…28 квітня 1947 року. Четверта година ранку. Десятки сіл на Лемківщині, Надсянні та Холмщині (теперішня територія Польщі. — Авт.) , де здавна проживали українці, оточили польські війська. Ніби грім з ясного неба, лунає наказ: “Українцям дві години на збори”. Плач дітей та жінок, гуркіт фір, а потім — довга дорога в “товарняках” під конвоєм. Вагони з худобою та людьми прямували в невідомість…
Десятки тисяч людей, українців, за лічені дні втратили все — будинки, майно… Втратили землю, на якій жили століттями.
За таким сценарієм розгорталися події 65-річної давності, що більше відомі нині як акція “Вісла”. В її результаті з обжитих українських земель південно-східної частини Польщі переселили майже півтораста тисячі осіб.
Згадати ці події та окреслити причини такого нелюдського вигнання ми попросили виконувача обов’язків директора Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, доктора історичних наук, професора Миколу Литвина та відомого історика, дисидента Валентина Мороза.
— Чому операція “Вісла” почалася саме навесні 1947 року?
М. Литвин:
— 28 березня того року українські повстанці вбили польського генерала Сверчевського. Це й стало пропагандистським приводом та обґрунтуванням для влади широкомасштабної військово-політичної операції “Вісла”.
Спершу ця операція мала іншу назву — “Схід”. Але згодом акція набула криптоніму “Вісла”. Для її практичної реалізації було створено операційну групу “Вісла”.
Аналіз документів і ходу операції засвідчує, що спеціальну ухвалу Політбюро ЦК Польської робітничої партії від 29 березня 1947 року і постанову Президії Ради Міністрів від 24 квітня швидше за все узгоджено з керівництвом СРСР та Чехословаччини.
Показово, що операція повинна була насамперед денаціоналізувати українські етнічні землі.
В. Мороз:
— Сталін віддав ці землі полякам, а вони вирішили прогнати українське населення з етнічних українських земель. Це без сумніву. Додалося ще й те, що між Першою та Другою світовими війнами український повстанський рух розгорнувся і став не тільки національним, але й націоналістичним. Тоді польська влада зрозуміла, що український етнічний елемент, який компактно проживав на цих територіях, — це небезпечна річ.
— Скільки українців депортували тоді?
М. Литвин:
— Загалом у рамках операції “Вісла” депортували, за різними даними, від 137 до 150 тисяч осіб. Найбільш активних — передусім патріотично налаштованих селян, представників інтелігенції — ізолювали в Явожно, на території філіалу колишнього гітлерівського концентраційного табору в Освєнцімі.
Списки депортованих складали швидко, не перевіряли й відразу передавали командирам груп для реалізації операції. Ешелони з українцями супроводжував військовий конвой. Однак в умовах холоду й антисанітарії до нового місця не доїхали сотні людей — лемків, надсянців, холмщаків.
Влада намагалася якнайшвидше асимілювати депортованих — розпорошувала українські сім’ї, щоб вони не створювали компактних національних груп і їх кількість не перевищувала 10% жителів сіл. Українцям також заборонили оселятися у
50-кілометровій зоні від сухопутного і 30-кілометровій — від морського кордонів.
— А де оселяли українців?
— Ось це була чи не найскладніша проблема, з якою зіткнулися переселенці після прибуття на нове місце проживання. Шукали вільні й не знищені у війну житлові та господарські будівлі. Такі господарства потребували капітального ремонту, а надані владою кредити не відповідали масштабам і темпам відбудови.
В. Мороз:
— Понад те, поляки приховували, що можна було брати безповоротну позику, допомогу на відбудову. Багатьом переселенцям довелося не один місяць ночувати просто неба чи в землянках, допоки збудували бодай якесь житло.
— Які наслідки операції “Вісла”?
— До речі, цій акції передувало ще кілька етапів виселення українців із Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя. Куди і чому їх депортували?
М. Литвин:
— Крім нового радянсько-польського кордону, три керівники антигітлерівської коаліції схвалили на Кримській конференції 1945 року необхідність депортації населення.
Умовно можна визначити чотири етапи переселення. У ході першого (жовтень 1944-го — липень 1945-го) українців із території сучасної Польщі переселяли до УРСР.
Більшість польських і частково українських авторів охарактеризували це виселення як відносно добровільне. Соціально незахищені громадяни (малоземельні, безземельні, що втратили житло та худобу) та ті, хто дотримувався лівих поглядів, повірили агітаційно-пропагандистським заходам польської цивільної і військової адміністрацій.
До термінового виїзду спонукали й регулярні рейди-грабунки новоствореної польської міліції, а також мобілізація до Армії Людової чоловіків 1921—1924 року народження, яку українське населення Надсяння, Лемківщини та Холмщини бойкотувало. Неможливо було жити й у селах, які знищувало польське підпілля у першій половині 1944 року. Лише на Грубешівщині зруйнували 27 населених пунктів.
Радянофільські настрої підживлював план керівництва УРСР, сформульований наприкінці весни 1944 року. Він полягав у тому, аби провести новий кордон, що захопив би регіон довкола Холма. Хрущов намагався переконати Сталіна у створенні Холмської області в складі УРСР. Він посилався на той факт, що більшість населення регіону — українці, котрих постійно переслідували поляки. І щойно в липні 1944 року Червона армія увійшла до прикордонної зони, було організовано своєрідні референдуми, численні петиції та листи місцевих українців до Києва і Москви стосовно приєднання Холмщини до УРСР. Однак такий план в Москві не схвалили.
— І відтоді депортація почала набувати ознак насильницького характеру?
— Це почалося у вересні 1945-го — листопаді 1946-го. Тоді переселення в УРСР здійснювалось за участю війська та інших репресивно-силових структур. Польська влада залучила до цього процесу не менш як 27 батальйонів. Переселенців, крім західних областей (Волинської і Ровенської), розселяли на сході і півдні країни, переважно в Запорізькій, Дніпропетровській, Херсонській, Одеській, Миколаївській. Тобто там, де відчувалася гостра господарська потреба в робочій силі та де було вільне, але малопридатне житло, яке зосталось після депортацій у 1930—1940-х роках родин із німецьких, татарських, грецьких, болгарських і єврейських поселень.
Третій етап депортації тривав, як уже згадував, від квітня до жовтня 1947 року, коли в ході операції “Вісла” брутально вивезли українців на так звані понімецькі землі Польщі.
Четвертий, заключний, відбувся під час вирівнювання польсько-радянського кордону 1951 року в районі Устриків Дольних (Дрогобиччина).
Загалом учасниками переселенсько-депортаційних акцій 1944—1951 років стало понад 700 тисяч українців.
Ми розшукали свідків тих подій. Ось їхні спогади.
Григорій Горох, на період переселення, 1945-го, йому було 7 років:
“Їхали ми у “товарняках” кілька днів. Які на це були причини — не знаю, напевне, були знищені мости. А їхали ми три дні. За час дороги дуже добре пам’ятаю воші. Страх як багато їх було у потягу. Заїли вони нас. Одного разу стрийко казав батькові, що спалив частину свого одягу. А тато застеріг його: “За тиждень узагалі без одежі лишишся!”
За той час, допоки ми добиралися, наш поїзд грабували два рази: одного разу — ще в Польщі, а другого — уже в радянській Україні, під Золочевом. Не знаю, хто саме нападав на потяг, але односельці відбили той напад”.
Володимир Середа, мав на той час 12 років:
“Одразу після війни був у нашому селі великий страх. Ми мали сусіда-поляка — дуже поміркованого чоловіка, з котрим наша родина жила у злагоді. Коли приходили упівці, поляк ховався у нас, а коли — поляки, батько переховувався у його хаті.
Пам’ятаю найтрагічніші дні мого життя. Батька — як українського патріота, активіста — заарештували. Шість днів він був під арештом. Увесь той час ми з мамою переживали особливо важко. Заступилися за тата багаті сільські поляки, місцева інтелігенція. Завдяки їм батька відпустили. Потім він розповідав, як у поліції уночі його били дошками — задля задоволення.
Одного дня до нас на подвір’я прийшли солдати і наказали всім за кілька годин зібрати речі й виїжджати. Ми зоставили велику господарку. Мали аж п’ять корів, незліченну кількість кролів, які я доглядав. Усе лишили.
Привезли нас у село Байківці, за кілька кілометрів від Тернополя. Оселили в глиняній хаті, що подібна на ту, які були в часи Шевченка. Дві сім’ї, десять осіб, запхали до невеличкої такої хатини. Кімната нашої родини була дещо більшою, а от п’ятеро сусідів жили в приміщенні, яке мало 12 “квадратів”. Їм було ще важче.
На щастя, у селі Байківці трапились добрі люди. Вони на перших порах нам допомагали”.
