З часу отримання премії ім. Т. Шевченка «Піккардійська терція», так і не вийшла з творчого піке.
24 вересня виповниться 18 років відтоді, як «Піккардійська терція» дала свій перший концерт і півтора року з моменту, коли в Національній опері екс-президент України Віктор Ющенко вручив художньому керівникові вокальної формації Володимиру Якимцю звання лауреатів Національної премії ім. Шевченка.
Тоді ж Львовом почали ширитись чутки про те, хто пролобіював це звання. Пошепки називали і прізвище, і суму «відкату». На жаль, ми не можемо документально ні підтвердити, ні спростувати цю інформацію, тому залишимо чутки на совісті тих, хто їх поширює, а в разі, коли це все правда, – нехай відповідають ті, хто так робив. Але і тоді, і тепер все більше колишніх прихильників «піккардійців» вважають це нагородження, м`яко кажучи, дивним…
У вітчизняному шоу-бізнесі є колективи і окремі виконавці, яким теж є за що давати премії. Тим паче, коли відомо, або можна здогадуватися, на що вони її потратять. Не надто етично заглядати в чужу кишеню, але куди потратила кількатисячну премію «Піккардійська терція» – невідомо. За повноліття творчої діяльності вокальна формація має в своєму доробку аж один (!) кліп. І то він був відзнятий без значних фінансових витрат, за перемогу (Гран-прі) на телевізійному фестивалі «Мелодія» з піснею «Пустельник». Фестиваль організувала і провела телекомпанія «Міст», відповідно, вона й зняла кліп.
З тих далеких часів «Терція» не спромоглася не те що на перемоги, а й на участь в пісенних фестивалях, отож, нема й нових кліпів! Бо дозволити собі розкіш інвестувати в конечну складову шоу-бізнесу лауреати не хочуть. Навіщо? Нас і так знають. А тут треба платити і сценаристам, і операторам, монтажерам, а потім ще й телеканалам за ротацію щось дати треба!
Та що там кліп. Важко пригадати, коли «піккардійці» виходили на сцену в нових костюмах. Здається, остання зміна іміджу була на минулорічному концерті до Дня Незалежності на площі біля пам`ятника Міцкевичу. Вшановані найвищою державною премією співаки вийшли до слухачів в бордових майках, придбаних на одному з львівських ринків, і почали повільно повертатися до глядачів, аби ті на спинах побачили наклеєне великими буквами слово «Т Е Р Ц І Я» і зрозуміли всю «велич» дизайнерської ідеї .
Зрештою, на самозакоханість і вдавану самодостатність гурту вказує ще один маловідомий епізод: одразу після вручення премії до мене звернувся один популярний львівський фотокореспондент, аби я допоміг організувати фотосесію: «Київ просить «свіжих» фотографій». Я це побажання фотографа передав менеджеру співаків і за деякий час отримав приблизну таку відповідь: «В нас багато архівних фотографій, кому потрібно, хай зветаються, ми надішлемо!». Тобто, за аналогією, якщо у Вас бракує одягу, зверніться до формації – вони вам дадуть старі маринарки поносити!
Вдалий старт вокальній формації дала «Дзиґа». Мистецьке об`єднання організувало перші масштабні гастролі тоді ще квартету в Донецьку в рамках туру «Свобода вибору». З фотографій, зроблених у фойє Львівської опери, «Дзиґа» видрукувала листівки. Зрештою, перший компакт «Сад ангельських пісень», який випустило це мистецьке об`єднання, став на той час стало справжньою революцією на українському музичному ринку. Не дивно, що він тепер вважається раритетом: жодний наступний диск не зміг його перевершити.
Загалом увесь творчий шлях «Терції» найкраще характеризує вдалий вислів Ігоря Губермана (мовою оригіналу): «Во сколько приличных домов вторично не звали меня». Навіть хотів його винести епіграфом до статті. І підтверджень цьому можна знайти безліч, навіть не заглиблюючись в історію, достатньо й сьогодення. Не полінуйтеся й переконайтесь, що на офіційному сайті «Терції» розділ «Новини» оновлюється раз на два-три місяці, ніби й не відбувається в концертному житті «піккардійців» нічого нового. Вони досі допомагають постраждалим від повені, їхній трамвай продовжує звучати рингтоном…Все пояснюється дуже просто: за оновленнями сайту треба комусь платити, а ділитися своїми гонорарами ой як не хочеться. Бо лише спів – це творчість, а всі, хто навколо нас, якщо бажають погрітися в променях нашої слави, можуть все решта нам подарувати.
«Піккардійці» дуже добре знають, хто і скільки заробляє, виступаючи на українській сцені, але ні менеджер формації, ні будь-хто зі співаків не назвав хоча б приблизної суми, яку виконавці вкладають у свою «розкрутку». Знову ж таки, співаки і, особливо, їхній менеджер,перфектно знаються на тому. що і як треба робити, як усе має бути, вони можуть розмірковувати на будь-яку тему, обговорити і покритикувати нагальні проблеми, але щойно з’явиться потреба щось зробити конкретне, одразу знаходиться безліч причин, чому так не робиться.
Найкращий тому приклад – ставлення «піккардійців» до «Євробачення». Їхні загалом правильні, але переважно негативні висловлювання на адресу цього конкурсу, спонукають до такого висновку: вокальна формація вже давно не може запропонувати того, за що проголосувала б уся Європа. От і шукають «скалку в чужому оці». Це все-одно що я, не маючи ні слуху, ні вокалу, на запитання «Чому ви не виступаєте в оперному?» відповідав «Бо там акустика погана».
Без сумніву, знайдуться й такі, хто звинуватить мене, що я «виношу сміття з дому». Та насправді це не «генеральне прибирання», а лише «змітання пилу».
«Піккардійська терція» продовжує вести тихе, застійне життя, і ця публікація, переконаний, мало що змінить в їхньому творчому існуванні. Просто читачі, які надумають піти на сольний концерт в академічний зал, мали б бути готові, що вони можуть і не отримати, як колись, позитивних емоцій та життєдайної енергетики від «Старенького трамвая», старих, ще старших і дуже старих пісень, бо нових просто нема! В одному з нечисленних інтерв’ю «піккардійці» сказали, що вони «в шоу-бізнесі однією ногою». Справді, лише однією, і то глиняною.
Михайло Дашкович, колишній прес-секретар вокальної формації.
