У день відходу в кращі засвіти нашої Лариси Крушельницької. Невимовний сум огортає серце, коли доводиться писати про близьких людей, які щойно відійшли у Вічність. Стократ це болючіше, коли пробуєш писати про найближчих і найрідніших, бо це відповідальність перед пам’яттю про них.
Всі, кому довелося спілкувався з Ларисою Крушельницькою в один голос відзначають, що такої приємної, милої, розумної і елегантної жінки їм рідко траплялось бачити. Це й не дивно, адже Лариса Крушельницька – це як зріз епохи, про яку навіть наше, вже немолоде, покоління знає в основному з підручників. Її біографія – це сув’язь видатних особистостей з не менш значущими історичними подіями, які міняли долю світу. Як сказали б у Середньовіччі: під такою вже зіркою народилося це дитя!
Не переповідаючи біографії славної ювілянтки, все ж зазначу, що місто Стрий і було тим місцем під сонцем, де маленька Лариса в перші дні почала пізнавати світ. Однак, дитинство, проведене у Львові та все те, що було з ним пов’язане у 1930-их роках, запам’яталось напрочуд живо. А про те, що події тих років й далі нуртують і «не відпускають» Ларису Іванівну й досі, свідчать резонансні вже на сьогодні «Спогади Галичанки. Рубали ліс…».
Взагалі, Лариса Крушельницька, як написала Наталя Дмитренко – просто раритет для України ХХІ століття! Нащадок аристократичних родів сімей Крушельницьких і Левицьких не могла і не може бути інакшою, аніж такою, якою ми її знаємо. Вона є взірцем того, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу. Адже, формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортеп’яні, а хлопчик вже марить себе у військових строях. Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов’язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства».
І от, саме з такого середовища, в якому культивувався дух охайності в думках і вчинках, польська дефензива своєю цензурою і переслідуванням буквально витіснила родину Крушельницьких до Харкова, де вони наївно планували розбудовувати Україну, нехай і під червоними прапорами. Розстріли в Харкові, Києві, заслання в Сандормох, знову розстріли…Зі всієї родини, яка виїхали тоді 1934 року зі Львова, Господь уберіг лише маленьку Ларису. І, якби не заступництво Пешкової (дружини Максима Горького), яка спільно з дружиною Пілсудського через міжнародну організацію Червоного Хреста потайки переправили Ларису через кордон, то історія зі свідомим і планомірним знищенням родини Крушельницьких могла б мати інше, і далеко не мажорне, продовження.
В 1943 році, тобто в п’ятнадцятилітньому віці - нове випробування на міцність для Лариси: виїзд з мамою з окупованого Львова до Відня, а потім – до Штутгарту, де юнка влаштувалася (як студент-гість) на навчання театрального мистецтва в художню Академію. Однак, звільнена звідти німецькою адміністрацією за те, що була українкою, почала працювати на алюмінієвому заводі в м.Зінген, а під час авіанальотів союзницької авіації, гасила запалювальні бомби на дахах цехів заводу. Здавалось би, страшні поневіряння, які випали на долю молодої Лариси мали закінчитися наприкінці 1945 року, коли вона з мамою повернулися до Львова, однак синьопогонники з органів радянської держбезпеки, мали щодо цього власні міркування і переслідування (хоч не такі явні і болісні), продовжувалися.
Однак, навіть в тих скрутних умовах повоєнного і почервонілого Львова треба було якось жити і Лариса спершу влаштувалась художником-реставратором до Музею українського мистецтва, звідки через два роки, за підтримки визначного західноукраїнського кінооператора і фотомитця Юліана Дороша (який свого часу фільмував розкопки Ярослава Пастернака в княжому Галичі), перейшла працювати на ту саму посаду у щойно створений Львівський філіал Академії наук УРСР у відділ археології, що знаходився в сьогоднішньому палаці Потоцьких на вул.Коперника. З цього часу і на довгі пів-століття (!) Лариса поринула у, образно кажучи, «тіні забутих предків» вишукуючи то в горах, то на дністрових кручах, то на піскових дюнах Яворівщини розорані сліди тих давніх епох. Щороку експедиції і враження від яких двояке: з одного боку – пренудна бухгалтерія з коштами на розкопки і зі всілякими фінансовими «викрутасами» головної бухгалтерки Інституту; з іншого – пречудна природа на виїзді і такі ж милі і збідовані усілякими негараздами таки наші селяни, які залюбки, і майже задарма, йшли помагати розкопувати давні селища і городища. Гадаю, власне під час експедицій, скажімо, біля с.Непоротове Сокирянського району Чернівецької області і почали зринати в тепер вже Лариси Іванівни різні образи і задумки до написання якихось нарисів про життя в ті далекі епохи, предмети з яких довелось викопувати. Непоротове – то окрема сторінка в житті Лариси Крушельницької, адже сім років поспіль виїздити у вантажній машині зі студентами у, здавалось би, Богом призабуту далечінь і рятувати в зоні затоплення Могилів-Подільської ГЕС те, що мало назавжди зникнути під водою. Розпач від того, що такі чудові подільські села (сотні сіл !) вздовж Дністра мають «піти під воду» і неможливо тому зарадити, а з іншого боку – почала відкриватись надзвичайно оригінальна (ще передскіфського часу) культура, про яку, до розкопок Лариси Крушельницької, ніхто на Середньому Придністров’ї і не підозрював (Згодом, дослідниця викладе свої думки з цього приводу у монографії «Чорноліська культура Середнього Придністров’я» (Львів, 1998), в якій вперше майже повністю опубліковані матеріали з 12 розкопів і траншей з площі понад 7000 м.кв., а це житлові і господарські споруди, кам’яні жертовники, поховання в ямах і підкурганні, дивовижної краси керамічний посуд з врізним і затертим білою пастою орнаментом, прикраси, зброя, виробничі комплекси і майстерні…Всього і не перелічиш! Власні археологічні монографії були і до, і після виходу її «Чорноліської культури». Одна з останніх – «Золоті Михалківські скарби та їх доля» (Львів, 2012, у співавторстві), яка вже зараз викликала поважний міжнародний резонанс, оскільки вперше в ній публікуються копії документів, які свідчать про настирне намагання польської спільноти Львова у міжвоєнний час…продати Михалківські скарби для залагодження своїх власних, далеких від науки, проблем.
Але, крім того, що Лариса Крушельницька була висококласним фахівцем у своїй галузі, то, вже від якогось часу, світ був подивований ще однією гранню її таланту – як публіциста і мемуариста А почалось, наскільки можу судити, з того, що 1991 року Ларису Іванівну призначили директором чи не найбільшої у світі книгозбірень україністики – Національної бібліотеки ім.Василя Стефаника (до речі, своїм національним статусом ця високоповажна наукова інституція теж завдячує «пробивній» здатності Лариси Іванівни). І от, полишивши посаду «провідного» в Інституті суспільних наук АН України і перейшовши працювати директором такої унікальної книгозбірні, Лариса Крушельницька відразу відчула спроби з-за Сяну спробувати на міцність її переконання і ділові навички. У ті вже далекі 90-ті роки певні кола наївно вишукували і по Львову, і по Україні вцілому, різноманітних урядників та специфічного складу «науковців», які б допомогли позбавити молоду українську державу раритетної збірки Осолінських. Отут Лариса Крушельницька у всій своїй красі і повноті проявила свій характер, причому часто – на міжнародному рівні, в кабінетах Кабміну і Президії НАН України, у відстоюванні цілісності і непорушності бібліотечних фондів наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника.
... Ще до вчорашнього дня, маючи більше часу на написання задуманого, Лариса Крушельницька залишалась почесним директором наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника, керувала проектами, рецензувала, одним словом чим могла тим допомагала як досвідченим, так і молодим дослідникам. Від імені держави попередня влада неодноразово визнавала заслуги Лариси Крушельницької нагородивши її орденами княгині Ольги ІІІ (2005 р.) і ІІ (2011 р.) ступенів. І, все ж таки, у ставленні офіціозу до того солідного доробку ювілярки, яким вона день-у-день примножувала славу України – і на археологічній, і на бібліотечній ниві - не покидає відчуття того, що за життя Ларису Крушельницьку той офіціоз, мабуть таки, неооцінював.
А приходять подібні думки кожного хто знає, що: по-перше, таких неординарних під кожним поглядом, особистостей як Лариса Крушельницька, які стільки пережили і стільки знали в Україні і в світі залишались одиниці; і це треба було вміти цінити. По-друге, і, для теперішньої влади це мало б бути головним: два (!) діди Лариси Крушельницької починали будувати Українську державу на самих її початках: педагог, редактор і прозаїк Антон Крушельницький- будучи міністром освіти УНР, а суддя і посол до австрійського парламенту і Галицького сейму Лев Левицький – розбудовував новостворену державу будучи членом Загальної Української Ради та Національної Ради ЗУНР.
Зараз, коли все тільки-от сталося, ще не на часі обдумувати як нам всім гідно пошанувати пам’ять про нашу Ларису Крушельницьку. В ці дні найважливішим для її душі будуть наші молитви і тихі спогади про щасливі хвилини спілкування з нею... Хай з Богом спочиває! Вічна їй пам’ять!
Микола Бандрівський.
