У Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» з 31 липня 2018 року експонується блузка відомої поетеси, шістдесят ниці, громадської діячки, політув’язненої радянських таборів Ірини Стасів-Калинець.
У далекому 1972 році 32-річна Ірина майже дев’ять місяців каралася у стінах слідчого ізолятора КГБ, на місці якого згодом постав музей. Особисто вона доклала багато зусиль, щоб цей музей постав, як місце пам’яті жертв політичних репресій та пересторога для можливого повторення злочинів проти людяності. Будучи головою наглядової ради музею, підтримувала його, захищала у нелегкі часи.
Ірина Калинець любила вишиванки, завжди одягала їх в урочисті моменти. Вони їй дуже пасували,зважаючи на її гарну струнку поставу, горду осанку, які вона зберегла до кінця життя. Тепер одна з її вишиванок зберігається у фондах меморіалу. ЇЇ нещодавно подарувала донька Ірини Калинець Звенислава Калинець-Мамчур.
Чорна полотняна блузка сучасного крою, оздоблена старовинною вишивкою з Городоччини, з якої тягнеться коріння родини Стасівих. Ця блузка – подарунок від доньки, з’явилася в гардеробі Ірини Калинець уже в останні роки життя.
День відкриття виставки обраний не випадково. Саме 31 липня минає шість років з дня смерті Ірини Калинець. Активна громадська діячка, поетеса, шістдесятниця, правозахисниця, учасниця дисидентського руху є однією з тих моральних авторитетів, котрих в останні роки так багато втратила Україна, людей з покоління безкомпромісних до неправди та незламних у своїх переконаннях.
Про цю непересічну жінку написано і сказано дуже багато. Її принциповість, незламність та неймовірна енергійність – це те, що виділяють усі, кому пощастило її знати. Належала до людей, котрі вже своєї поставою вселяють повагу. ЇЇ неймовірна тверда вдача і харизматичність проявлялися у зовнішності – фактурній екзотичній вроді, гордій осанці, блиску величезних темних очей.
У колі молодих львівських митців та інтелігенції 1960-х років, котрі виділялися антирадянськими поглядами, Ірина Калинець була справжньою зіркою. І справа не лише в тому, що вона не боялася різко критикувати радянську дійсність. У радянському Львові вона була господинею своєрідного модного мистецького салону (як би це назвали десь у Парижі), куди збиралися молоді поети, письменники, художники, публіцисти, журналісти та всі ті, хто стомився від соцреалізму, цензури, комуністичної ідеології. Квартира подружжя Калинців у Львові, а ще помешкання їх сусідки та вірної подруги художниці Стефанії Шабатури були своєрідними острівцями вільної творчості та вільної думки. На літературні вечори сюди приходили не лише львівські інакодумці, а й багато гостей з інших міст УРСР та СРСР, зокрема киянин Василь Стус, та навіть іноземці – друзі господарів із «ворожого» Заходу – США, ФРН, Канади та дружніх, але не менш підозрілих – Югославії, Чехії, Польщі. В ізольованому «залізною завісою» Союзі це не могло залишитися поза увагою спецорганів.
Як і личить справжній зірці та власниці літературного салону, Ірина Калинець мала власний імідж. Причому склався він ненавмисно, а випливав з її світогляду та переконань. А про його самобутність свідчить те, що незалежно від особистого ставлення конкретної людини до Ірини Калинець, його відзначають всі. Її багатий внутрішній світ та оригінальність проявлялися у зовнішності. Ірина Калинець відрізнялася від середньостатистичної радянської обивательки і це було очевидним і незаперечним фактом.
Маючи обмежені матеріальні можливості, живучи в умовах вічного дефіциту ця жінка зуміла витворити і підримувати свій стиль, якому не зраджувала впродовж усього життя. Родзинкою цього стилю була вишивка. Етнічні мотиви її одягу у 1960-х роках були справжнім викликом радянській дійсності. І це не залишилося непоміченим. Вже після арешту Ірини Калинець в січні 1972 року, її колишня колега зльвівської СШ№ 63 Марія Браташ скаже слідчим КГБ: «Калинець надто вільно поводила себе серед учителів, своєю поведінкою і одягом старалася підкреслити, що вона є щирою українкою і завжди обурювалася, коли хтось із вчителів говорив російською мовою».
Зовсім інакшою постає Ірина Калинець, її неймовірна харизматичність, неординарність та елегантність у спогадах своїх близьких подруг та доньки.
Піаністка Тетяна Воробкевич зазначає наскільки тісно пов'язаний зовнішній вигляд з внутрішнім світом людини. Вона підкреслює наскільки важливим для людей, що пережили тюрми, табори та заслання був охайний зовнішній вигляд. Для них це означало перемогу над брудом (не лише в прямому, а й ментальному значенні), в який їх силоміць кинули, відстояння себе.
Т. Воробкевич: «Вона була така цікава. А от після… Ті люди, які верталися з табору, вони мали інакше сприйняття одежі. Вони якісь дуже, я б сказала, випрасувані. Таке враження, що кожного разу одяг, який на них є, він є новий. В мене таке враження, що ті люди хіба прасували кожен день. А от в тих людей, які були після таборів, в них було дуже чомусь строго. Ну не тільки в Іри. Я в багатьох (це помічала – І. Є.)»
Тому самотужки вив’язана стрілецька шапка, в якій Ірина Калинець позує у фотосалоні на засланні, є не просто головним убором, а акцентованим проявом нескореності.
Т. Воробкевич: «То ж, фактично, була та шапочка, то я Іру навчила в'язати. Ту – таку, як у Січових Стрільців. Вона сама зв’язала, але я знайшла – моя мама дуже добре в’язала, мене навчила і я їй показала як. І вона вже сама зробила. То було свідомо обрано таку форму, аякже! Вона могла бути так (показує прямо – І. Є.), але Ірі ми зробили ті додатки. Такі, як вони мали. То така свідома. І попробуй сказати, що то щось не те. То було з білої вовни зв’язано».
А перше знайомство Т. Воробкевич та І. Калинець відбулося завдяки спільній любові до етнічних мотивів в одязі.
Т. Воробкевич: «Власне у той час, концерти були цікаві, були цікаві виставки, відбувалося щось в місті. Відповідно вже молодь почала ходити на ті концерти. Молоденькі і трошки старші – вони студенти. Але ми вже бачили себе, один другого. І власне, ми перший раз заговорили з Іриною. В мене був гердан, але в ньому струхліли нитки. Я його десь два роки перенабрала. Дуже гарний гердан, зроблений моєю мамою і раптом мені розірвався. Я ніби зчепила, але очевидно нитка стліла вже. То вже стільки часу. Такий з молодості моєї мами. І власне, я мала той гердан на собі, а Іра в той час … Тоді носили такі зачіски дуже начесані, «бабетти». Власне, то було ще до фільму. Та назва «бабетта» з’явилася вже як наслідок того, що Бриджит Бордо мала ту начесану голову. Але то тоді начісували ті зачіски. І всі дівчата дерли своє волосся, щоб воно було пухнате. І Ірина, ви бачили ту знимку, якось в ту зачіску вчіпала таку стрічку. І та стрічка завжди була того кольору, як і одяг: сріблиста, синява, бордова, зелена. Я перший раз її побачила з тою стрічкою. Я рота відкрила (показує захват – І. Є.) і ми якось так недалеко стояли. А вона на мій гердан. І власне, то таке бачення. І вона сказала: «Боже, хто таке гарне зробив?!» А то такі цікаві квіточки, і дуже дрібнюсіньке таке. І я: «О, яке чудо!» Ну вже не випадало якось до «чуда» договорити до того (сміється – І. Є.) І ми так почали говорити.
І так в тракті того говоріння: раптом про вишивку почали говорити. І в мене, власне, є одна підшивка, а решта такі окремі сторінки, або цілі номери журналу «Нова хата». То такий виходив дуже, я б сказала, модерний журнал,чи навіть часопис. Він не журнал, він м’якенький, але він , по моєму, двотижневик. Там були надзвичайно цікаві статті: і історичні, і переклади різних цікавих європейських оповідань, і вірші цікаві. І там була сторінка моди. В той час була така ідея вишивку вплітати в європейський крій. (Журнали 30-40-хроків – І. Є.). Сукні були такі з тими підтинаннями, з такими дуже… дуже модерна сукня і десь на тому (вставка етнічна – І. Є.). Зараз то не те, ще не дійшло до тої вишуканості. Я просто вам покажу, просто, щоб ви подивилися, бо … І ті моделі були роботи Кульчицької, Гординського, Ольшанської дуже багато. То ті відомі художники робили спеціально. І власне ми почали говорити про ті (вишивки в журналі «Нова хата » - І.Є.) І ми щось зачепили. Іра каже: «Я бачила ті вишивки, десь там кілька сторіночок». Я кажу: «В мене є ті журнали». Все, значить, ми подивимося. І ми так мимовільно, власне, вже зазнайомилися з Ірою. Вже потім ще черговий раз десь зустрілися, Іра прийшла на Шашкевича (в дім Т. Костюк-Воробкевич – І. Є. ) дивитися ті журнали, той часопис. І ми так з нею почали товаришувати. Взагалі в тому товаристві, в якому Іра була, то там я знала багатьох людей. Мої батьки знали дуже добре родину Антонівих. Я Оленку знала у всіх її трагічних періодах, тобто щасливих і трагічних періодах. І так сказати життя її знала: дівчинкою, я її знала в першому шлюбі, в другому шлюбі, ну й в третьому. Відповідно ми вже мали багато спільних зустрічей і цікавих розмов.
…Вертаючись до Ірини. В них була дуже відкрита хата. Я знаю, що Ігор навіть не раз злостився. Я вже була якось так ближче з Ірою. Він казав: «Так, я хочу писати спокійно». В той час, коли я познайомилася з Ірою, вона кінчала працювати у Будинку творчості. Був такий період. Потім чомусь звільнилася. Не знаю чому. Якийсь час не працювала. І працювала потім в тій школі на Личаківській. Там вона в бібліотеці працювала і дуже так …
Я студенткою з нею познайомилася, то вже була та моя синя суконка, яку я собі сама вшила. Така темно-синя, те , що називається — гранатова. Така з коротким рукавом літня суконочка. Називалися вони «принцески». Такі завужені-розширені. Така, що повторювала всі риси, які б мали бути. Може, й тому виділявся дуже той гердан. Такий він дуже кольоровий.
… Я не є їй кумою. Але нас називали «куми» з Ірою. Я не тримала Дзвінку до хресту, але нас називали «куми» або «дві відьми».
…Ну моди, які моди?.. Ми дуже любили щось таке оригінальне з національним елементом. Боже, я колись складала свої літні босоніжки. І я їх нарахувала щось сім пар. А тоді була одна пара. Я думаю: Боже, як то в одній парі ходилося? Тепер дійсно: бо ті трохи труть, ті не вигідні, а ті гарні в стоковому центрі куплені – хапаєш, бо вони в п’ять разів дешевші і цілком нові. Таких, що я ношу, я нарахувала сім пар. Я думаю: «Господи Боже, ну точно я мала одну пару босоніжок». Часом дві – білу і ще якусь. В основному – білу або якусь бежеву. Ми не мали багато того одягу, але мали багато… Якось намагалися щось видумати собі,щось пошити. Тоді ж шилося. Щось я , вміла –не вміла шити, але шила собі. Просто мій тато помер, як мені було 13 років. Ми всі – брат і сестра були студенти, а я була учениця. І мама не мала пенсії, бо не мала радянського стажу. Я, як пригадаю, коли б я вночі не відкрила очі часом, чи за потребою, мама щось робила: вишивала для когось, в’язала, цирувала наше, латки пришивала, перешивала. Коли вона спала? Не знаю. Але то життя галицьких родин було таке. І тому я навчилася щось трошки, змушена була навчитися собі сама робити. І щось не раз. Мама мене от навчила в'язати. І ми з Ірою почали щось там плести, і то дуже добре, бо нитки були. Просто ми тоді були дуже зграбні. Таким фігуркам легко то зробити (усміхається – І. Є.). Тому намагалися…
…Іра виділялася. Її неможна було в сумі, от скільки є, давайте порахуємо, то є 20 рядів – 700-800 людей є у філармонії. Все таки тоді були повні зали. З тих 700-800, все таки не можна було так ковзнути очима мимо неї. Вона мала якийсь свій… Як би ж то назвати? Вона була дуже природна і разом з тим з таким почуттям гідності. Не можна сказати, що вона дуже гарна. В неї дуже гарні очі, в неї гарне волосся. А в цілому лице не є таким, що можна назвати класично правильна красуня. Але мимо неї не можна було якось пройти. Вона неймовірна!
То, власне, коли Богдан (Сойка – І. Є.) намалював її з тими лілеями. Він давніше той портрет намалював. А була така виставка, здається, до 2000 року, 40 років шістдесятництва. Ігор каже: «Слухай, десь там малював Сойка Іру. Чи то є ще він, чи докінчив?» Я поїхала до Янова. Богдан десь там з піддашшя витягнув і каже: «То не закінчена робота». Я кажу: «Нічого страшного. Ми то використаємо»… Потім він дуже гарно, Богдан, вже включився в то, і його поставили на мольберт. Він нормальний, там дійсно руки не прописані. Богдан вміє намалювати руки, але вони не прописані ще. Але то так гарно, бо такою зеленою тканиною оздобили і так на те поставили, як ніби то в майстерні. І всі: «Ах!» Вмирали від того портрету (усміхається – І. Є.) Він дійсно такий вхоплений дуже гарно.
Іру багато хто малював. Вперше вона позувала Власову – такому скульптору. Є така скульптура «До Соломії Крушельницької» — такий поворот голови. Потім ще її різні художники малювали. Потім ті маски. Багато хто впізнавав себе в тих масках Мінька. В Мінька є така ціла серія його ранніх робіт. І там є ті маски. І така на голубому фоні золота і такий відкритий рот – Іра як читала, так широко відкривала рот. Вважалося, що то Ірин портрет. Він так малювала.
…Так що ми не раз видумували щось собі… Так, що ми якісь такі моди видумували собі».
Навіть у суворих умовах радянських таборів політув’язнені шістдесятниці боролися за право достойно виглядати і скрашували свої сірі важкі будні вишивкою.
Т. Воробкевич: «Там була Ірина Сеник. Цікаво, що вона розповідала. Я читала такі її спогади, що вона завжди мала трійку – посередньо – за ручну працю. Від природи то ненавиділа. Вважала, що то непотрібне – робота з голкою. То ж можна сидіти, вірші писати, ще щось робити. А от в тюрмі, вона, фактично, завела це. Але Сеник просто вишивала. А Іра першим ділом вирішила… Вони там боролися за те, щоб їм дозволили носити… (комірці – І. Є.) Бо то ж Дзвінка вже поступила в школу №28. Там діти носили форму, але мали комірчики з вишивкою. Й Іра придумала, що до тих своїх халатів табірних вони будуть мати вишиті комірці. По-друге, вони почали… Їм же ж можна було посилати бандеролі якісь обмежені. Вони почали в бандеролях вимагати помаду, нитки. Тому мами вирішили,що вони цілком зварювали (сміється – І. Є.) Панни в тюрмі.
Наприклад, пам’ятаю, розповідали. Там же ж вони сиділи в одній камері з Строкатою: Строката, Іра і Стефа. І там були ті бабці-старообрядці. Вони сиділи вже від якогось там 1920-го року. Світ не видів. То вже були «древні старушечки». Вони такі частушки про Леніна вміли. Іра їх співала, то ошаліти можна. Такі, що нечиста сила йде на Росію. Російські такі частушки. І бабці дуже чітко дотримувалися посту. А постів у російській церкві ще в сто разів більше, ніж у нас. А бабці мали під 80-90 років. Їх не відпустили тому, що вони не каялися. Вони все одно: Ленін-Сатана і був ще один термін, і ще один. Коли наставав піст, вони не їли нічого. Тому, що то зварене на якійсь кістці, не дуже там того м’яса було, але вони не їли того. Чи навіть там (хрестить – І. Є.) Ну і дівчата почали задля них голодувати. Це ті перші моменти такого, що ті люди здивовані, що… Тамті українці підтримували також, але так. А ті тут просто оголосили голодування: бабцям давати на час посту 40 днів рибу і до побачення. Начальник тюрми верещав, як скажений. То вже був той час, як не було нічого в магазинах. Казав: «Люди в чергах за м’ясом стоять, а ви не можете. Будете тут крутити голову!» І та голодівка була якась досить довга, щось два чи три, чи навіть більше днів, що вони задля тих бабців голодували. Ну і приїхав з Москви кагебіст, бо…
Строката, вона ж хімік: «Дівчата, ми маємо виглядати «на блєск», щоб ми не виглядали якимись такими нещасними». І що зробити? Те волосся таке нещасне, посивілі і так далі. Розпустили хімічний олівець, вирішили зробити собі його трошки гарнішого кольору. Ну і помалювалися і нічого – то був хімічний олівець. Ввечері все було дуже гарно. Іра була ще чорна, то не дуже її, а Стефа, то блондиночка і та також блондинка, Строката. Звечора були такі з відтінком, на ранок були Мальвіни – суцільно голубі (Сміється – І. Є.). Хімічний олівець він проявляється. Голубі, в прямому понятті того слова. Іра казала, що Строката то ще…, а Стефа така рудувата і те лице таке рожевеньке і те на рудому( Сміється – І. Є.). Боже, Стефа: «Я не піду, та ви що, я вар’ятка, мене закриють!» (Сміється – І. Є.). Строката каже: «Найважливіше вдати, що так треба! Він звідки знає, як треба, той дурак!» Коли викликали, то зайшла спочатку Строката. То ще так нічого, він так подивився. Але коли зайшла Стефа, то той кагебіст взагалі не знав, що він має робити. З тими голубими косами (Сміється – І. Є.). Ну потім воно, звісно,змилося за якийсь час. Але то було… то був потрясний варіант, коли вони стали такі голубенькі цілком.
…Мали свої, звичайно вимоги. Почалися помади, обов’язково, треба було намалюватися. І ті то сприймали дуже… Іра казала, наприклад, що при тому всьому, ті жінки, які там були, наглядачі, спочатку вони всі такі були… Але й вони трактували ту роботу в тому… в тій Мордовії роботи іншої немає, і вони ще задоволені, що мають роботу. Але можна було якимось чином їх перекуповувати. Наприклад, та що пильнує, слідкує кількість бандеролей. Їх не можна було більше встановленого ліміту одержувати. Вона їх записувала. Але як казав відомий ірландський письменник ще з XIX ст..., коли сидів у тюрмі до наглядача: «Я сиджу, бо сиджу, а ти мусиш сидіти. Ти теж сидиш в тюрмі. Ти покидаєш свою жінку, бо ти сидиш. То чому ти думаєш, що ти на свободі, якщо ти мене пильнуєш?» Як розповідала Іра, відповідно, вже там вони дізнаються, що в тої є донька, в тої є син. А, перепрошую, джинси на той час, то ж… валюта. Навіть в дурній Мордовії шмаркачі хочуть мати джинси. То мамами якось передається те і починається пропонувати, що ми вам подаруємо джинси для вашого коханого хлопчика чи дівчинки, а ви вже там… Ну, так би мовити, все в порядку. Найгірше було з Оксаною Попович. Вона принципово була проти будь-яких домовленостей з наглядачками. Особливо в тих бандеролях були і вітаміни, і лікарства, які потрібно. Вона пам’ятала абсолютно все. Треба було їй якось впхати те лікарство: «Пані Оксаночко, знаєте, то в мене тут лишилося». — «Нічого не залишилося. Я з’їла останню вітамінку два тижні тому. То не може бути. Ви знову навели собі ті контакти з тими псами!» ЇЇ намовити, то було страшне. Вона бунтувала, вона злостилася, вона ображалася на них, що як вони… От чергова бандероль, яка прийшла поза тим, бо вони нав’язали той контакт. Ті люди, що там працюють, вони не винні. Для них то робота і вони ще й раділи, що є робота, бо там роботи немає. Але, як казала Іра, Оксана Попович була дуже принципова. Вона, як комп’ютер все: «Тієї помади не було». «Та ні, то вона вицвіла». «Ви знову!..» (Сміється – І. Є.) вона дуже гостро на те реагувала.
Вони вишивали такі закладочки, іконки маленькі, вони вишивали собі ті комірці і якісь такі речі. Пробували доказати, що вони не є в’язнями, що вони мають свої естетичні потреби і вони їх будуть задовольняти. Спочатку їм взагалі не заборонили. Але вони там бунтували. Казали, що нікому не заважає. Ну важко було ту норму виконати. І вона розрахована, щоб її не виконати тому, що норма дає право мати гроші. І щось купити в тому кіоску. А якщо ти не виконуєш, то ти не має тих грошей. Я вже забула, як то Іра пояснювала, родині дозволялося переказати незначну суму, але дуже малу. Там не можна було… Я знаю, що в шпульки клали гроші (котушка з нитками – І. Є. ), навіть я одного разу мотала, але то не Ірі, по-моєму, Олі Горинь допомагала. Треба було гроші замотати, щоб так рівненькобуло. Оля мене попросила, бо я ніби маю пальці до фортепіано. Я кажу, що до фортепіано, але не до того, а трохи маю до в’язання (сміється – І. Є.). То треба так рівно намотати шпульку, в середину поставили 100 карбованців складені, а тоді треба на шпульку намотати рівно так ниточки, щоб так, як машина. Пам’ятаю, досить довго мучилася, а потім таки змотала».
Скульпторка Марія Савка-Качмар згадує:
«Дуже все одно ми бажані були одна одній. І знаєте чому? Тому, може, що ми були будовою своєю трохи подібні. Їй було приємно ходити з високими кобітами разом. Компанію таку робили. Наприклад, Таня Костюк-Воробкевич, вона піаністка. Вона була дуже гарна, правда трошки молодша, досить молодша, але гарна була: така чорнобрива, смуглява радше. І вона підходила так, бо ми були чорночубі з Ірою, також і стрункі достатньо, тонконогі, високі. І Іра любила це. Стефа була трохи нижча, коренастіша, але така була гарна. Гарна була. Вона гарна була. Але вона як йшла, то то так було відчутно (Усміхається – І. Є.).
Дочка Звенислава Калинець-Мамчур з перспективи часу роздумує про тодішній побут, пріоритети своїх батьків та їх близького кола і спілкування і ,звичайно, мамину любов до етніки:
«Наскільки скромніше жили матеріально. Це вважалося тоді нормально, тому що всі були більш-менш в однакових умовах і якось не превалювали якісь оті матеріальні цінності. Одяги були шалено дорогі на ті часи. Ну і мама мені багато розповідала, як вони виходили з тої ситуації. Воно завжди хотіла виглядати гарно. І вона завжди щось додавала від народного стилю. Мала торбинку з вишивки перероблену. Потім Людмила Семикіна їм першим зробила такі, типу, свитки… Мінялися з товаришками і косметикою, і одягами. І одна другу виручали. Були в неї такі спогади… Ну але це були такі речі, що просто не було в чому ходити, і важко влаштуватися на роботу було дуже. Особливо вчителювання в ті роки було… Безперечно, що були дуже важкі такі моменти. Я не хочу це переносити на сьогодні, бо сьогодні інші часи. Сьогодні зовсім інші часи і не можна порівнювати, як ото старші боркутуни кажуть: «В наші часи ми того не мали, ми того не мали!» Не в цьому справа, а в цьому, що молодь ставить перед собою за основне. Тоді, скажімо, було питання національного визволення. Зараз, я би сказала, що молодь мала би ставити пріоритетом освіту. І, мабуть, вона так і ставить. Це є дуже добре. Добра освіта – це є запорука потім і доброго життя усіх. Інша справа, що, на жаль, після того, як дістають тут добру освіту – їдуть ще далі діставати добру освіту. І таким чином, ми тут, фактично, сиротіємо, тому що наші дуже добрі студенти покидають Україну. Але порівнювати?.. Ну такі були часи: і скромніше харчування (зараз ми маємо значно краще харчування). Але, з другого боку, тоді люди «советскі» звикли жити – знали, що їм кожен день дістанеться їхня пайка. Сьогодні люди мусять…, не мають на ліки грошей і заплатити за газ. Тобто – це теж не можна відкидати. Але я б не бралася того аналізувати. Тоді жили ідеями.
Знаєте, я найкраще згадую часи кінця 1980-х років, початок «перебудови», Товариство Лева. І тоді, я пам’ятаю, вже як в батьків збиралися. Вони видавали альманах «Євшан-зілля». Тоді стільки людей перейшло. Власне, і УГКЦ відновлення… Це все… Дитина в мене була маленька народжена. І ми жили в невеличкій двокімнатній «хрущовці» і все перейшло через нашу хату. То я вже оці часи згадую, такими і напруженими, і цікавими. Але вони були надзвичайно цікаві. Можливо, вам дивно буде почути, але, наприклад, вийшла якась цікава стаття в газеті чи журналі, особливо в якихось російськомовних виданнях, «Литературной газете» чи в чомусь. І всі це читали і обговорювали. І така відчувалася єдність у повітрі. От у Львові, ти прийшов кудись на каву і тому, хтось не прочитав тієї статті, то йому одразу давали і це все обговорювалося, всі були єдині. Зараз, те, що відчуваю, в соцмережах і, буквально, де на вулиці – весь час нарікання, претензії і незадоволення. Є від чого мати претензії, але не ті акценти. От немає тієї єдності, яка тоді породжувалася. От навіть журналісти, письменники тоді були дійсно в авангарді, а зараз я цього не відчуваю. Ну знову ж таки, мабуть, інші часи».
Біографічна довідка
Ірина Стасів-Калинець (6 грудня 1940, Львів – 31 липня 2012, Львів) –українська письменниця, поетеса, шістдесятниця, діячка дисидентського руху багаторічна політув'язнена радянських таборів, активістка українського національного і правозахисного руху.
Як сама зазначала щодо свого соціального походження, народилася у робітничій українській християнській сім’ї. Як згадувала уже у зрілому віці, від дитинства, що припало на час Другої світової війни і післявоєнних років радянської окупації із репресіями та депортаціями, у жінки залишилися сумні спогади: «Тому, що всі ми жили під страхом вивозу. Людей вивозили за будь-що. А насамперед за те, що ти українець.
Коли я вчилася у першому класі середньої школи № 87, нас було 56 учениць. У другому залишилося близько двадцяти п’яти. Решта були вивезені. Найбільше запам’яталося мені, як ми шукали маминого двоюрідного брата по тюрмах. Його вивезли лише за те, що він був господар. Згодом його реабілітували. Та сталося це, на жаль, уже після його смерті».
Радянська школа не сприяла формуванню вільної, всебічно розвиненої, здатної до критичного мислення, а тим паче національно свідомої особистості.
«Запам’яталася школа, де все було поставлене в рамках атеїстичного виховання: дитину, яка йшла до церкви, страшенно ганьбили. Пам’ятаю зруйновані стрілецькі могили, на які я ходила ще з дитинства. Все це поступово відкладалося в пам’яті і формувало нетерпимість до фальші, до тої дволикості, в якій ми змушені були жити».
Свій життєвий вибір та вибір своїх однодумців-шістдесятників – молодих митців, письменників, поетів, науковців, І. Калинець згодом пояснить наступним чином: «Політик не може в умовах такої страшної системи порушити принципові питання, які б прояснили, що та чи інша зміна нас врятує. Він це може зробити тільки в умовах демократизації гласності. В умовах імперського насильства зробити це було неможливо. А що Україна так часто перебувала під пресом імперського насильства, то про ці речі говорили поети. Можна сказати, що ми навчилися думати політично через поезію. Вірші стали засобом виявлення почуттів і того розуміння, що таке свобода».
Після закінчення середньої школи у 1957 році два роки працювала на виробництві задля здобуття трудового стажу – обов’язкової умови у «країні пролетарів» для подальшого здобуття освіти у вищих навчальних закладах. У 1959 р. поступила на філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка, відділення слов’янських мов.
Час навчання припав на таку звану хрущовську «відлигу». Тодішні суспільно-політичні процеси в Угорщині й Чехословаччині збуджували думку західноукраїнського студентства. Вже тоді молода поетеса публікує свої твори у періодичних виданнях.
На останніх курсах університету одружується з поетом-шістдесятником Ігорем Калинцем і народжує у 1963 р. доньку Звениславу.
Після закінчення Львівського університету університету викладала українську мову і літературу на підготовчому курсі Львівського Політехнічного Інституту. Продовжує публікувати вірші та казки для дітей у періодичних виданнях.
Подружжя Калинців були близькими друзями та однодумцями таких відомих дисидентів і політв’язнів, як Валентин Мороз, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Михайло Горинь, Іван Світличний, Надія Світлична, Стефанії Шабатури, Іван Гель та багатьох інших. Разом ці молоді люди проводили акції на захист української мови та культури в умовах тотальної русифікації, захищали національну пам'ять та історію, були активними авторами, видавцями та поширювачами самвидаву.
Як згадувала згодом сама Ірина Калинець, під час арештів української інтелігенції 1965 р. її не заарештували лише тому, що мала маленьку дворічну дитину. Але про спокійне життя довелося забути. Молоде подружжя Калинців постійно викликали на допити до КГБ, вони відчували себе під пильним стеженням, на них чинився моральний тиск, переслідування вилилися в постійних звільненнях з роботи і неможливість знайти добру роботу за фахом і що особливо боляче для митців – їхніх творів не погоджувалося публікувати жодне офіційне видавництво. Самвидав – став єдиною можливістю сказати своє слово хоча б нечисельній аудиторії.
Під час другої хвилі брежнєвських репресій за виступи на оборону переслідуваних діячів культури 1970 р. звільнена з роботи. Згодом влаштувалася ткалею-надомницею. Викладала мову та літературу в школі — на замінах. Молодій жінці із когорти інакомислячих важко було знайти роботу за фахом: викладати чи працювати десь в гуманітарній сфері, що була в тоталітарній державі вкрай заідеологізована. Однак всебічна розвиненість, широке коло зацікавлень (музика, малювання, ткацтво, вишивання, література) допомагали заробити на прожиття.
У липні 1970 р. підписала протест дев’яти осіб проти арешту Валентина Мороза. Восени того ж року разом з чоловіком надіслала петицію до прокуратури УРСР з проханням дозволити бути присутніми на судовому розгляді справи В. Мороза, листа Голові Ради міністрів СРСР О.Косигіну від імені родичів і друзів В. Мороза, листа до Верховної Ради УРСР з протестом проти порушень у ході судового розгляду. У грудні 1971 Ірина Калинець, В'ячеслав Чорновіл, Василь Стус, Петро Якір, Леонід Тимчук підписали декларацію про створення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої.
12 січня 1972 заарештована у Львові. Перебувала у слідчому ізоляторі КГБ, відомому в народі, як тюрма «на Лонцького». Під час слідства слідчі викликали на допити її друзів, співробітників, учнів. Зі ста школярів, які пройшли свідками у її справі, лише двоє чи троє свідчили проти неї: читала вірші, присвячені В'ячеславу Чорноволу, давала читати есеї Валентина Мороза та інші позацензурні твори, говорила про незалежну Україну. Хоч слідство так і не довело причетності І. Стасів-Калинець до діяльності якоїсь організованої групи, що займалася «антирадянською діяльністю» і участі у виданні самвидавного журналу «Український вісник», все ж таки наприкінці липня 1972 Львівський обласний суд засудив її за ст. 62 КК УРСР «антирадянська агітація і пропаганда», яку побачили в її творах, офіційних листах і зверненнях на захист прав людини та поглядах, висловлених усно, до 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання. Ірина Калинець опротестовувала вирок, не визнавала свою вину, обурюючись, що «за поезію не судять». Однак даремно, оскільки вироки дисидентів були визначені заздалегідь, а закриті судові процеси були лише формальністю. Через півроку такий же вирок дістав її чоловік. Їхня маленька донька Звенислава була розлучена з батьками на 9 років. На подружжя Калинців тиснули погрозами віддати дитину до дитячого будинку, схиляючи покаятися.
Ув'язнення І. Калинець відбувала у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія) разом із своїми товаришками Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Іриною Сеник, Оксаною Попович та іншими. Брала участь у всіх акціях жіночої політзони: підписала листа в прокуратуру, в якому звинувачували табірне начальство в перешкоджанню святкування Великодня, листа Генеральному секретареві ООН з проханням сприяти проведенню справедливого судового розгляду в присутності представників ООН, лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і проханням надіслати представника, колективного листа на підтримку Андрія Сахарова; заяву на захист важкохворого В. Стуса, голодуваннях з вимогою статусу політв'язня, на знак протесту проти відмови надати побачення з ріднею; відмові від тяжкої фізичної праці у зв'язку з Міжнародним роком жінок та багато інших. Багато разів довелося зазнати жорстоких репресій з боку табірних властей. У березні 1977 року її відвезли до Львова з метою схилити до написання покаяння.
Заслання відбувала разом з чоловіком у селі Ундіно-Посєльє у Читинській області. Попри погане здоров’я змушена була працювати у колгоспі.
До Львова повернулася 1981 р. і розпочала важку боротьбу за прописку та роботу. Влаштуватися на роботу можна було тільки за вказівкою КДБ: довелося працювати секретарем-касиром в Львівському обласному будинку вчителя.
Починаючи з 1987 р. Ірина Калинець бере активну участь у відродженні вільного культурного та громадського життя Львова, основну діяльність зосередивши на вихованні молодого покоління. Одна з ініціаторів створення Клубу молодих учених, згодом Товариства Лева – однієї з перших незалежних молодіжних організацій Львова, Товариства української мови (ТУМ), «Меморіалу», Народного Руху України. Разом з однодумцями започаткувала видавництво незалежного культурологічного альманаху «Євшан-зілля». Була учасницею руху за відродження УГКЦ. Багато публікувалася в пресі, читала публічні лекції.
У 1990 р. Ірину Калинець обирають депутатом Верховної Ради України, була головою підкомії в Комісії Верховної ради з питань освіти (1992—1994). З травня 1990 до 1992 р. працює начальником Львівського обласного управління освіти. Вона провела реформу школи в напрямку українізації шкільної системи. Ірина Стасів-Калинець брала участь у створенні низки нових навчальних закладів (ліцеїв, гімназій, зокрема ліцею «Героїв Крут».), профільної газети «Основа», Міжнародного центру освіти, науки й культури. В часи незалежності отримала можливість займатися науковою та викладацькою діяльністю, працювати над розвитком гуманітарної сфери.
У 1998 р. за громадську діяльність її визнано «Героїнею світу» (США, Ротчестер ), 2000 року — нагороджено орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
Померла внаслідок тяжкої і тривалої недуги на 72-му році життя 31 липня 2012 р.
З 2013 р. Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого присуджує Премію імені Ірини Калинець за активну участь у громадсько-політичному житті України.
В одному зі своїх інтерв’ю підсумувала довгі роки протистояння тоталітарній системі наступний чином:
«Сумую за тим періодом, коли мої однодумці були внутрішньо вільними. Ми не могли миритись з тим, що найвизначніші моменти нашої історії, культури, релігії безжалісно перекручувались. Ми вірили, що Україна буде незалежною, тільки не знали, коли саме. З одного боку, можна сказати, що той перший арешт перекреслив життя, але з другого — ні, бо воно малу іншу програму. Я зовсім не заздрю тим, які обирали позицію байдужості та відстороненості, бо то штовхало на компроміс із совістю, а значить на служіння злу. Якщо за чимось і шкодую, то тільки за змарнованим часом, який можна було б використати для інтенсивнішої роботи».
Зберігач фондів Ірина Єзерська, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького».
