Вони йшли на війну, не знаючи, що це таке. Молоді 20-річні солдати і трохи старші офіцери. Вони першими вступили в бій з ворогом. Окопи, залпи і соняшники – звична для них суміш краси і смертельної небезпеки. Про смерть тоді, навесні 2014 року, мало хто думав і точно ніхто не гадав, що дорога боротьби буде такою довгою і виснажливою. Ця історія про солдата, що обороняв Луганський аеропорт.
Це історія про оборонця Луганського аеропорту на ім’я Роман. Наш герой забажав, щоб його прізвище залишилося не названим.
Ми познайомились навесні 2014-го. Незважаючи на бойовий вишкіл і загартованість, він видався мені надзвичайно милим і добрим хлопцем. За час нашого спілкування жодного разу не пожалівся на умови, на брак їжі чи на обстріли. Не було ні нарікань на «зраду», ні занепадницького «все пропало». Натомість – неймовірний заряд оптимізму і улюблений вислів – «хто має втопитися, той від «Граду» не помре». Згодом Роман зіткнувся із шквалом ворожого «Граду» віч-на-віч.
З дитинства мріяв стати військовим. Щоразу як дивився по телевізору передачі про вояків, то уявляв себе у формі. Хотів служити Україні та її народу, тому і підписав контракт з 80-ю аеромобільною бригадою, а далі - вирушив в АТО.
Все почалося з березня того ж таки 2014 року. Злагодження військ, охорона об’єктів та транспортних шляхів, а потім бійці дістали наказ виступити на охорону головного об’єкта – Луганського аеропорту.
Перше знайомство з місцевими мешканцями. Роман розповідав, що люди зупиняли їхню колону, були налаштовані сильно вороже: «Вже тоді вони говорили нам, «куди ви їдете, ви фашисти, вбивці». Перегороджували дороги, ми мусили їхати полями».
На той момент українське військо було геть не готовим до бойових дій, все трималося на патріотизмі бійців і професіональній підготовці офіцерів. Каски металеві, як у Другу світову війну. Мали розгрузки, які витримували максимум постріл з пістолета, і 4 автоматні ріжки по 30 патронів у кожному.
«Спершу ми заїхали в Луганськ, туди, де базувались «Альфа» та «Беркут». Жили в ангарах. Місто ще залишалось під українською владою. Ба більше, ніхто і не думав про те, що станеться потім», - пригадує Роман.
Одна з рот 80-ї бригади одразу поїхала в Луганський аеропорт. Там вже «господарювали» сепаратисти, наші бійці їх швиденько вибили та зайняли оборону. Згодом Роман прибув в аеропорт.
За його словами, на початках дехто з місцевих навіть привозив нашим бійцям гарячу їжу, але бойовики їх вистежували і погрожували вбити.
«На початку нам всього вистачало. В аеропорту була своя свердловина, звідки ми тягнули воду. Але потім бойовики підірвали електростанцію, нас повністю знеструмили, і ми вже не мали як, подавати воду. На щастя, була пожежна водойма, брали воду звідти. Не знаю чому, але почали ширитися різні жахливі історії про те, що ми голодуємо, чи не маємо води…Ми все то читали і тільки дивувались, то все була не правда», - згадує Роман.
Одну з найбільших трагедій Луганського летовища сталася практично на його очах. Уночі проти 14 червня 2014 року бойовики збили з ПЗРК «Ігла» український військово-транспортний літак Іл-76. На борту перебувало 40 десантників 25-ї окремої дніпропетровської повітряно-десантної бригади та 9 членів екіпажу. Усі загинули.
«Тоді до нас мало прибути три борти. Перший сів тихо, а другий почав надто швидко знижуватись і, напевно, саме тоді його помітили. Бойовики почали стріляти по ньому з ПЗРК «Ігла» і влучили. Ми спостерігали за тим, як літак падав,і нічого не могли вдіяти. Терористи продовжували стріляти. Літак впав, але ще годину рвалися снаряди», - розповів Роман.
Як забрати тіла? Пішли на переговори: припиніть стріляти, дайте нам дістатись до місця падіння літака: «Останки були дуже понівечені. Вцілілих тіл майже нема. Ми їх привезли в аеропорт, і ще місяць вони були у нас. Ми під’єднали холодильники до генераторів, і тримали тіла там. Можливості вивезти їх не було. З цього все почалося».
Незаконні збройні формування неодноразово намагалися підступитись до Луганського аеропорту, але десантники зайняли міцну оборону. Роман пригадує свій перший бій: «Спершу на нас пішла піхота з автоматами. Ми точно відпрацювали і відбили цей напад. Напевно, вони не очікували, що ми налаштовані так рішуче. За нашими даними, ворогу довелося вивезти кілька КамАЗ з «200-ми». Вони після цього нас дуже боялись, хоч нас на той момент було менше як сотня чоловіків».
Роман пригадує, що бойовики навіть пробували вести з ними переговори, в аеропорт приїздили так звані Донські козаки, зокрема, приїздив один із ватажків терористів Валерій Болотов.
«Поки не було ще бойових дії, то вони приїздили, пробували щось домовлятись про мирне співіснування. Потім просто почали казати, щоб ми відступили від аеропорту і віддали його їм, бо інакше, вони нас знищать. Пробували залякувати, але ми посміялися з них і сказали, що будемо стояти до останнього, але позицію не покинемо», - пригадує Роман.
Фронтові будні проходили звично для солдата - завдання, виїзди, блок-пости, укріплення.
Роман пригадав, як вперше їхні позиції обстріляли з установки залпового вогню «Град»: «Тієї ночі я побачив таке вперше. Був на вулиці і навіть не зрозумів, що відбувається. В повітрі щось зашуміло. Подумав, що це на сусідніх позиціях щось запускають. Але тут пролунав перший розрив, другий, третій… Зрозумів, що треба бігти в укриття. Вийшли ми тоді з одним сержантом, прислухались, знову залп. Ми в укриття. Сєпари повністю боєкомплект по нас розрядили. Спершу вони по нас не попадали, та й взагалі, складалося таке враження, що не знають, як стріляти. Пристрілювались. Потім, вочевидь приїхали інструктори з Росії, кадрові офіцери, які навчили, як правильно користуватись тією зброєю. Не може звичайна людина мати такі навики. З того моменту почали влучати».
Після цього по позиціях в Луганському аеропорту ворог гатив з усіх видів зброї. Найчастіше – з мінометів. Тоді в підкріплення оборонцям Луганського аеропорту прислали мінометний розрахунок, гаубичний дивізіон і танки. Стало легше, запал сепаратистів почав затухати.
За словами Романа, Луганський аеропорт дуже відрізнявся від Донецького, який був більшим.
«У нас було дуже мало місця для розташування і укріплень. Головна споруда з металопрофілю, котельня, пожежна, автопарк аеропорту і до 10 будиночків. Поки було спокійніше, то там навіть жили люди. А скоро сепаратисти на диво точно сподобились влучати по наших позиціях. Аеропорт практично з усіх боків був оточений соняшниками і там напевно були їхній коректувальники вогню. Ми почали укріплюватись, будувати лінії оборони, мінувати територію. Слухали їхню радіохвилю, зареєструвалися на їхньому «Zello». Було смішно слухати, як вони розповідали один одному страшилки про те, що нас в аеропорту 1,5 тис. десантників, і ми неймовірно озброєні. Насправді ж нас було всього лишень до 80 чоловік. «Там десантники, до них не підібратись», - передавали по хвилі сєпари», - сміється Роман.
Коли не спрацював психологічний тис і погрози «стерти з лиця землі», сепаратисти почали поширювати в Інтернеті різні дурниці, сіяти паніку про складне становище оборонців Луганського летовища, обіцяли захопити їх за три дні.
«Тоді справді почалися дуже інтенсивні бої. Нас могли обстрілювати по 8 годин безперервно. У нас було одне бомбосховище. Напевно, залишилось від військового аеродрому. Воно начебто мало витримати ядерний вибух. Але то бомбосховище було на початку аеропорту, і у разі наступу, люди не могли б вибратись звідтіля. Отож, ми облаштували собі укриття в головному приміщенні. Зробили це після того, як під час одного з обстрілів з САУ «Піон» снаряд влучив в перекриття бомбосховища, плита тріснула, і воно більше не було придатне для використання», - розповів Роман.
За його словами, навіть в час активних бойових дій продукти та припаси їм скидали з літаків АН-26 з максимальної висоти. Припаси, їжа, вода – всього цього вистачало.
«Тоді у Львові розповідали, що ми голодуємо і їмо соняшники і змій. Ми справді готували гадюк. Там було їх багато, то ми їх ловили і смажили, але не від голоду, а просто так - делікатеси. Нам було цікаво», - розповів Роман.
Він пригадує, що ближні бої відбувалися лише на початках, а потім – тільки артилерійські дуелі.
«Вони зрозуміли, що ближній бій проти нас не виграють, тому почали стріляти з мінометів, «Градів», «Торнадо» та гаубиць. З усього, що мали. Однак кільце навколо аеропорту не замикалося, і всі історії, що ми в оточенні, – не відповідали дійсності. Ми навіть з аеропорту виїздили на бойові завдання, але вже потім була посилена охорона об’єкта», - розповів боєць.
За його словами, серед місцевих мешканців було багато таких, які щиро допомагали бійцям в Луганському аеропорту. Хтось приносив інформацію, а хтось – їжу.
«Коли бої стали інтенсивнішими, то місцеві почали нам розповідати, що там вже працюють російські танки. Вони взагалі цілі спектаклі влаштовували перед нами. Річ у тому, що за 4 км від аеропорту було село. От сєпари на своїх танках їхали так, нібито з аеропорту, брали український прапор і наш прапор десантників, чіпляли їх на свої танки і починали стріляти по селу. Відео знімали на наших очах, як ми начебто б’ємо по мирних людях», - розповів Роман.
Але місцеві знали , що то спектакль, і продовжували допомагати українським захисникам Луганського аеропорту. «От на Великдень до нас навіть приїжджав сільський священик, привозив паску, їжу і воду. Люди давали нам інформацію про блокпости бойовиків. Потім одну сім’ю, яка нам активно допомагала, розстріляли, лишили тільки діда і маленьку дитину. Вони жили в с. Переможне за 2 км від аеропорту. Там у Переможному одна половина села була за Росію, а друга – за нас. Їх «здали» місцеві, бо діяли за принципом «тільки щоб нас не чіпали». Ми просили людей більше не допомагати, розірвати з нами усі зв'язки і не ризикувати. Але вони однаково нас попереджували, таємно приїздили до нас», - сказав Роман.
Оскільки Луганський аеропорт з усіх боків був оточений соняшниками, то для того, щоб захистити свої позиції, десантники замінувати територію сигнальними мінами.
«В соняшниках нічого не видно. Ворог часом впритул наближався до наших позицій. Було таке, що наша розвідка виявила в соняхах «льожку», сєпари вирили яму, залягли і спостерігали за нами», - пригадує Роман.
Для нього, хлопця з неймовірним зарядом оптимізму і впевненістю у тому, що все буде добре, оборона Луганського аеропорту закінчилася 1 серпня 2014 року.
«В першій годині дня мала прийти колона і її треба було доформувати технікою і людьми. Бойовики, очевидно, звідкись довідались про місце і час доукомплектування, але вони не знали, що колона запізниться. Ми чекали там техніку і рівно в першій годині по нас вдарили «Градом». Так накрили мене…», - каже Роман.
Біля машини Романа розірвався снаряд «Граду». Окрім нього, в машині був ще офіцер, але через те, що всі осколки Роман прийняв на себе, він, на щастя, залишився неушкодженим. Від смерті самого Романа врятував щасливий випадок, адже вірогідність вижити за таких умов була дуже мінімальна.
«Які відчуття, коли тебе ранить «Гадом»? Все сталося дуже швидко. Снаряд розірвався… Розплющую очі, а в машині біло. Чесно, я подумав, що я вже в раю. У вухах пищить. Офіцер гукає мене: «Ромчик, ти як?» Я починаю оговтуватись, відчуваю слабкість і що мені погано. Ноги не чую, перше, що подумав, що мені її відірвало. Дивлюсь на себе, на свої руки, у мене розрізаний палець так, що я бачу власну кістку, з голови тече кров, я пробую намацати свою ногу, на місці, але весь лівий бік посічений осколками. Офіцер витягнув мене з машини. Я пройшов з ним десь 50 м і відчув, що непритомнію. Офіцер вколов мені знеболювальне, але шоковий стан не минав. Адреналін вдарив у голову. На місці мене перев’язали. В той же день загинув хлопець, якому відірвало дві ноги. Його не встигли врятувати, і ще було 15 поранених, але легких - осколочні поранення в кінцівки», - каже Роман.
Як військовий лікар зі Львова в Луганському аеропорту самотужки врятував 52 поранених
Ще в Луганському аеропорту львівські лікарі надали Романові першу допомогу.
«В аеропорту дістали найбільші осколки і зашили голову. Мені пощастило, що осколок не пробив череп, а пройшов тільки під шкіру. Мене рятував лікар з Львівського військового госпіталю - підполковник медичної служби Дмитро Лось. Загалом там було три львівських лікарі. Вже потім я побачив їх в госпіталі і попросив вибачення, бо було боляче без анестезії, коли витягали осколки , і я страшно лаявся до них. Вони сказали, що все розуміють», - сміється Роман.
Після цього Романа евакуювали до Харківського госпіталю: «Далі пам’ятаю, що ми їхали УРАЛом. По дорозі нам досаджували ще людей і так до вертольота, а о 20.00 я вже був у госпіталі в Харкові. 4 серпня літаком мене відправили до Львова».
Питаємо, чи змінилося його ставлення до соняшників після усього пережитого: «Соняшники як соняшники. Гарні».
...
«Деколи ще сняться сни, воюю по ночах. Власне, все змінилося. Це вже не те, як було до війни. Постійно пригадую усе і розумію, як мені там пощастило. Направду, не знаю, чи ще комусь так щастило, як мені. Мене і від смерті врятував щасливий випадок. Ніколи такого не робив, а от саме того дня чомусь вирішив машину завішати бронежилетами. Снаряд впав просто перед машиною. Значну частину осколків від снаряду взяли на себе бронежилети... Як кому написано долею, так і буде. Ніхто не вгадає, що і де на нас чекає. Я завжди повторював, що той, хто має втопитись, той від «Граду» не помре. Я від «Граду» не помер, але це, зрозуміло ж, не означає, що я маю втопитись», - пожартував Роман.
Роман вірить у нашу перемогу: «Колись це має закінчитись. Наш український народ такий затятий, що не відступиться. Якби від самого початку дали наказ зачистити Луганськ, то все могло б закінчитись швидше. Тоді була така можливість. У Луганську було десь до 300 сепаратистів, їх розгромили і залишалися одиниці. Там роботи було десь на годину. Ми могли б зайняти вигідніші позиції, але сталося, як сталося».
Більше року Роман відлежав у різних шпиталях, боровся за своє життя. В його тілі навіть після численних операцій залишилося 4 осколки, які неможливо дістати. Для нього ці осколки назавжди залишаться страшним фізичним спомином про війну.
Анна Новик.
