через колючий дріт і попросив до мене підійти й розповісти як він убив Дмитра Лучицького, але «Гайдаш» впізнав мене і утік в барак у своїй зоні.
Арешт. Життя у таборах
У ті дні червня 1947 року були часті облави по хатах, які люди по-народному називали “червоною мітлою”. Мені треба було бути у Городенці та Серафинцях у справі розстрілу «Морозенка» (Дмитра Лучицького) та Рудик Марійки. Але у хаті, в якій я вийшов на зв'язок мене арештувало МГБ. Вони шукали зброю, але у мене під час арешту її не було.
Попало мені добрих два удари від дільничного комсомольця Княгницького (пізніше його вбили повстанці й кинули на риштаки (триби) цукроварні у Городенці), що аж до сих пір болить, як згадаю.
Мене одразу відправили в МГБ у Городенці на допити і катували три дні. Шомполом по волоссю, по шиї, по п'ятках— страшне було. Після того мене завели у машину з конвоєм, накинули на мене плащ-палатку, а наверх посадили собаку. Таким чином мене привезли у Станіслав (тепер Івано-Франківськ) і завели до заступника начальника слідчого відділу. Той одразу починає мене вербувати — скажи де УПА, де «Могила», де “Едуард”, де “Рибак” і т.д. Я сказав, що нічого не знаю. Єдине, що воював у лавах дивізії «Галичина», а про УПА нічого не знаю. У жовтні 1947 р. відбувся воєнний трибунал у Станіславі на вул. Баторого, 13. Крім мене у залі був голова суду, два засідники та молода дівчина-секретарка. Суд був блискавичним і мене тільки встигли спитати чи я згоден з обвинуваченням і вироком. Мені дали 25-ть років таборів і 5-ть років пораження у правах.
Через пару тижнів мене відправляють у Львів на пересилку, а звідти у Красноярський край (станція Решоти). У Львові у нас вийшла бійка з жуліками в обороні наших дівчат. Перший корпус був адміністративний, наш був другий корпус, а дівчата були у третьому корпусі. Вранці черговий йшов по кип’яток і прибігла дівчина, кричучи що їх гвалтують у корпусі. Ми одразу прибігли і добряче набили тих жуліків. Також прибіг конвой і начальник табору.
Те саме продовжилось у Красноярську. Жулікі почали шантажувати і оббирати усіх наших хлопців. Ми, молоді, вирішили об’єднатись у неформальне об’єднання “Рух спротиву” (бо не можна ж було ОУН назватись) і оголосили війну жулікам. Ми їх настільки настрашили, що коли прибували нові жулікі, то просили розстріляти їх на місці але не відправляти у нашу зону.
У 1952 році розділяють політичні табори та інші — кримінальні і побутові. Мене перевели з 7-го у 11-ий табір. Перший мій табірний номер А-672, а у Карагандинському таборі уже після розділення зон замінили номер на К-294 (К — каторжанін). У політичних таборах починається вишкіл та навчання нашого народу і так само запускає свою роботу ОУН. Умови були жахливими — листи тільки 2 рази на рік, на роботу під ключ, з роботи під ключ.
Ми почали готувати політичні табори до виступу. Де Воркута, а де Колима — 10 тисяч кілометрів. А як зв'язатись з ними? Шукаємо і «обробляємо» наглядачів — які з них можуть допомогти, якщо ми їм щось дамо. І врешті-решт такі знаходяться і через них ми нав’язуємо зв’язок. Нам треба було мати хоча б один раз з іншими таборами зв’язок, щоб зрозуміти чи вони згідні на національний страйк такого-то числа. Все це пішло з Воркути, далі Норильськ, Кенгір та ін.
З Красноярська нашу групу етапом перекидають у Караганду. Ми змінили за короткий час більше п’яти таборів: Карабас —> Чурбай- Нура —> Долінка —> Дубовка-1 —> Дубовка-5 —> Екібастус. Це робили спеціально, щоб ми не могли підняти людей.
Ми прибули у Екібастус — великий табір на 5 000 чоловік. Там був страшний кат українського народу — білорус Снєжинський, колишній вояк дивізії Камінського. Кожного етапу він відбирав декілька наших хлопців і катував їх до смерті. Нас якраз привезли з Дубовки-5 етап 50 чоловік. Ми вирішили, що треба цього білоруса ліквідувати. Прослідкували як проходив його день — він крутив роман з місцевою медсестрою і в обід завжди йшов відпочивати. Тому хлопці його підстерегли і ліквідували.
Через пару днів мене відправляють у табірну тюрму в камеру як “учасника ОУНівської бандерівської організації у таборах таких-то таких-то”. Починають шити на мене нову велику справу за вбивство Снєжинського та інші речі. Кидають у перший день у камеру до мене двох невідомих — вони хотіли мене вбити, але я був усю ніч напоготові, тому все обійшлося.
Через деякий час мене з етапом відправляють у Кемеровську область (спочатку поселення Ольджерас, а далі село Мєждурєчьє). Там я просидів майже увесь час у БУРі (“барак усиленного режима”) з аргументацією “бандерівсько-бандитський керівник”. Потім нас переправляють у Воркуту. У день смерті Сталіна 5 березня 1953 р. етап зі мною прибув на шахту №40 у Воркуті. Потім була Капіталка, ТЕЦ-2, Мала штрафна зона. Весь цей час ми продовжуємо готувати страйк.
З перших днів серпня починається страйк, а мене 16 серпня 1953 року і мені подібних відправляють у закриту тюрму Богучари (Воронізька обл.). Рівно через рік 16 серпня 1954 р. мене вивезли знову у Воркуту на шахту Капіталка, потім перевели на ТЕЦ-2, а пізніше у малу 7-му штрафну зону. Але тут вже зовсім інші умови, ми розуміємо, що скоро буде свобода, починають приїздити різні комісії. Спочатку почали звільняти матерів-одиначок (переважно це вдови повстанців), малоліток (діти повстанців), а потім і тих, хто відсидів 2/3 терміну. Ми змінюємо свою тактику і починаємо працювати над своїм звільненням. Мене тоді вибрали бригадиром будівельної бригади.
Звільнення. Повернення в Україну
25 червня 1956 року мене викликають на комісію, де у її складі сидить заступник голови Верховної Ради СРСР:
— Орест Петрович? Ну садитесь. Расскажите нам про свою антисоветскую деятельность.
— Я ніякою антисовєцькою дєятєльностю не займався і не займаюсь. То все наклепи різні, в людей язики чешуться.
— Мы видим что вы исправились, уже стали бригадиром на стройке. Поэтому именем СССР вы освобождаетесь из-под стражи!
Це був період хрущовської відлиги, коли звільнили десь 80% усіх арештантів. Я одразу вирушаю в Україну: Городенка, Серафинці, Березів. Але після усіх спроб мені не дали ніде прописатись, тому я вертаюсь назад у Воркуту, м.Хлєбний. Треба лаштувати собі життя, вчитись та працювати.
У 1956 році я одружився з Парасковією Марунчак, родом з с. Далечів Городенківського р-ну. 1957 року у нас народився син Ігор, а у 1960 р. - син Любомир (убитий 2007 р. і похований у Воркуті). Навесні 1975 року я одружився з Людмилою Манушиною. Вона була українкою з Єсентуків Краснодарського краю. 1977 р. у нас народився син Петро (помер 2009 р).
У Воркуті у 1970-х роках я пройшов курси майстрів, а у 1980 році по оголошенню обрав Ризький будівельний інститут, у якому навчався заочно і тільки приїздив здавати сесію. У Ризі бував неодноразово такий промовистий випадок, коли ти прилітаєш літаком і в аеропорту хочеш взяти таксі: “Такси свободное?” Всі мовчать. Як тільки переходиш на українську і питаєш: “Чи вільне у вас таксі?” —усі одразу тобі радо відповідають.
Я постійно приїздив у Київ відпочивати у вільний час та на канікули. Жив на Совєцькому провулку. Одного разу ми з синами приїхали на футбол. Пішли на обід у ресторан Динамо і на стадіон — якраз грали київські дублери. Я дивився усі матчі — і основу, і юніорів, і дублерів. Зі мною був майстер з Воркути Вастров Олексій і ми з ним розговорились про дитячі табори. Воркута в той час щороку вивозила влітку дітей на відпочинок у Київську область. Вони мали школи, обладнання і все для цього. З нами сидів лікар-рентгенолог Микола Омельчук з Макарівського району який сказав, що в них у районі є вільна земля, яку можна взяти в оренду і робити з нею що хочете. Я за це вчепився — ми приїхали у Ясногородку і одразу вирішили, що будемо брати землю 17 га і будуватись. Мій начальник заводу у Воркуті теж дав згоду. Київська обласна влада виділила нам землю і так ми почали будувати будинки у Ясногородці для дітей дошкільного віку та орендувати школи на літній період і т.д. Таким чином я став громадянином України і отримав у 1968 році прописку у Макарівському районі. А працював я за Воркутинським документом (міністерства вугільної промисловості).
Другий арешт. Відновлення Незалежності
8 лютого 1984 р.у період правління Андропова мене арештували прямо на роботі у Ясногородці, через що я так і не закінчив Ризький інститут. Судили у Києві за антисовєцьку діяльність й дали одинадцять років тюрми. Відправили мене у м. Алчевськ Луганської області. У тюрмі добре знали мою біографію і сказали мені почати будівництво двох нових корпусів на три поверхи. Дружина і я писали регулярно клопотання про пом'якшення покарання і мені зняли чотири роки. 26 грудня 1987 року мене викликав начальник і повідомив, що мене звільняють, однак він пропонує залишитись працювати на будівництві. Я відмовився і поїхав до сім'ї у Ясногородку.
У 1986 р. сталась Чорнобильська катастрофа, тому повернувшись у Ясногородку, я дізнався, що всі відпочинкові дитячі програми були закриті і в Київську область дітей більше не направляють. Тому мені залишалось тільки чекати вільної України.
У 1991 р. Україна проголосила свою незалежність і розпався Радянський Союз. Стали творитися різні політичні партії та громадські об’єднання. В Україні на той час проживало близько десяти тисяч комбатантів визвольного руху. У Львові відбувся з’їзд учасників національно-визвольної боротьби, де було створено Всеукраїнське Братство ОУН і УПА ім. генерал-хорунжого Романа Шухевича – Тараса Чупринки. Був обраний голова Братства та Головна Булава, а також обласні осередки Братства у двадцять одному регіоні. Я брав участь у з’їзді і був обраний одним з членів Головної Булави. 31 березня 1995 р. я офіційно зареєстрував Всеукраїнське Братство ОУН і УПА у Міністерстві юстиції.
У 1992 р. було зареєстроване Київське крайове братство ОУН-УПА. На загальних зборах мене було обрано головою Київського крайового братства ОУН-УПА, цю посаду я займаю і понині.
У вересні 1995 року я поїхав у Францію (м. Париж) де ми заключили договір, що є членами Конфедерації європейських ветеранів.
У період 1995-2010 рр. я був членом Головного Проводу ОУН (б) та головою Теренового Проводу ОУН (б) в Україні. Згодом очолив товариство довголітніх членів ОУН і УПА в Україні.
Станом на 1995 р. у Києві та області проживало близько 200 ветеранів, станом на 2017 рік — 16. Братство веде активну просвітницьку діяльність, щомісяця у Києві проходять загальні збори членів та прихильників, які обговорюють поточну суспільно-політичну ситуацію в Україні.
Ми, українці, завжди тримали гордо нашу славну ідею визвольної боротьби.
Інтерв’ю записав і опрацював – громадський активіст Олег Слабоспицький
