Здається, 12 січня увійде в новітню історію України як чергова спроба державного перевороту. Подібними явищами на нашій пам’яті були хіба сумнозвісне ГКЧП та „проголошення” Віктора Януковича президентом у виконанні тоді ще голови ЦВК Сергія Ківалова. Отже, 12 січня Верховна Рада подолала вето Президента на Закон «Про Кабінет Міністрів України». За це рішення проголосували 366 депутатів. Серед тих, хто проголосував „за”: 185 депутатів від Партії регіонів, 121 – від Блоку Юлії Тимошенко, 31 соціаліст, 21 комуніст, 8 позафракційних депутатів. Тобто за обмеження повноважень Президента виступили усі політичні сили за винятком „Нашої України”.
Якою ж логікою керувалися політики, нівелюючи інститут президентства? Найпростіше пояснити поведінку комуністів. Уже після 1999 року, коли їх лідер Петро Симоненко востаннє набрав більш-менш пристойний рейтинг і, завдяки неузгодженості націонал-демократів разом із Леонідом Даниловичем Кучмою потрапив до другого туру президентських перегонів, вони заявили про непотрібність президентської посади в державі, неодноразово ставили питання про її ліквідацію.
Дещо подібна логіка у Олександра Мороза. Усвідомивши, що посада Президента йому вже нізащо не світить, він планує піти на політичну пенсію із крісла голови Верховної Ради України.
На перший погляд, дещо дивною виглядає позиція Партії регіонів. Ще недавно Віктор Янукович усіма доступними методами боровся за право бути Президентом з якнайширшими, ще кучмівськими повноваженнями. Тепер, після ряду уже проголосованих законів, а тим більше, вносячи законопроект „Про Президента України”, перетворюючи Банкову у безпорадного спостерігача та хлопчика для биття, навряд чи хтось із регіоналів, за винятком хіба що Шуфрича з Чорноволом, претендуватиме стати гарантом Української Конституції. Але в цьому якраз і полягає логіка регіоналів. Віктору Януковичу не потрібна назва посади – йому потрібні повноваження, а точніше – уся повнота влади в державі. І якщо так далі піде, він її отримає ще до літа 2007 року. Причому опиратися він зможе на парламентську більшість з чотирьох фракцій, на підконтрольні йому усі силові структури, МЗС, прокуратуру та суди.
Регіонали вирішили не вступати двічі в одну й ту ж саму річку і не випробовувати долю шляхом всенародних виборів. Якщо не вдається перемогти за правилами, потрібно спочатку спробувати грати без правил, а якщо не вдасться – змінити правила на зручні для себе. Саме таку тактику обрала Партія регіонів і уже здобула чималі успіхи. Окрім того, регіонали переконані, що до 2009 року їм вдасться настільки наростити свої сили у Верховній Раді, що, у випадку необхідності, вони „відіграють” усі закони назад і нададуть майбутньому президенту, якщо він буде „їхній”, максимальні, диктаторські повноваження. Тим більше, що цей шлях уже частково апробовано в Росії.
Найскладніше зрозуміти логіку БЮТу, а точніше – її лідера Юлії Тимошенко. Хоча загалом уся спроба перерозподілу владних повноважень робиться не в інтересах держави, громадян, навіть політичних сил, а заради задоволення тих чи інших амбіцій та політичних планів кількох впливових політиків.
Частково відповіді Юлія Володимирівна превентивно дала у програмній передноворічній статті в „Дзеркалі тижня”, де сказала, що реалізації її амбітних політичних планів постійно заважає недосягнення домовленостей з Ющенком, „Нашою Україною”, Морозом. Вона не бачить перспектив рівноправної консолідації з націонал-демократичним табором, але завжди залишає двері відчиненими для приєднання до БЮТу. Це реалії, з якими уже рахується Тимошенко і які повинні усвідомити усі інші суб’єкти політичного процесу.
Тому БЮТ працює відразу у двох напрямках. Перший стосується перспективи позачергових чи чергових виборів до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування. БЮТ допоміг подолати вето Президента на Закон „Про Кабінет Міністрів” та зміни до законодавства про банківську сферу, а натомість так звана антикризова коаліція підтримала БЮТ під час голосування за закони про опозицію та про імперативний мандат. Два останні закони дають змогу БЮТ максимально втримати свої фракції на місцях, зберігши, а навіть розширивши базу для майбутніх виборчих перегонів. У цьому напрямку Юлія Тимошенко і Партія регіонів переслідують певні спільні стратегічні сили. Вони роблять все для того, щоб вийти на двопартійну систему влада – опозиція в нашій державі. Насправді, їм не потрібні ні соціалісти, ні комуністи, а тим більше заважає „Наша Україна”. І наступним кроком для досягнення мети повинно бути спільне голосування за підняття прохідного цензу на виборах до 7-10%. Одночасно і БЮТ, і ПР будуть вести потужну піар-кампанію проти „Нашої України” з метою максимально понизити її рейтинг.
Другий напрямок діяльності БЮТу стосується здобуття для Юлії Тимошенко найвищого поста в державі. Аналітики напевно переконали ЮВТ, що навіть у разі, якщо вона стане єдиним альтернативним до регіонів кандидатом у президенти, у неї невеликі шанси здобути перемогу. В той же час, у випадку імовірного розвалу „широкої” коаліції (хто сказав, що цей уряд зможе реально покращити життя громадян?) Юлія Тимошенко розраховує отримати підтримку Ющенка. „Нашої України” та соціалістів і стати, врешті, прем’єр-міністром, та ще й з повноваженнями Януковича.
Така приблизна логіка і мотивація комуністів, соціалістів, а насамперед – регіоналів і БЮТ. Кожен має свій розрахунок. І кожен мав би шанс втілити свій план, якби не повна протилежність цих планів між собою, якби не їхня суперечність логіці політичного розвитку, інтересам Держави та громадян.
Отже, які головні наслідки для України може мати втілення цього ще поки що єдиного плану перерозподілу влади, який уже за кілька місяців перетвориться у жорстку боротьбу між носіями планів особистісних?
Закон про Кабінет Міністрів суттєво обмежує повноваження президента України і надає урядові Януковича усі можливості для узурпації влади. Зокрема, за законом не потрібне внесення президентом кандидатури прем’єра, міністра оборони та закордонних справ. Все це, без президента, може тепер зробити новітня парламентська більшість. Це ж стосується і програми діяльності уряду, який сам собі ставитиме завдання і сам собі звітуватиме про їх виконання. Окрім того, усі інші кадрові призначення уряд робитиме самостійно – без будь-яких консультацій чи погоджень.
Закон нівелює базовий демократичний конституційний принцип „стримування і противаг”, цілковито розбалансовує систему влади. Він закріплює адміністрування та „ручний режим” управління, що на практиці спричинить корупцію на вищих щаблях державної влади; він також передбачає безконтрольне втручання уряду в діяльність місцевих органів влади та органів самоврядування. Окрім того, відправити уряд у відставку зможе лише та сама більшість, яка його і створила, у кращому випадку – нова більшість і зовсім без участі президента.
Голови місцевих державних адміністрацій, яких призначає президент, будуть підзвітні та підконтрольні Кабінету Міністрів. У разі неналежного, на думку уряду, виконання головою місцевої держадміністрації його повноважень, уряд має право притягнути його до дисциплінарної відповідальності або звернутися до президента з поданням про звільнення його з посади.
Що стосується самого президента, то закон фактично позбавляє його права вносити законопроекти, визначає, що акти президента скріплюються підписами прем’єр-міністра і міністра, відповідального за їхнє виконання і можуть бути повернуті президенту зі вказівкою причин їхнього непідписання. Президент може накладати вето на закони, однак новосформована більшість у більш ніж 300 голосів його легко долатиме.
Отже, за ситуацію в державі і навіть в регіоні тепер не відповідає жодна посадова особа. Районна влада перекидатиме відповідальність на обласну, та, своєю чергою, – на уряд та Верховну Раду. Уряд і парламентська більшість звинуватить у всіх гріхах опозицію, яка заважає їм працювати. Узаконена опозиція (читай БЮТ) буде звинувачувати всіх – уряд, більшість, президента і всі політичні сили, які не влились у стрункі лави „єдиної опозиції”.
Не кращою складається ситуація і у сфері фінансів. Рада подолала вето Президента на зміни до Закону „Про банки і банківську діяльність”. Досі у наглядовій раді Національного банку України було рівне представництво Президента і Верховної Ради (бо до чого уряд у наглядових функціях). Тепер по п’ять представників отримують Президент, Верховна Рада (тобто парламентська більшість) і уряд (теж парламентська більшість). В результаті одна політична сила або коаліція зможе цілком контролювати фінансову систему держави, корегуючи її на власний розсуд.
Перелік сумнівних новацій до Закону про Кабінет Міністрів зрештою може потягнути на грубий том. Президент України Віктор Ющенко та фракція „Наша Україна” подали понад 400 поправок, які не були враховані. Як стверджують експерти, чимало положень закону прямо суперечить Конституції України. Тобто своїм голосуванням депутати, які мають дбати про дотримання законодавства, які клянуться у любові до країни та її мешканців, пішли на чергову низку порушень, цілковито заплутавши і без того непросту законодавчу базу держави.
Можемо підсумувати – в країні здійснена спроба узурпації влади однією політичною силою за потуранням сателітів, які скористалися дрібними тимчасовими привілеями. І найбільш постраждалим в черговий раз стало суспільство, ті люди, які і привели до парламенту ці політичні сили. Коло замкнулося.
Олесь СТАРОВОЙТ
Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ