27 травня має відбутися конференція трудового колективу Львівського національного університету ім. Івана Франка. На конференції оберуть нового ректора цього вишу. До участі у виборах зголосилось 7 кандидатів. Гал-інфо запропонувало їм відповісти на три однакові питання.
(Початок тут).
Одразу зауважимо, що всі претенденти без застережень погодились на інтерв`ю-полілог.
Ось ці питання:
1.Яка місія університету в нинішньому суспільстві?
2.Чи є критичною проблема корупції дляЛНУ ім. І. Франка і якщо так,то як із нею боротися?
3.Якість освіти в ЛНУ ім. І. Франка: як її поліпшити, над чим треба працювати насамперед? Чому ЛНУ не потрапляє до міжнародних рейтингів?
Володимир МЕЛЬНИК, декан філософського факультету ЛНУ ім. І.Франка
1. Уся історія становлення і розвитку університетів в європейському цивілізаційному просторі засвідчує, що їх покликання є передусім вишкіл розуму, унікальної здатності людства до раціоналістичного осягнення світу для подальшого застосування його здобутків не лише до пояснення, а головним чином до переоблаштування соціально-економічного, політичного, загалом життєвого простору людини.
Варто підкреслити, що об’єднувальною рисою всіх університетів Європи, свого роду їх спільною характеристикою, є багатовікова та незатихаюча боротьба за університетську автономію, як право на засадах академічної свободи демократичним чином вирішувати проблеми університетського життя.
З часу появи в європейському культурному просторі нового суб’єкта історичного процесу – нації – перед університетами постає низка загальнонаціональних завдань, об’єднаних універсальною ідеєю – ідеєю боротьби за свободу і вільнодумство, забезпечення громадянських прав та просвітницька діяльність.
Університет за своєю соціальною функцією є школою. Але, і скоріше за все, не лише інституцією, що наділена педагогічними завданнями. Університет – це своєрідний універсум найрізноманітніших наук, наукових досліджень, професорів і студентів, складної інфраструктури, яка забезпечує функціонування такої інституції та виконання нею завдань наукового пошуку, освіти та виховання. Університет, з одного боку, як свідчить історія провідних європейських університетів, це передусім слідування традиції як спосіб організації науково-педагогічних спільнот, з іншого – це відкритість до нового і завжди, якщо не актуальна, то потенційна опозиція до будь-яких антидемократичних реакцій та обмежень прав людини. Саме тому, якщо прагнути відповісти на запитання про сутність, визначальну ідею університету, то вона пов’язана з ідеєю свободи і демократії. Свобода – це внутрішній вимір буття університету, без якого неможливий вільний науковий пошук, а демократичний устрій університету – форма і засіб побудови ефективного педагогічного процесу і виховання молодої особи із загостреним почуттям відповідальності та гідності.
В університеті професор має завдання не просто передати студенту певну кількість знань. Це є одне з підзавдань. Головне –професор має навчити студента брати участь в науковому дослідженні і таким чином формувати у студента науковий стиль мислення, який визначатиме не тільки поведінку студента в науковому середовищі, алестане визначальним і в його житті. Крім того, в процесі навчання професор не просто передає студентові знання, а транслює йому поняття істини як цінності. Вона ж передбачає повагу до істини як правди, об’єктивності та критичності.
Тобто студенти виховуються відповідальними за себе, їм притаманна свобода критичного ставлення до всього – від наукового викладу професора до політичної діяльності політиків та влади. У свою чергу, професор має свободу викладання. Цивілізаційна місія університету полягає і в тому, що він реалізує установку європейської культури і науки на пошук істини як надраціональне, метафізично-трансцедентальне прагнення людини віднайти універсальні закони світобудови як опорні точки світовідчуття людини і суспільства. Пошук істини можливий в демократичному середовищі, тому там, де істина є цінністю, діє плюральність духовних сил.
З огляду на вищевикладене та, коли брати до уваги реальності сучасного українського буття, стають очевидними нагальні виклики, які постають перед українськими університетами. Це стосується необхідності українського університету не лише (не зважаючи на усі фінансові проблеми) прагнути розвивати науки, а й бути гарантом дотримання ідей свободи і демократії, бути рушієм вирішення державницьких питань громадянського і національного звучання. Найголовніше – університет має стати вище грошей, стереотипів, державно-корпоративного і політичного насильства. Його завдання – виховання національного інтелектуала, який є слугою правди нації та істин розуму і тому непідвладний соціальним маніпуляціям. Саме тому образ університету як храму науки аж ніяк не слід розглядати як метафоричне порівняння.
Нині на освітянській карті України ми бачимо силу-силенну університетів та академій. Але лише невелика кількість з них насправді відповідає принципам класичного європейського університету і, одночасно, націлені на вирішення та обстоювання українських націодержавницьких ідей.
Уся, більш як 350-річна історія Львівського національного університету імені Івана Франка засвідчує, що Франковий університет за своєю природою є класичним, для якого ідеї демократичного співжиття таобстоювання академічних свобод, пріоритету наукового пізнання як способу осягнення істин буття, а також загострене почуття відповідальності університетської спільноти за питання українського націодержавного і культурницького поступу є визначальними. Переконаний, що в нинішній період української історії, коли стоїть питання відстоювання незалежності нашої держави в усіх вимірах цієї проблеми (військовій, політичній, економічній, демографічній, мовній, культурницько-ідентичній), місією університетської академічної спільноти Львівського національного університету імені Івана Франка є вирішення проблем наукового і педагогічного зростання Університету як одного з головних навчально-наукових центрів України з підготовки наукових і педагогічних кадрів для виконання Франковим університетом своєї місії – формування національної еліти, вироблення і розвиток цілісної системи національної освіти, науки та культури, виховання почуття патріотизму у студентської молоді та духовності українського суспільства.
2.Однією з найголовніших проблем розвитку українського суспільства є боротьба з корупцією. Цікава закономірність новітньої української історії – чим більше це питання обговорюється на усіх рівнях державної влади, в ЗМІ – тим більших розмірів та різновидів набуває корупційна діяльність в Україні. По суті, вона набула ознак метастазного явища, яке пронизало увесь організм українського суспільства, усі сфери життєдіяльності людини. Не стала виключенням, на жаль, і сфера освіти, вищої – у тому числі. Не вдаючись до прикладів конкретного характеру про негативи і моральну корозійність корупційного явища в науковому і освітньо-виховному просторі, зазначу, що очевидно, боротьба з цим явищем має здійснюватись на трьох рівнях:
- державному (створення антикорупційного агентства, прийняття нового Закону України «Про вищу освіту» тощо);
- громадянського суспільства;
- в академічному середовищі університету.
Що стосується стану справ у Львівському національному університету імені Івана Франка то, на мою думку, спрут корупційного поширення не трансформував колектив, визначальні моральні вартості та академічні традиції університету, принципи відповідальності, професійної етики викладача Університету, його гідності, моральної зрілості студентства. Це аж ніяк не значить, що в нас усе гаразд. На жаль, є окремі викладачі-хабарники, є і ті, що не завжди відповідально ставляться до виконання своїх професійних обов’язків. Переконаний, їх, очевидно, одиниці. Переважна більшість професорсько-викладацького складу – це чесні і професійно-підготовлені викладачі, які займають активну громадську позицію та користуються авторитетом у студентської молоді.
Зрештою, остаточне подолання можливості викладача до спокуси хабарництвом – в моральній та організаційній зрілості і кафедр, і деканатів, в їх прагненні і дієздатності об’єктивно оцінити не лише професійні, але й моральні якості викладачів, налагодженні партнерських, толерантних стосунків зі студентами. Університет настільки консолідоване середовище, що приховати щось у ньому (чи професійну неповносправність, чи моральну деградативність) дуже складно, практично неможливо. Тому я оптимістично оцінюю перспективи боротьби з корупцією при системній і цілеспрямованій роботі та позиції керівництва університету, кафедр, викладачів, студентів. При цьому ще раз підкреслюю – при усій ганебності окремих фактів такого явища як корупція, вона є скоріше поодинокими фактами, а не тотальним явищем в Університеті.
Що стосується запобігання проявів корупції в Університеті в цілому, то, очевидно, слід передбачити цілу програму заходів, які унеможливлять зловживання щодо використання кошторисних призначень та службового положення керівних осіб в університеті.
Слід розробити чіткі нормативно-правові документи (регламент, положення про організацію навчального, наукового і виховного процесу в університеті тощо), які унормовують основні, важливі процеси і процедури життєдіяльності університету і його структурних підрозділів. Жорсткіше слід проводити і кадрову політику в Університеті на основі розроблених критеріїв до діяльності різних посадових осіб, професорсько-викладацького складу, керівників структурних підрозділів.
Нарешті актуальним є питання прозорості в обговоренні та прийнятті усіх важливих рішень університетського життя, контролю громадськості (включаючи і студентство) за їх виконанням. В Університеті не має бути жодного питання, жодної інформації чи документу, який міг би бути поза громадським контролем. До цього слід додати необхідність постійного діалогу керівництва Університету з викладачами та студентством, їх регулярної звітності за ходом реалізації поставлених завдань.
3. Питання якості освіти - центральне питання конкурентоздатності університету в сучасному освітньому просторі, реальності майбутнього працевлаштування наших випускників.
Загалом, аналіз причин погіршення стану справ в університетській освіті та науці в Україні засвідчує, що навчально-виховний процес недостатньо спрямовується на всебічний розвиток особистості, забезпечення запитів на ринку праці у компетентних фахівцях.
Не спрацьовує система комплексної відповідальності за якість освіти з боку Університету, факультетів та кафедр.
Відсутній зворотній зв'язок з підприємствами та організаціями, де працюють випускники Університету.
Матеріально-технічне та фінансове забезпечення наукових досліджень та навчально-виховного процесу не відповідає сучасним вимогам.
Знизився престиж педагогічної та наукової праці, окремих природничих, технічних та гуманітарних спеціальностей.
Очевидно, перелік таких проблем можна продовжити. Варто хоча би сказати про надмірне педагогічне навантаження професорсько-викладацького складу та студентів. Педагогічне навантаження до 900 годин на навчальний рік, підготовка і читання 5-6 різних навчальних курсів ставить під сумнів можливість якісної організації навчального процесу та ефективної наукової роботи викладача.
Не сприяє якісній роботі з магістрантами, навчання яких обмежується одним роком.
Навчальні плани підготовки бакалаврів, спеціалістів та магістрів перевантажені навчальними дисциплінами, які не мають жодного відношення до професійної підготовки фахівців. Якими аргументами можна обґрунтувати необхідність викладання, зокрема для гуманітаріїв, обов’язкових навчальних курсів «охорона праці» і «охорона праці в галузі»? Цілком очевидно – навчальні плани підготовки фахівців за ОКР «бакалавр», «спеціаліст» та «магістр» перевантажені навчальними курсами, які не мають жодного відношення до теоретичної та професійно-орієнтованої підготовки фахівців. Кафедри, деканати та й, зрештою, викладачі перевантажені бюрократично-паперовою роботою. Для прикладу – кафедри та деканати забезпечують ведення майже півсотні різного роду обов’язкових номенклатурних справ. Кому це потрібно? Адже ведення цих справ у своїй переважній більшості потрібно лише перевіряючим комісіям. Відомий філософ Сергій Кримський якось сумно пожартував – «Якби Кембриджський університет перевірявся інспекцією з освіти України, його б чекала сумна перспектива!».
Усі наведені, а чимало ще не згаданих проблемних питань, впливають на якість навчального процесу.
Переконаний, що прийнятий в першому читанні Верховною радою України «Закон про вищу освіту» при усіх проблемних питаннях у ньому – це серйозний крок вперед щодо якості освіти. Проте, на мій погляд, який би прогресивний закон не був – його ще потрібно втілити у життя, практику освітньої діяльності. Як видається, у згаданому законі є чимало положень непрямої дії, тобто будуть ще розроблятися підзаконні документи. Якими вони будуть? Хто їх розроблятиме? Недостатньо описані питання університетської автономії, положення про Національну агенцію з якості вищої освіти тощо. Хотілося б, щоб ці прогалини були усунені в процесі підготовки Закону до другого читання.
Але вже зараз на університетському рівні ми можемо поставити питання – хто буде в нових реаліях вирішувати завдання підвищення якості освіти? На моє глибоке переконання, центральними фігурами в цьому процесі повинні бути викладачі і завідувачі кафедрами.
Тому і слід продумати комплекс заходів, які б дали можливість для повноцінної діяльності викладача в рамках своєї кафедри за організаційної підтримки деканату забезпечити високу якість навчального процесу, який ґрунтується на сучасних наукових досягненнях з використанням новітніх методичних технологій та інформаційно-комп’ютерного оснащення і забезпечує належний рівень практичної підготовки майбутніх фахівців. У Франковому університеті центральною ідеєю має стати принцип «Сильний викладач – сильний університет». В перелік згаданих заходів мали би увійти передусім:
- зменшення річного педагогічного навантаження для викладачів та студентів;
- регулярне, раз в п’ять років підвищення кваліфікації викладачів з відривом від основного місця праці;
- стажування викладачів у провідних наукових центрах України та за кордоном;
- здійснення постійного аналізу та періодичного оновлення освітніх програм та навчальних курсів, створення системи ефективного моніторингу академічних досягнень студентів та якості освітніх програм підготовки;
- забезпечення доступу до навчальних планів та програм навчальних курсів, критеріїв оцінювання знань студентів;
- збільшення обсягів практичних і лабораторних занять, зокрема дослідницького характеру, посилення практичної підготовки фахівців;
- забезпечення належної якості вивчення іноземних мов для усіх студентів Університету та створення належних умов і запровадження мотиваційних чинників вивчення іноземних мов викладачами Університету;
- інтеграція Університету з вищими навчальними закладами, науковими установами та підприємствами, активне залучення до навчальної та науково-дослідницької роботи вчених інститутів НАН України, галузевих академічних інститутів, провідних фахівців організацій та установ;
- запровадження програми залучення відомих вчених з України та з-за кордону для викладання спеціальних курсів;
- збільшення навчальних курсів за вільним вибором студентів;
- матеріальне стимулювання викладачів, завідувачів кафедрами за вагомі здобутки в науковій, педагогічній та організаційній роботі;
- введення для окремої категорії професорів посади професор-консультант.
Більш докладно такий перелік заходів є в програмі кандидата на посаду Ректора Львівського національного університету імені Івана Франка.
Сергій РЕВЕРЧУК, завідувач кафедри банківського і страхового бізнесу економічного факультету ЛНУ ім. І.Франка
1. Чи не вперше за багато років в ЛНУ ім. Івана Франка відбудуться справді конкурентні вибори ректора, адже є претенденти, які мають своє бачення розвитку Університету.
Претенденти ніби то є конкурентами, але й водночас є однодумцями в тому, що бачать загрози й виклики Університету, його науці та освіті, і хочуть їх відвернути.
Претенденти є також партнерами, тому що хочуть змін, прагнуть краще жити та працювати, їх турбує доля Університету, з яким пов’язані десятки років життя. Хто б не став ректором, він повиненвраховуватиідеї та підходи, які є в програмах інших претендентів. І саме тому ці вибори ректора дадуть серйозний поштовх для розвитку Університету.
Місія ЛНУ ім.Івана Франка полягає не тільки в тому, щоб випускати висококласних дипломованих практиків-фахівців і науковців, а й формувати активних громадян держави. Університет за 350-літню історію виплекав академічні цінності, традиції і свободи, якими пишаються Україна та світ. Нині ЛНУ ім. Івана Франка має докласти усіх зусиль, щоб бути лідером не тільки в академічному середовищі Західної України, а й всієї України та Європи. Однак для цього необхідно провести низку системних та функціональних змін та ефективно та наполегливо працювати.
2. Без сумніву, одна з найбільших проблем, що гальмує розвиток України, в тому числі і в освітній сфері, — це корупція, яка більшою чи меншою мірою вкоренилася фактично у всіх ланках: від дошкільного закладу до університету. Також очевидно, що корумпована освіта не існує сама по собі — це частина корумпованого суспільства. Тож як позбутися цієї недуги, якщо хвора вся система?
В Україні корупція — це справді системне явище, і тому для її подолання потрібні системні дії. Якщо корумпований бізнес і політика, то й вища освіта не може бути іншою. Всеохопна корупція проникла й у вищу освіту, але вона тут не стала тотальною, а всі викладачі не стали хабарниками. Така оцінка освітян була б несправедливою. Часто дві-три особи кидають тінь на весь факультет чи кафедру. Ректор ВНЗ сам має докластись до викорі¬нення корупції, адже від нього залежить немало.
Сказане повною мірою стосується також декана факультету і завідувача кафедри. Надійне щеплення від хабарництва має та кафедра, членами якої є на 100% викладачі-учні (тобто колишні аспіранти і докторанти) завідувача кафедри, який сам не дружить із неправомірними доходами. Ця ідея апробована і перевірена на прикладі кафедри БСБ.
Тим часом Любомир Гузар пояснював, що корупційність залежить від рівня виховання, культури, духовності, добробуту особи. Щоб її подолати, потрібен приклад, який будуть підтримувати інші. Якщо все більше людей навчаться не брати і не давати хабарів, то корупція поступово зникне. Гроші найповніше виконують функцію засобу хабара у бідному суспільстві. Важливо, щоб саме вища школа почала із себе боротьбу з корупцією. Це мало б стати прикладом для всього суспільства. Якщо гроші говорять, то правда мовчить. Для цього доходи, рівень життя науково-педагогічних працівників має бути достатнім, щоб бути вільним у своєму виборі, мисленні та діях.
Як перший крок треба зробити так, щоб в Україні середня зарплата в університеті була більшою за середню зарплату в банку мінімум у два рази. Нині вона удвічі менша. А далі треба дбати про відродження престижу освітянина. Як до батьків, так і до учителів, викладачів, професорів ставитися мають з повагою. Це вічна моральна істина і цінність.
Тим часом суспільство якось опустило планку вимог до вчителя, професора, доктора наук. Можливо, це сталося тому, що суспільство саме почало їм менше давати. У всьому світі професор — це звання, яке пов’язане з наукою, а у нас цього немає, і до професорів можна зарахувати викладача-дидактика, який не має жодної власної наукової монографії. Окрім того, виникло поняття «обдарований професор», що саме по собі є тавтологією. І тому це поняття набрало меркантильного змісту — це той, кому щось дарують. Відбулось знецінення ступеня доктора наук під впливом масової докторизації країни. При цьому принципи наукової етики, які є визначальними академічними цінностями, профануються і руйнуються.
— Безумовно, вишівські корупціонери не хочуть системних змін, адже новації ламатимуть відпрацьовані хабарні схеми і блокуватимуть грошові відносини між викладачами і студентами. У зв’язку з цим ротація керівництва вже сама по собі є потрібною. Я давно стою на тому, що завідувач кафедри також має бути на своїй посаді не більш як два строки.
Також потрібне застосування методів переконання і вмовляння. Їх ефективно використовує, наприклад, НБУ. Особливим є те, що бувалі хабарники хочуть домінувати у цій системі і намагаються не допускати молодих конкурентів. Однак молоді «екстремали» не знають корупційних нюансів і тому часто потрапляють до рук спецслужб, а потім у в’язницю.
Молодим викладачам хочу нагадати повчання ще за часів СРСР старого міліціонера молодому міліціянту: «Дивись, Іванку, не бери ті хабарі. Знай, якщо тебе куплять нині за три карбованці, то завтра тебе за ці ж три карбованці продадуть». Ці слова актуально звучать під час екзаменаційної сесії. Я був свідком ситуації, коли група студентів їхала автобусом до свого гуртожитку і голосно на весь салон розкривала нібито таємничий процес хабарництва — скільки скидались, як давали і кому. Було соромно і гидко.
3. Україна приєдналася до Болонського процесу 2005 року, але інтегруватися в європейський освітній простір так і не змогла. Певні кроки зроблено, але участь у Болонському процесі є радше формальною, ніж змістовною.
Так, запровадили додатки до диплома європейського взірця. Зате маємо безглузду тріаду: бакалавр — спеціаліст — магістр. Спеціаліст як агонізуючий феномен виявився доволі живучим і має уже десять років. Перелік напрямів на бакалавраті далекий від європейських стандартів, і їх не можуть зрозуміти ні роботодавці, ні викладачі. Наприклад, навіщо закрили на бакалавраті напрям «банківська справа», тоді як у європейських країнах він існує під назвою «банкінг». Водночас роботодавці не розуміють, як застосувати працю бакалаврів. Загалом перелік бакалаврських напрямів в Україні потрібно скоротити й привести до європейського рівня.
Зависло питання щодо створення спеціальностей для підготовки магістрів. Не повірите, але роками триває боротьба за зміст цього переліку між столичними випусковими кафедрами та окремими особистостями, так званими патріархами освіти.
В Україні є факультети журналістики, тоді як в Європі зовсім інше розуміння фахівця-журналіста. Там універсальних журналістів не готують, у них є прив’язка до спеціалізації університету. Це ж стосується і підготовки юристів. НУ «Львівська політехніка» й Український католицький університет, на відміну від ЛНУ, заявили про європейське розуміння підготовки фахівців з журналістики й правознавства. Але це лише загострило відносини між вишами.
В Україні все зводять до кредитно-модульної системи. Як наслідок, маємо засилля тестів, яке нівелює мету всього Болонського процесу — мобільність студентів і їхній доступ до європейських цінностей. Щоб Болонський процес в Україні закріпився і приніс відчутні результати, необхідно інвестувати в нього значні кошти, але цього ніхто не робить.
Українська вища освіта відрізняється від європейської ще й тим, що в нас знецінено саме поняття «вища освіта». З мого 1973 року випуску Буцнівської середньої школи, що на Летичівщині, до вищої школи вступили тільки два випускники з двох класів. Тепер же у ВНЗ вступають класами — головне, щоб батьки наскладали грошей. Окрім того, наявність диплома чи навіть кількох дипломів про вищу освіту ще не гарантує випускникові працевлаштування. Зазнало девальвації і поняття «національний університет», яких нині в Україні аж 96. Виявилися неефективними поняття «I — IV рівні акредитації». Усе це дуже далеке від європейських стандартів. І тому батьки резонно запитують: кому потрібні такі університети?
В Україні вища освіта ще дуже рідко застосовує міждисциплінарний підхід, самостійну й індивідуальну роботу.
У нас професори читають загальні курси, які студент може сам прочитати й опанувати за підручниками. Професор має читати авторський курс — одну лекцію на тиждень. Коли чую про процес інтеграції вищої освіти України в Європу, то на гадку приходить приклад інтеграції вершника й коня: обоє об’єднані одним, але перший їде, а другий везе. Рівноправності у такій інтеграційній єдності не буде. Думаю, що за життя мого покоління рівноправної інтеграції вітчизняної вищої освіти та європейської годі чекати. На це потрібно 20-25 років. Саме стільки часу інтегрували освіту соціалістична й капіталістична Німеччина.
Нині очікуємо нового закону про вищу освіту. Звертаю увагу на те, що в проекті цього Закону, який пройшов 1-е читання у Верховній Раді України, передбачено створення незалежного загальноукраїнського органу — Національної агенції з якості освіти. Це буде незалежний орган, бо не підпорядковуватиметься ні Верховній Раді, ні Міносвіти, а складатиметься з представників ВНЗ, НАН України, роботодавців, професійних громадських організацій за певною квотою. Передбачають, що Нацагенція матиме окрему стрічку фінансування з державного бюджету, відбуватиметься ротація керівників і повного її складу.
До чого ЛНУ має бути готовим у зв’язку з цим? Передусім ми мусимо готуватися до серйозних системних змін. Із досвіду Польщі, Грузії, країн Прибалтики відомо, що агенція має оцінювати ресурси ВНЗ (кадрові, фінансові, наукові, навчально-методичні тощо). При цьому агенція, а не міністр науки й освіти буде визначати сьогоднішнє і майбутнє ВНЗ.
По-перше, на підставі встановлених критеріїв агенція проводитиме авторизацію вищих навчальних закладів (тобто визнання, рейтинг у країні, регіоні й за кордоном). До речі, до розробки деяких критеріїв залучено Львівський інститут економіки й туризму, а не ЛНУ. Агенція буде визначати якість, конкурентоспроможність і потребу у фахівцях.
По-друге, агенція проводитиме акредитацію і ліцензування ВНЗ. Це означає, що сумнозвісного ДАКу (Державної акредитаційної комісії, — «Газета») не буде. По-третє, агенція моніторитиме якість підготовки фахівців за відповідними критеріями як у ВНЗ загалом, так і в окремих спеціальностях. Сподіватимемося, що тут буде значно більше об’єктивності, адже на діяльність агенції не впливатиме колір мантії ректора чи суб’єктивні вподобання міністра освіти.
На сьогодні в ЛНУ не створено необхідної навчально-матеріальної і навчально-методичної бази. І тому ректор мусить зібрати сили й організувати роботу для розробки стратегії і тактики забезпечення електронними носіями інформації. Зокрема, йдеться про комплекси інтерактивного навчально-методичного забезпечення дисциплін (електронні курси лекцій, підручники, навчальні посібники), створення віртуальних медіа (технічні засоби навчання, проекційні комп’ютерні системи). Цими носіями має бути оснащено кожну навчальну лабораторію, кожен навчальний кабінет і кожну спеціалізовану лабораторію.
Сьогодні у нас цього фактично немає. Виникає враження, що ми все це продрімали. Проте нині в цьому аспекті потужно працюють університети, наприклад, Уманський державний педагогічний університет, Сумський національний університет, Хмельницький національний університет. ЛНУ це залишив поза увагою, бо був зорієнтований на екстенсивний розвиток МТБ, незважаючи на те, що глобалізація орієнтує на інтенсивний тип розвитку.
Олексій СУХИЙ, завідувач кафедри новітньої історії України історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка
1. Місію університету у сучасному світі і її нинішнє бачення пов’язують передовсім з глобалізаційними змінами, які охопили економіку визначають суспільно-політичні процеси, а, отже, впливають і на систему вищої школи. Нині в освітньому просторі ми апелюємо до «європейських стандартів», до європейських та світових рейтингів університетів та інших освітніх інституцій, а, зрештою, панацеєю усього виступає Болонський процес, до рівня якого прямують ВНЗ України.
Львівський університет серед європейських вузів, в тому числі і за формальними показниками, оскільки ректор І.О.Вакарчук підписав в Італії Велику Хартію Університетів ще у 2011 році.
Включення Університету до Болонської освітньої системи вимагає уніфікації вимог і стандартів, що на думку спеціалістів є гарантією до правильного шляху реалізації й здійснення місії університету.
Ще один важливий чинник сучасного етапу розвитку – нові технології та інноваційні системи. Місія університету теж у цьому: він повинен генерувати новітню фундаментальну науку – основу технологічних змін. Однак, цим університетська місія не вичерпується: саме цей технологічний чинник істотно змінює вимоги до фахівців, які готують ВНЗ. Проте нові технології ведуть й до зміни методів навчання.
У зв’язку з цим ми можемо констатувати – сучасний освітній процес загальнодоступний у зручному режимі, освіта можлива будь–якими мовами і на будь–якому рівні, і ще – незалежно від місцезнаходження студента. Питання ж відносно її якості залишається відкритим, хоча засадничих перепон в здобутті високого освітнього рівня немає.
У сучасній освітній площині діє ще один чинник – розпочався і триває перехід від елітарної до масової вищої освіти, що змінює саме поняття вищої школи. Недаремно з цього приводу жартують, що батьками вища освіта здобувалася для того, щоб «бути кращими від інших», а дітьми – щоб «не бути гіршими за інших».
Питання сучасної візії університету можна поставити і в іншій площині:
-«Університет-держава». Університет – це одна з ланок, яка забезпечує належний розвиток держави як цілісної системи, прямо впливає на стратегію функціонування усіх механізмів держави та повинен цілком «відчувати» напрямки та потреби держави, готуючи при цьому гідних керівників та працівників у всіх сферах суспільного життя.
-«Університет-студент». Забезпечити конкурентоздатного студента, який після закінчення ВУЗу є ефективним працівником.
- «Університет-науковець». Забезпечити взаємодію між ВУЗом та університетом на паритетних засадах – науковець створює працю, тим самим підвищує рівень та рейтинг ВУЗу, натомість ВУЗ зобов’язаний виплачувати адекватну компенсацію.
Місія Львівського університету завжди залишалася особливою як в регіоні, так і в загальнодержавному масштабі. Університет не лише декларує, а й активно впроваджує національні та академічні цінності, які випливають з його освітньої ролі в навчальній та науково-дослідній діяльності. Відзначення 350-річного ювілею найстарішої вищої школи України стало демонстрацією здобутків професорсько-викладацького складу, тяглості академічних традицій спрямованих на професійну підготовку фахівців, фундаментальні та прикладні наукові дослідження, формування національно-свідомого молодіжного середовища.
2. Проблема корупції базується не тільки на державному рівні, а захована глибше - в свідомості самої людини. Суспільство настільки «прогнило» цим явищем, що воно стало вже закономірністю. Вбачається, що основним підходом і дієвим засобом до боротьби з корупцією є формування нової свідомості Людини з Великої Літери, яка поважаючи себе та інших не візьме та не дасть хабара. Це основна віха, від якої потрібно відштовхуватися, тому я пропоную розподілити процес боротьби з корупцією на дві площини взаємовідносин:
- «університет-викладач-студент»;
- «університет-контрагент».
Щодо першого різновиду відносин, то університет (його органи) не повинен (-ні) стояти осторонь, а, навпаки, брати активну участь у позиціонуванні ВНЗ як такого, де хабарі «не проходять», а також у вихованні внутрішньої культури як студентів, так і викладачів. Корупція - це принизливо для поважаючої себе особи чи-то студента, чи викладача. Самовиховання та усвідомлення себе ЛЮДИНОЮ має стояти на першому плані.
Звичайно ж, скажуть, що при заробітній платі викладача у 2000 гривень на одних ідеалістичних цілях корупцію не поборете, бо жити в сучасному суспільстві треба, а на такі кошти навряд чи проживеш. Зважаючи на цю складову і сам будучи викладачем пропоную не нарікати на важке життя, а працювати спільно. У своїй програмі для протидії корупції я пропоную ввести ряд заходів:
- зробити університет справжнім осередком науки, науково-дослідним центром (не на папері), на базі якого акумулювати дослідницькі проекти під різноманітні гранти (програми) (науковець повинен займатися улюбленою справою при цьому одержуючи належну винагороду);
- сприяти забезпеченню викладача житлом по мірі необхідності (в тому числі створення кооперативів);
- посилити громадський контроль за навчальним процесом.
Що ж стосується взаємовідносин у сфері «університет-контрагент», то вони повинні базуватися на прозорих тендерних закупівлях товарів та послуг без додаткового посередництва зацікавлених сторін як з боку університету, так і з боку контрагента. Виграти тендер повинен гідний претендент, який надасть послугу (товар тощо) якісно та на найбільш вигідних умовах.
У цьому контексті нам потрібно забезпечити:
- прозорість тендерних закупівель;
- доступ та поінформованість усіх та будь-яких бажаючих претендентів про можливість участі в тендері;
- громадський контроль за цим процесом у тому числі громадське обговорення.
3. Розпочну із засадничих положень. Відповідно до Закону України «Про вищу освіту», вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.
На сьогодні якість освіти досить часто дисонує із задекларованими принципами, викладеними у чинному законодавстві України. Тому Міністерство освіти і науки України всебічно намагається привести кожен із навчальних закладів та якість викладання тих чи інших предметів у них до однакового мірила. З цією метою видано, наприклад, наказ Міністерства освіти і науки України № 99 від 04.02.2014 року «Про затвердження і введення в дію складових галузевих стандартів вищої освіти (засобів діагностики якості вищої освіти) зі спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста галузей знань 0202 «Мистецтво», 1401 «Сфера обслуговування».
Рівень якості освітніх послуг покликаний врегулювати і ряд проектів Закону України «Про вищу освіту», наприклад, у проекті №1187-2 від 21.01.2013 року передбачено запровадження національного агентства з якості вищої освіти та незалежної установи з якості освіти. У статті 52 «Практична підготовка осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах» цього проекту передбачено проходження студентами практики на підприємствах, в установах та організаціях згідно з укладеними між зазначеними суб’єктами договорами.
Крім цього, у проекті Закону України «Про вищу освіту» № 1187-1 від 11.01.2013 року (стаття 31 «Проходження студентами практичної підготовки») також зазначається, що студенти, які навчаються у вищих навчальних закладах, систематично проходять практичну підготовку в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах, організаціях різних форм власності, вартість якої включається до загальної вартості навчання і не може оплачуватись додатково особою, що навчається.
Вбачається, що такі норми зменшать «відстань» між студентом та практичним працівником та допоможе легше адаптуватися молодому спеціалісту на новому робочому місці.
Якість освіти в університеті, на мій погляд, залежить від таких основних складових як: 1) кваліфікований викладацький склад, який сам володіє певним «багажем» знань та здатен донести його та правильно подати студентові; 2) мотивоване студентство, яке знатиме, що освіта здобувається не просто для одержання диплому, а для самоудосконалення та одержання належного рівня кваліфікації, що в подальшому дасть йому змогу реалізувати себе як кваліфікованому спеціалісту у відповідній галузі знань; 3) належне матеріально-технічне забезпечення університету для надання освітніх послуг.
Загалом основною тезою для надання якісної освітньої послуги повинна сьогодні бути мотивація як студента, так і викладача. Без цієї вагомої складової неможлива якісна освіта.
При відповіді на питання щодо якості освіти звернуся ще до окремих положень моєї програми претендента на посаду ректора університету.
В навчанні:
1. Формувати навчальні програми на основі досягнень фундаментальних та прикладних наук, постійно підвищуючи наукову компоненту змісту знань із врахуванням досвіду провідних ВНЗ Європи і світу (саме наповнення програм – «чого навчати?»- має вирізняти освітній рівень Львівського університету, а кожен викладач вже подбає над тим- «як навчати?»).
В науці:
1. Формувати взаємодію Університету із зовнішніми організаціями з метою творення ВНЗ як потужного дослідницького центру; брати участь у загальнодержавних та міжнародних наукових програмах на здобуття грантів щодо цільового фінансування наукових досліджень; створити в Університеті відділ пошуку інвестиційних проектів та програм. (технопарків при нинішніх фінансових можливостях не створимо, але боротися за дослідницький характер Університету потрібно!).
Для студентів:
1. Забезпечити компетентний та інноваційний підхід в організації навчального процесу; сприяти фаховій, мовній, інформаційній, економічній, правовій та екологічній підготовці студентської молоді; вводити доступні і гнучкі навчальні програми; реалізовувати гасло «Навчання в Україні - працевлаштування в Україні та світі».
Тепер про рейтинги. Львівський університет впродовж своєї багатовікової історії залишався потужним навчальним та науковим центром. В австрійський час на рубежі ХІХ-ХХ ст. він став одним з найбільших університетів Австро-Угорщини, де окрім традиційних дисциплін вищої школи почали викладати медицину (вражають навіть самі будівлі навчального закладу - нині це корпуси медичного університету).
Гуманітарну складову університетської освіти наповнювали українець Михайло Грушевський і поляк Казимир Твардовський.
У польський період домінувала математика, філософія, іноземні мови та ін. В період СРСР Університет входив у двадцятку найпотужніших ВНЗ країни. Думаю, що цей рівень зберігся і нині.
А відносно рейтингів скажу таке: в західних університетах працюють спеціальні групи для «представлення» вузів у відповідних комісіях, до керівництва доводяться рейтингові показники. На жаль, Університет практично не брав участі у цьому процесі. За нас це ніби хтось робить-думаю, що в цьому питанні є багато незрозумілого і непрозорого. Покращення рейтингів залежить передусім від злагодженої роботи колективу Університету та поліпшення якості надання освітніх послуг.
Підготувала Соломія Головіна.
Фото - stud-times.com.ua.
