Об’єднати українців за принципом не диктату, а різноманіття, знайти нарешті формулу порозуміння з Росією, відпустити їй гріхи за злочини комунізму і самим покаятися, прийняти новий статус-кво України, що тепер зріє у муках, – такі цивілізаційні завдання, що постали сьогодні перед Україною, побачив директор Інституту релігії і суспільства Львівської богословської академії Мирослав Маринович.
Мирослав Маринович взяв участь у круглому столі «Україна – цивілізаційний проект майбутнього», що відбувся у Львові 29 червня. Його виступ подаємо повністю.
«Україна – цивілізаційний проект майбутнього» – це дуже важлива тема. Її слід розглядати на трьох важливих рівнях.
Перший етап до реалізації цього проекту – це порозуміння в контексті Україна-Україна. Це творення новітньої української нації.
Які тут є виклики і чому Україна відповідає на них, творячи оцю єдину націю. Ми не можемо створити одну українську націю шляхом диктату. Ми можемо створити лише за принцом – єдність у різноманітті.
Порівняємо. Німецькі політики платять великі гроші за те, щоб поєднати дві частини Німеччини. Український політикум платить великі гроші, щоб роз’єднати на дві частини Україну. Щоб використати регіональні відмінності у своїх меркантильних інтересах і протиставити одну частину іншій.
Але разом з тим надія є. При всій непрофесійності, слабкості уваги до цієї проблеми ми все таки за ці роки, здавалося би, суцільних поразок маємо одну велику перемогу – ми маємо у державі мир. Хоча в подібних ситуаціях інші нації давно уже впадали в етнічні сутички і конфлікти. Це велике досягнення України.
Ще одне. Європа дуже часто ставить перед Україною вимоги: ми хочемо, щоб Україна визначилася, з ким вона – з Європою чи з Росією. Мене обурює така постановка питання, тому що за цим стоїть глибоке нерозуміння з боку Європи європейського завдання України. Відповідь однозначну може дати лише тоталітарна Україна. Яка задавить або одну частину України, або другу. Якщо ми говоримо про демократичну Україну, ми не можемо дати однозначної відповіді сьогодні. Ми повинні прислухуватися до обох, ми повинні в чомусь бути пасивними, стояти на місці, тупцювати. Мені це дуже не подобається. Я би давно хотів, щоб Україна прогресувала. Але це є вимога часу, якщо ми хочемо залишитися демократичною країною.
Так само і Росія вимагає від нас однозначної відповіді, щоб ми були тільки з Росією, але це теж неправильне запитання.
Другий рівень: Українсько-російське порозуміння. Роль України тут здавалося є меншою, бо самі масштаби, впливи у світі ставлять перед Росією більші вимоги. Я особисто виходжу з того, що тепер в Україні можуть визріти дуже цікаві відповіді на це запитання. Чому. З дуже простого психологічного малюнку – подолати комплекс меншовартості легше, ніж комплекс домінування, панування. Це легше. І у нас тут при всіх наших проблемах можуть виникнути цікаві ідеї, що стануть корисними під час діалогу.
Хоча я особисто не скучив за Росією. Я прекрасно себе почуваю, не думаючи про неї. Але разом з тим я розумію, що як держава Україна не зможе збудувати «китайську стіну» між собою і Росією. Знайти формулу порозуміння ми зобов’язані.
Мало того, ми мусимо думати не лише за себе, а також і за Росію, яка сьогодні неспроможна знайти таке рішення.
Як держава Україна повинна з одного боку дбати про те, щоби нейтралізувати абсолютно ворожі акції з боку Росії. З іншого – не впадати в антиросійські настрої, не впадати в антагонізми, які якраз нас викидають з цивілізаційного поля. Ми повинні у ньому залишитися, а раз так – повинні залишитися у межах ідеологічності.
Ця проблема не може бути розв’язана без вирішення проблеми – злочинів комунізму. Європа нас штовхає до того, щоб ми перескочили цей етап, щоб ми закрили цю тему і жили з нового листа. Зрозуміло, Європа боїться конфліктності. Але гріх не можна перескочити, гріх залишається, не дає нам пройти далі.
Ми повинні розуміти, що ця проблема потребує покаяння. Натомість і в Росії немає готовності до покаяння, а навпаки – є прагнення довести справедливість усіх злочинів. А по-друге, і Україна повинна покаятися. Бо і Україні є у чому каятися за злочини комунізму.
Наступне – проблема прощення. Злочинець не може прощати, прощає лише жертва. І кожен, хто почуває себе жертвою комунізму, повинен здобутися на цей моральний акт прощення. Це має бути очищення суспільства. І через покаяння і через прощення.
Третій рівень. Україна розміщена у самому епіцентрі глобальної комплексної зміни геополітичного статусу-кво. Поки що ми маємо найскладнішу ситуацію. Попередній статус-кво вичерпується, він вже не вдовольняє, але привабливий тим, що нагадує про минулу стабільність. Скажімо, Європі значно краще говорити лише з однією Росією, як з репрезентантом Радянського Союзу. І просто голова болить від того, що треба думати п’ятнадцятьма категоріями, кожен з яких думає по-своєму.
Отже, зрозуміло, що попереднє – це було привабливіше.
Але нема ради. Складність моменту у тому, що новий статус-кво проглядається в якихось окремих елементах, але ще є небезпечний. Тим, що можна взагалі втратити контроль за політичними і військовими процесами.
У такій складній ситуації ми дуже часто бачимо ілюзорну комфортність від повернення в минулий статус-кво, але нічого з цього не вийде. Новий статус-кво мусить визріти. І він визріває у муках. Отих муках, що ми з вами переживаємо. Коли то сердимося на Росію, то сердимося на Європу, то на самих себе, на наші дикі, неграмотні реакції на ці проблеми. Але разом з тим, це означає, що йде процес визрівання.
Через визрівання нового статусу-кво ми можемо дати новий шанс Україні. Україна своїм геополітичним розміщенням дає відповіді на ті запитання, які стоять перед світом загалом.
До речі, на всіх тих трьох рівнях ми маємо надзвичайно цікаві паралелі на церковній площині.
Що є спільним для геополітичного і геохристиянського рівнів. З одного боку, Україна самостійно свої проблеми вирішити не може. Ми це бачимо. Хоча є завдання моральне наше – ні про кого не думати, а дбати про себе. Водночас ми настільки зав’язані на минулій залежності, що не можемо самостійно вирватися звідси.
З іншого боку, задавнені світові проблеми якраз і можуть бути розв’язані саме тим, що зріє сьогодні в Україні. В Україні зріють шанси, які можуть бути помічним для всього світу. Тільки світ поки що так само, як ми в Україні, не бачить цих шансів. Ми бачимо немічність наших політиків, їхню аморальність. Так само і Захід не бачить шансів, що зріють в Україні».
Довідка.
29 червня у Львові відбувся круглий стіл на тему «Україна – цивілізаційний проект майбутнього», ініціатором якого виступив Всеукраїнський громадський рух «Народна армія спасіння». Захід пройшов під егідою видання «Известия в Украине».
Участь у круглому столі взяли директор Інституту релігії і суспільства Львівської богословської академії Мирослав Маринович, керівник Асоціації психіатрів України Семен Глузман, президент Форуму видавців Олександра Коваль, керівник Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України Мирослав Откович, Архієпископ Львівський та Галицький владика Августин, музикознавець Любов Кияновська, публіцист, історик літератури бароко Катерина Борисенко, професор Львівського національного університету ім. І.Франка Валерій Денисенко та інші.
