У багатьох країнах статусу УБД як такого не існує. Максимальна увага і соціальна підтримка – особам з інвалідністю та членам їхніх родин.
АрміяInform довідалася про інноваційний підхід у реформуванні системи соціального захисту учасників бойових дій. Джерелом ексклюзиву стала голова Комітету Верховної Ради України з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів Галина Третьякова.
– Галино Миколаївно, яку модель державного соціального захисту учасників бойових дій ви вважаєте найефективнішою? Які найкращі світові практики в цій галузі?
– Державна політика щодо забезпечення соціально-економічних прав і гарантій ветеранів бойових дій у всіх розвинених країнах зведена в ранг державних пріоритетів. Узвичаєно вважати, що це ті люди, які оплатили право на державну підтримку участю у війні, пораненням чи смертю. Спільною рисою політики соціального захисту ветеранів, наприклад Великої Британії, США, Канади, Австралії й Хорватії, є, по-перше, наявність виконавчого органу, до відання якого належать усі питання, пов’язані із соціальним забезпеченням ветеранів та особам з інвалідністю. По-друге, діє зручна система звернення громадян. І, по-третє, діють механізми соціального страхування, матеріальної і нематеріальної підтримки. Це і різного роду грошові виплати, а також медобслуговування, всебічна реабілітація, освітня і профпідготовка, допомога у працевлаштуванні в цивільному секторі. Водночас коло осіб-отримувачів доволі жорстко обмежено.
У Хорватії, США, Великій Британії, які мають свій миротворчий контингент і входять до НАТО, статусу громадянина, який указує на його участь у військових діях, як такого не існує. Основними критеріями громадян, які мають право на одержання державної допомоги, є інваліди війни й особи, що втратили працездатність, а також члени їхніх сімей.
У світовій практиці допомога родинам загиблих має разовий характер, але в такому розмірі, який дає сім’ям змогу переформатувати своє соціальне життя. У країнах, що воюють, державна увага максимально концентрується на соціальній підтримці осіб з інвалідністю та членів їхніх родин. Ті, хто втратив кінцівки на війні, пересуваються на візках, мають захист надпотужний. І це розумний підхід, на мою думку. Поясню чому.
Особа з інвалідністю потребує спеціального утримання, дуже часто має хвороби, не характерні для мирного життя. Це і наслідки контузії,ПТСР, які слід лікувати не зовсім звичайними для мирного населення засобами. Дружина чи родичі не можуть працювати, бо мають доглядати ветерана. Домогосподарства таких сімей можуть збанкрутувати не тому, що вони не працюють, а тому, що потребують паліативної допомоги. Виникають психологічні проблеми в родинах, як наслідок – розлучення. Якщо сім’я не справляється із цими проблемами, держава має допомогти.
На жаль, ми не маємо великої армії реабілітологів, яка допомагала б нашим ветеранам повернутися до повноцінного життя. Не надаємо і достойної психіатричної допомоги. Причому не тільки тому, що бракує лікарів, здатних її надавати. Немає чіткої методології, яким чином впливати на людину з посттравматичними синдромами, втратою функціоналу для повернення її у працездатне середовище і відповідно інтегрувати в економічні процеси.
І Європа, і США до того, як там з’явилися міністерства ветеранів, 30 років були «затоплені» суїцидами. Американці вважали: вони сплачують гідну заробітну плату та надають гідний соцпакет родинам ветеранів, тому немає потреби якось додатково їх захищати. І тільки через кілька десятиліть вони зрозуміли, що краще не полишати їх наодинці, а максимально використовувати їхні навички в житті. Тож і ми маємо знайти робочі місця і, головне, допомогти знайти місце в суспільстві. Це і є наше завдання наразі.
– Що передусім треба змінити у системі соціального захисту українських військових?
– Ми за аудит держави в цілому, зокрема пільг та соціальних виплат, які нині надають військовослужбовцям. Слід передивитися і перелік пільговиків. Якщо це був контракт, і людина свідомо йшла на отримання високого грошового забезпечення, продавала свою найману силу для того, щоб захищати країну, – це був його вибір і тільки так. Європейська практика обережно використовує пільговий механізм тоді, як ми призначаємо пожиттєве утримання і реальних пільговиків, і так званих. Маю на увазі тих, хто перебував на війні два-три дні й навіть не був «на нулі», проте теж має статус УБД і вимагає відповідного соцзахисту на рівні з тим, хто воював.
Купа пільг, розпорошених по законодавству, це зовсім не гарантії. Маємо відмовитися від радянських підходів, коли блага розписували на папері й не надавали де-факто у повному обсязі. Роздаючи пільги без обмежень, ми збираємо і тиснемо податками на тих, хто нині працює. Тим самим стримуємо економічний розвиток держави. Ще Маргарет Тетчер казала: «Немає жодних державних грошей, є гроші платників податків». Інтереси суспільства щодо економічного розвитку мають переважати. Ми не хочемо жити весь час в епосі тотальної бідності і не зростати.
– Яке грошове забезпечення має отримувати військовик, на вашу думку, щоб почуватися соціально захищеним без допомоги держави?
– Тисяча гривень на день – це нормальне грошове забезпечення контрактника в наших реаліях. З точки зору споживчої корзини, тридцять тисяч гривень на місяць, для нас – це близько двох тисяч доларів у паритеті купівельної спроможності за кордоном.
Коштів небагато в країні й ми маємо ранжувати пільговиків. Зрозумійте, ми не захистимо всіх. Людина свідомо йде на військову службу не для того,наприклад, щоб отримати житло. Маємо змінити конструкт. Те, що є нині,— радянське, яке треба змінити на європейське цивілізоване. Повторюю: захищати слід тільки тих, хто щось утратив на війні.
Знаю купу людей, зокрема з добробатів, які не отримали «корочки» УБД. І вони не вимагають від держави землю, житло. Вони просто захищали Батьківщину і все. А ось до того, хто весь час вимагає від публічних фінансів якихось пільг, є питання: він узагалі хоче, щоб у нас у бюджеті з’явилися кошти, за рахунок яких ми мали б, наприклад, достойну систему охорони здоров’я? Ми почали витрачати на освіту своїх дітей, починаючи з минулого року, більше, ніж європейська практика. Це означає вектор у майбутнє. Має бути потенціал, щоб діти навчалися тут і не їхали з країни. Тому не можна весь час роздавати гроші. Просто немає такого ресурсу. Треба концентрувати ресурси на тих, кому вони найбільш необхідні, а не роздавати всім по прожитковому мінімуму, нічого не гарантуючи. Найобразливіше, що роздаємо, зокрема і тим, хто права на те не має, а «корочки» отримав. Оце варто змінювати.
Зрозумійте, це просто несправедливо і викликає у суспільстві не просто негатив, а ненависть до тих, хто використовує публічні кошти в такий спосіб, а люди такого права політикам не надавали. Маємо змінити бюджет проїдання, який на дві третини, якщо не на три чверті, складається із соціальних виплат. Це ми отримали у спадщину з радянщини. Це треба змінити. Як то зробити, за два тижні або до кінця року, як від нас вимагають засоби масової інформації, є актуальним питанням.
Ветерани потребують не тільки пільг. Вони хочуть отримати від суспільства розуміння їхнього вкладу в захист країни. Держава має показати, що професія військового – почесна і гідна. Слід культивувати повагу до тих людей, які втратили життя, здоров’я, працездатність, а може хтось і не втратив нічого, просто повернувся живим.
Я б дуже хотіла, щоб в Україні з’явилися меморіали світлої пам’яті, які надихають людей не на сльози, а викликають енергетичний запал відстоювати країну. Шана має бути для тих, хто захистив нам життя, і воно дорого вартує. А якщо вартує дорого, то його потрібно захищати в мирному житті. Зокрема і від корупції, від нав’язування неукраїнських цінностей. Це дуже важлива складова.
Давайте створювати моду на гідне буття, сплачувати податки, а не вимагати весь час якихось пільг. Потрібно створювати умови, за яких ветерани намагатимуться повернутися до нормального життя і мати заробіток, жити за принципом «не хочу, щоб давали, хочу заробити й купити сам». От і все. Необхідно змінити парадигму, а це важко. Це революційний підхід, а революції, як відомо, ніколи не сприймалися всіма на «ура».
– На які зміни в законодавстві чекати родинам військових найближчим часом?
– Ми представили на розгляд Верховної Ради України низку законопроєктів. Зокрема щодо поновлення у правах військових пенсіонерів для усунення диспропорції, що виникла у пенсійному забезпеченні осіб, звільнених з військової служби в різні періоди. Також розробили альтернативний, але деталізованіший законопроєкт щодо механізму надання статусу учасника бойових дій добробатам, які служити від 2014-го до березня 2015-го.
Плануємо продовжити модернізацію державної служби. Схиляюся до тієї думки, що на держслужбу мають іти люди з військовим досвідом і відповідно отримувати за це гідну платню. Колись у Римі демократія починалася з того, що право голосу надавали тільки тим, хто захищав із мечем у руках свою країну. В сучасному світі прикладом такої практики є Ізраїль, де на державну службу ти не потрапиш, не маючи мінімум півроку військової служби. Люди, які воювали, стануть лобістами інтересів побратимів, звичайно, в доброму сенсі цього слова.
Маємо намір переглянути контракти військовослужбовців з Міноборони, чітко прописати механізм соцзахисту, що надаватиме держава військовим: всі види забезпечення, розмір щомісячного грошового утримання, виплати під час переїздів родини у разі зміни місця служби, влаштування дітей у шкільні й дошкільні заклади тощо. Іншими словами, все, чим права захисника наразі відрізняються від прав цивільної особи.
Ми тільки місяць при владі, тож дайте нам час…
