Режисер-постановник вистав у театрі імені Марії Заньковецької В'ячеслав Жуков розповів Гал-інфо про новий, 106-й театральний сезон, підготовку нової вистави та акторські штампи.
В’ячеславе, вже можна Вас вітати з початком нового сезону?
Так. Одразу після відпустки на зборах було представлено трьох режисерів, які беруться одночасно за свої роботи. Відповідно сезон ми практично будемо розпочинати з трьох робіт - одна на великій сцені, інша на камерній. І ще одна на новій сцені, яка відкривається у нас в театрі - під дахом. Раніше це називалося студія. Тепер, я сподіваюсь, там буде повноцінний театральний майданчик, де дуже цікаво та затишно. Глядачам має сподобатись. На ній Ігор Білиць буде ставити свою виставу (інсценівка роману “Доця” Тамари Горіха Зерня - прим.автора).
А існує взагалі таке поняття, як конкуренція режисерів за майданчик? Адже раніше у вас їх було два, зараз з'явиться ще один.
Звичайно. Тут я не буду лукавити. Кожен режисер хоче ставити на великій сцені. Хоча, як “курбасист”, адже я починав в театрі Леся Курбаса, для мене камерна сцена, вона природніша.
Камерна та велика сцени - це два зовсім різні підходи, зовсім різні закони працюють. На великій сцені можна більше показати якийсь концепт, більше "розвернутись" режисерському погляду. Там все масштабніше та об'ємніше. А камерна сцена мені подобається тим, що тут глядач сидить на відстані витягнутої руки, бачить очі акторів. Тут одразу видно неправду, видно фальш. Тут вже не наклеїш бороду та вуса, щоб зіграти старого. Тут тобі мають повірити. Повірити, що ти сам проживаєш цю роль і сам в неї віриш. Ось в цьому велика цінність камерної сцени.
На великій сцені можна сховати якісь акторські огріхи?
Так. Там актору в очі не заглянеш. А на камерній, тобі дивляться прямо в душу. Я працював 20 років актором і мені, як актору, дуже було цікаво працювати на камерній сцені. На ній можна більше розкривати душевні таємниці. Це така своєрідна спільнота з глядачами, де ми разом відчуваємо подихи, бачимо погляди й це дуже класно.
Якщо з форматом сцени ми розібрались, то як щодо роботи самого режисера?
Режисер насамперед повинен бути готовим до постановки. Коли ти зустрічаєшся з акторами, то ти вже повинен знати, що саме та як саме хочеш ставити.
Що я маю на увазі? Я вчився в київському університеті імені Івана Карпенка-Карого, і там казали, якщо ти береш якийсь матеріал, то ти повинен ним жити, повинен дуже хотіти поставити цей матеріал. І лише тоді ти готовий розмовляти з акторами. Коли вони побачать вогонь у твоїх очах, тільки тоді актори також почнуть з тобою співіснувати та вірити.
А якщо тобі це не цікаво, або ти не знаєш як це ставити, то вони одразу це відчувають. Адже акторська чуйка - унікальна. Вони з першої зустрічі тебе перевіряють чи ти знаєш, чи ти розумієш, що саме та як будеш ставити чи ні. Це така гра актора та режисера. І якщо ти їх не переконаєш, тобі не повірять, то далі буде дуже важкий процес. А якщо ти запалиш їх цією ідеєю, то тоді вони підуть за тобою.
Акторська та режисерська робота - це в першу чергу не ремесло, а покликання.
Як у вас відбувається вибір акторів на ролі? Як ви вибираєте тих, хто вам повірить?
Насправді можливо не скажу нічого нового, але коли ти берешся до якоїсь постановки читаючи матеріал, в тебе працює фантазія - виникають образи персонажів. І мимоволі виникають образи акторів, які можуть це зіграти. Ти їх бачиш. Це дуже важливо, адже “попасти в роль” це вже 50% успіху вистави. І тобі як режисеру треба побачити, відчути актора чи актрису, які по психофізиці підпадають під це. Хоча це також лотерея. Актор може бути по типажу подібний, але є ще таке хороше слово - синергія. Вона також повинна виникнути між режисером та актором. І тоді дійсно все вийде, тоді ми разом йдемо і ми разом творці цього матеріалу.
Наскільки ви, як режисер, йдете на таку співпрацю з акторами. Чи можуть вони вам пропонувати своє бачення, як зіграти краще?
В мене нема такого, що я щось нав'язую, а хтось виконує. Нема такого, що я начальник, а хтось виконавець. Ні. Ми з акторами разом розкриваємо тему і бачимо її по-своєму. Я більше як режисер, актор більше зі свого боку. Адже акторська робота – це мистецтво. Про нього не треба забувати і я його дуже поважаю і люблю.
Це така дуже велика тема. Ви тут натрапили на моє кредо, чи на мої переконання. Зараз скажу дуже величезну крамольну річ в нас час, але я переконаний, що в театрі головним залишається - актор. І я так вибудовую репетиційний процес, що відштовхуюся від актора. Звичайно, ми домовляємося про якісь засадничі речі, але я обожнюю і спонукаю акторів приносити свої заготовки, свої пропозиції. І це для мене найважливіше. Я ніколи не нав'язую саме своє бачення. Це не дуже хороший метод - метод показу. От я показую, а ви повторіть. Я максимально хочу від цього відійти.
І якщо ти переконав актора і він дійсно загорівся цією темою, в нього також є багато ідей. Я тільки можу, як казав Григорій Сковорода, “ці вовці відтинати”, бо як режисер бачу це збоку, але "стовбур" ми разом вибудовуємо.
Наскільки вам, як режисеру, в такому випадку вдається позбутись такого явища, коли актори на сцені переносять в нові ролі якісь свої старі образи? Деколи дивишся і відчуваєш, що ти вже бачив якусь інтонацію, якийсь рух.
Ви зараз говорите про славнозвісні штампи. І вони є як в акторів, так і в режисерів. Це така зараза (усміхається, - ред.) яка непомітно влазить. Як народжується цей штамп? Коли, щось в актора чи режисера виходить добре і глядач це оцінив - поаплодував, засміявся тощо. Він собі це одразу зафіксував: “Ага. Оце вдалось. Це гарно”. І це зразу стає штампом. Він це грає в одній ролі, а потім, в нього зовсім інша роль, інший персонаж, а він хоче повторити попередній успіх, але не розвивається, не починає шукати чогось нового, а тягне цей старий завчений штамп.
Тому, як актор, так і режисер має бути як білий лист, коли починає нову роботу. Ми завжди починаємо з нуля. Досвід звичайно є і він важливий, але коли ти починаєш знову робити цю всю історію - це творити нове життя. А коли ти вносиш в нове життя старі тягарі - штампи, то це не те, це не правильно.
І режисер повинен це все побачити та вказати.
Відсутність штампів - це зокрема і є питання розвитку актора. Тому добре, щоб актор грав в різних матеріалах, різних персонажів. Звичайно, що і в нас є поділ на славнозвісні типажі. І тут головне, щоб актор не застряг в тому типажі. І режисерам також потрібно не зациклюватися: “Я знаю цього актора, він такий кумедний - значить, буде грати комедійні ролі”. Це велика пастка, яка веде до деградації. Тому ми кожен раз маємо розкривати актора по-іншому. Я, як режисер, маю побачити якийсь такий момент, який ще ніхто не бачив. І актор має зіграти так, щоб люди зрозуміли, що от ще таким його не бачили.
Ви говорите про розвиток акторів. Це зрозуміло, щодо молодих, але ж є заслужені, народні, як з цим справа у них? Куди розвиватись їм?
Хтось з великих сказав, що актори – це діти. І не важливо чи йому 25, чи 95. Справжній актор - це відкрита душа і відкрите сприйняття світу. Тут немає віку. Ти можеш у 25 бути “заштампованим” актором, що не розвивається, а можеш в 95 бути “дитиною” яка завжди по новому відкриває світ.
Поговорімо про те, що ви нам готуєте?
Моя попередня постановка - “Ой, не ходи, Грицю” Старицького, була для мене дуже відповідальна в плані виходу на велику сцену. Мені треба було знайти в нашій класиці якийсь живий момент, щоб було й акторам цікаво працювати, і глядачам цікаво дивитись. І мені здається, що десь я туди наблизився. Тому, коли постало питання наступної роботи, то я себе запитав: “що б я хотів?”. Не було якось конкретного матеріалу, але я був глибоко переконаний, що я хочу якусь хорошу драматургію. Мені хотілось, щоб це було співзвучно з нашим часом. Адже ми не можемо закритись, як в мушлю, ми також відчуваємо це все горе і трагедію, але також великий героїзм наших воїнів.
Наш художній керівник Максим Галенко запропонував поставити “З життя корисних копалин” американського сценариста та драматурга Фредеріка Строппеля. П’єса побудована на семи новелах, кожна з який починаються комедійно, але пізніше в кожній з новел є свій несподіваний поворот. Вона настільки гарно написана драматично, що я просто загорівся. Я сказав: “Так, це те, що хочеться робити”.
Враховуючи формат камерної сцени, буде представлено 4 новели з 7 написаних автором. Я вирішив об’єднати їх всіх в один стиль з назвою “Життя прекрасне”. Чому? А це вже нехай глядач прийде і зрозуміє. Постановка близька до теперішнього нашого часу, і дуже з ним співзвучна. Теми, які будуть завжди актуальні, які розкривають сутність людини.
Хто з акторів залучений до вистави?
Тут ми прийшли теж до доволі цікавого моменту. Адже мені випала дуже велика, відповідальна та почесна місія. Мені довірили працювати з нашими найдосвідченішими акторами.
Автор п’єси зазначає, що всі персонажі в ній не молодші 75 років, деякі навіть мають 95. Це для мене було такою відправною точкою, він ніби наблизив своїх героїв до межі, від якої вже неможливо потім повернутись. Це той вік, коли відкривається правда і ти зустрічаєшся віч-на-віч зі своєю сутністю. Не буду відкривати таємниць, але це буде дуже цікаво.
Загалом до постановки залучено 10 акторів. Не буду конкретно називати, але це всі наші старші, шановані корифеї театру ім. Марії Заньковецької.
Вони вам повірили?
У нас зараз тільки перші кроки. Ми намацуємо цю синергію, про яку я говорив.
На коли запланована прем'єра?
Тепер дуже швидкий час і темпи. Тому прем’єра запланована на 30 вересня. Життя летить стрімко і треба за ним встигати.
І на завершення, доволі класичне питання про особисті бажання, як режисера? Постановки, плани ……
Для мене це питання - дороги. Світ який ти пізнаєш. Театр, це таке унікальне явище, яке перевіряє і випробовує тебе. Можна сказати, що як тільки ти вважаєш, що зіграв цю СВОЮ роль і вже всього досягнув, то на моє глибоке переконання, тобі треба йти з професії. Немає межі досконалості, а є шлях по якому ти йдеш. І скільки тобі виділено - йди, намагайся бути відвертим і правдивим на цьому шляху.
Розмовляв Андрій Маринюк
