Стаття історика, завідувача відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігоря Марчука спеціально для «ГалІнфо» про життя та діяльність уродженця Львівщини, сотника УПА, шефа штабу ВО «Тютюнник» та зʼєднання групи «44» - Петра Ґудзоватого, що загинув в бою із ворогом 29 січня 1946 року.
Життєвий шлях майбутнього повстанського командира Петра Ґудзоватого розпочався 6 червня 1912 року у селі Володимирцях, що на Жидачивщині. Це село розташоване на лівому березі річки Свіча. Початкову освіту Петро здобув у рідному селі, а потім навчався у сусідньому селі Зарічному. На початку 30-х років він закінчив дяківську школу у Львові, згодом працював дяком у селах Верчани та Підгірці на Стрийщині, а в 1935-37 роках у місті Долині. Саме в цей час Петро Ґудзоватий стає членом Організації українських націоналістів. Відомо, що 1937 року він був заарештований польською владою і засуджений на шість місяців ув’язнення за свою роботу у лавах цієї нелегальної організації. Утримувався під вартою у Стрийській в’язниці. З 1938 року Петро проживає у рідному селі Володимирцях. Український патріот, людина веселої вдачі, позбавлений права виїзду за межі свого повіту, він розгортає легальну просвітницьку роботу через мережу громадських організацій. Був керівником місевого хору. Мав надзвичайно сильний і гарний голос, знав багато пісень, сам писав тексти до них. У 1939 році П. Ґудзоватий переходить на нелегальне становище. А з жовтня вже на еміграції, на території окупованої німцями Польщі.
Петро Ґудзоватий серед сотень інших українських патріотів намагався здобути у той час військовий вишкіл. Спочатку він опинився у підрозділі, який займався охороною промислових об’єктів на території окупованої німцями Польщі і називався «Веркшуц». Базувалась їхня війська частина у містечку Страховиці. Служив там П. Ґудзоватий у 1940 році. Наступного року він добровольцем та потрапляє у легіон «Нахтігаль», який німці згодом переформовують на 201 шуцманшафт батальйон.
Демобілізовані вояки 201 шуцманшафт батальйону довго не відпочивали. Отримавши наказ від Романа Шухевича, напровесні 1943 року вони частинами вирушають на Волинь. Можна, припустити, що Петро Ґудзоватий-«Вояк» десь у другій половині березня 1943 року прибуває на територію сучасної Рівненської області, де включається в ряди УПА.
Присутність П. Ґудзоватого у перших бойових підрозділах на Волині підтверджується двома нарисами про бої у квітні 1943 року на території майбутньої ВО «Заграва». Петро у той час використовував псевдонім «Вояк».
Один бій відбувся 7 квітня 1943 року, коли «погано озброєна» польська самооборона з колонії Гута Степанська разом більшовицькими партизанами напала на кілька відділів УПА, що відпочивали після важкого рейду у с. Бутейки поблизу містечка Степань. Учасник тих подій з фотографічною точністю зафіксував такий перебіг подій: «... позаду залишилося тридцять п’ять кілометрів, пройдених по сипучому піску. Біля мосту зібралися провідники і командири. Тут ми пізнаємо Дубового. Блідого, але завжди рухливого, спокійного і розважливого Вояка, Потапа та інших... Поки чота Крука завзято відбиває силу нападу, провідник Вояк збирає решту відділу й відходить до лісу. Наша засада: в селі бою не приймати, щоб не нищити села, а інша група в той час на правому крилі вже глибоко врізалася в ліс і там переслідує хижаків». Село повністю під час бою згоріло і повстанці постановили, що за «спалені Бутейки, за вісім убитих стрільців, за ранених Крука, Комара мусить відповісти Гута. Народ цього чекає».
Наступний бій відбувся в Івановій Долині у кінці квітня 1943 року: «Кам’яноломний комбінат в Івановій Долині до того всього став притулком для всякої міжнародної сволоти. Тут сіли «господарювати» більше сотні німаків, кілька десятків гляндців і поверх двох сотень ляхів. Щоб прогодувати цю голоту селяни сіл Головина, Підлужного, Трубиці, Звіжджа мусили остатками своїх можливостей поповнювати харчові запаси наїзників… Німці дійшли до такої розгнузданості, що дозволили ляхівським недобиткам для вправ стріляти за Горинь в села…» Ідилічна картина – під охороною німців польська поліція організовує стрільби по живих мішенях в українських селах. Крім того тут знаходився значний запас вибухових речовин. Тому основна мета нападу на Іванову Долину – це захоплення вибухових матеріалів і занешкодження ворожого гарнізону. «З початком наступу одночасно летять в повітря телефонні стовпи, залізничні мости... У цей час біля головного блоку твориться справжнє пекло. У морі вогнепального вогню сотня Яреми намагається вибити німоту з бункерів. ... У цьому вогні пробігають провідники Омелько і Вояк. Вони вже встигли обійти всі відтинки доту...» Нажаль, не вдалося повністю вибити німців з укріплених бункерів, тому «на світанку червоно-зеленими ракетами дістаємо наказ відступати. З нами невідступно Омелько, Вояк, Березюк». Втрати ворога після нічного бою – німці: 40 стрільців і 2 офіцери, польська поліція – 150. На наступний день німці віддячили своїм помічникам, розстрілявши 25 поляків за зраду.
Звіт першої групи УПА за травень 1943 рокумістить інформацію про те, що командир розвідки цієї групи Ф. Воробець-«Верещака» та військовик П. Ґудзоватий-«Вояк» відходять з відділом на Схід. Цей відділ був створений з найкраще підготовлених повстанців на чолі з сотенним В. Кудрою-«Романом».
Рейд повстанців був досить успішним і вони здобули гарний досвід, який використали у жовтні 1943 року. Коли на схід вирушило два курені УПА – «Негуса» і «Кватиренка».
Петро Ґудзоватий неодноразово очолював повстанські рейди на Схід. Закохався у підпільницю з Житомирщини Ганну Дзьобас. З якою й одружився у підпіллі. Та нетривалим було їхнє сімейне щастя. На Волинь повернувся новий загарбник – більшовицька імперія.
Командир «Василь» (а таким був новий псевдонім П. Ґудзоватого) особисто брав участь у бойових зіткненнях з загонами НКВС і заслана в повстанські загони ворожа агентура спеціально полювала за ним.
Один з повстанських звітів повідомляє, що 25. 03. 1945 р. наскочив спеціальний підрозділ НКВС (спецгрупа, яка діяла під маркою підрозділу УПА) у лісі біля с. Вири Клесівського району на відділ «Чорні Гайдамаки» і почот командира «Василя». При відділі «ЧГ» був командир «Хмара», як представник штабу «ЗГ 44» і командир «Стецько», як політвиховник при відділі «гайдамаків». Енкаведистам вдалося вбити 23-х і поранити 5-х вояків УПА. Командири «Хмара» і «Стецько» загинули від рук агентів НКВС з відділу «Чорні Гайдамаки». У ході слідства, яке згодом провела військова контррозвідка, виявилось, що наскок підготовила агентура, яка діяла у відділі «Чорні Гайдамаки». Акція була спрямована на те, щоб знищити командира «Василя», його почет та членів проводу, які були при ньому, але підступний план не вдався і під удар потрапив помилково відділ «гайдамаків».
Повстанські підрозділи під командуванням командира «Василя» у 1944-45 роках мали 30 боїв з Внутрішніми військами НКВС, провели 16 диверсій та 7 засідок. Та сили були нерівними. Ворог застосовував проти повстанців значно чисельніші війська, танки, артилерію, псевдобоївки.
15 січня 1946 року кінна група командирів Ф. Воробця-«Верещаки» та П. Ґудзоватого-«Василя» з’явилася у селі Ботинь Теремнівського району Волинської області. Там діяв зв’язок з керівництвом ОУН на Волині. Але повстанці потрапили у вміло сплановану засідку, влаштовану спецгрупою УНКВС Волинської області, яка спеціально полювала за місцевим керівництвом ОУН та УПА.
На світанку 15 січня дозорами спецгрупи було помічено наближення кавалерійської групи УПА силою 40-50 кіннотників. Перевертні одразу зайняли бойові становища і відкрили несподіваний кулеметний, автоматний та рушничний вогонь. У наслідок обстрілу був поранений і захоплений у полон крайовий провідник Північно-східного краю «Одеса» Федір Воробець-«Олекса», а військовий референт цього проводу Петро Ґудзоватий-«Василь» теж отримав поранення, але разом з іншими вояками вирвався з пастки. «Василь», перебуваючи у важкому становищі, з охоронцем «Юсаком» залишився лікуватись в одній з криївок у селі Ботинь.
Як свідчить ще один архівний документ, 29 січня 1946 року спецгрупа УНКВС Волинської області на чолі з агентом «Твердим» та за участі агента «Романа» під прикриттям підрозділу 277 стрілецького полку внутрішніх військ НКВС провела у вказаному селі операцію з метою виявлення місця переховування П. Ґудзоватого-«Василя». Був блокований один з хуторів, який складався з семи хат. Під час ретельного огляду в одній з хат був виявлений добре замаскований бункер, де переховувались два повстанці. Спроба їх захопити живцем не вдалася: «був виявлений бункер, у якому переховувався референт по військовим справам крайового проводу «ОУН» Сходу, що мав псевдонім «Василь», який не бажаючи здаватись, застрелився і був захоплений в полон... Паламарчук Іван Семенович, 1913 року народження, на псевдо «Юсак»…також вилучено 1 автомат,1 гвинтівку, 4 пістолети, 280 патронів, кавалерійське сідло, документи та листівки».
Так обірвалося життя справжнього вояка сотника П. Ґудзоватого-«Очеретенка».
Ігор Марчук, завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею
