Збираючись відвідати родичів в США, львівська вчителька Надія Горбенко відчула на собі всі «приємності» процедури здобуття візи. За її словами, американська візова служба більше всього нагадує конвеєр для викачування грошей.
Як «їхня» демократія поширюється на консульські послуги
– У США у мене вже майже 10 років живе рідний брат Анатолій, - розповідає Надія. – Виїхав він за студентською візою. Навчався в університеті, захистив докторську дисертацію, створив сім'ю.
Гостьове запрошення в США (від себе і свого університету) брат прислав на мене, мою доньку-студентку і батька-пенсіонера. Наш приїзд повинен був збігтися з датою вручення йому диплома доктора наук – про це вказувалося в запрошенні.
Ми вирішили їхати. Почали збирати потрібні документи і вникати в особливості «візової» процедури. Головна особливість, як удалося з'ясувати, полягала в тому, що американська візова служба дере з українських громадян в буквальному розумінні три шкури.
24 долари ми вимушені були заплатити лише за те, щоб записатися на співбесіду для здобуття віз. За чинними правилами, такий запис робиться через кол-центр посольства США. Але щоб туди подзвонити, спочатку потрібно оплатити телефонну розмову (придбати через відділення «Прокредитбанку» Пін-номер).
Така картка розрахована на вісім хвилин і коштує 12 доларів. Цього часу було цілком достатньо, щоб записати на співбесіду себе, доньку і батька. Проте коли я зателефонувала в кол-центр, з'ясувалося, що батька внести до списків «візовиків» не можна. Бо ми (я і донька) не проживаємо з ним на одній адресі…Батько змушений був купувати картку з Пін-номером окремо і дзвонити в кол-центр самостійно.
Але все це були копійки порівняно з тим, скільки нам довелося викласти за візову співбесіду. Консульський збір за розгляд наших заяв становив 393 долари (по 131 доларів з особи). Гроші ці, як виявилося згодом, були сплачені лише для того, аби дістати відмову.
Претенденти на візи «третього сорту»
– Співбесіду нам було призначено на 8.30, – продовжує свою розповідь Надія. – Щоб не запізнитися, до Києва ми приїхали рано вранці, і в 7.30 вже були під посольством. Народу за візами зібралося багато – біля воріт вишикувалася довжелезна черга.
У призначений час нас не пропустили. Стояти в черзі довелося майже чотири години. Весь цей час лив дощ. Сховатися біля воріт – ніде. Віддавши батьку і доньці парасольку, я промокла до нитки (коли повернулася з Києва, два тижні відлежала у ліжку – застудилась).
У двір посольства ми потрапили. Коливже був полудень – після того, як здали в платну камеру зберігання всі свої речі і пред'явили на прохідній закордонні паспорти, анкети і ваучери про оплату 131 доларів.
У дворі довелося вистоювати ще одну чергу – на електронне сканування відбитків пальців. Тут, правда, були хоч якісь зручності. Від дощу претенденти на візи могли сховатися під навісом. Могли скористатися туалетом і автоматом з кавою (пластиковий стаканчик з цим напоєм коштував 7-8 гривень – у два-три разу дорожче, ніж в подібних міських автоматах).
Але до цих зручностей «доривалися» лише ті, що дуже хотіли і мали терпіння діждатися своєї черги… Туалет, як виявилось, був вельми скромних розмірів, під навісом зібралося не менше як 100 осіб.
У зал для очікування співбесіди мене, доньку і батька впустили о третій годині дня. У приміщенні було тепло і затишно. М'які крісла, дуже ввічливі всміхнені співробітники, великий плазмовий телевізор. По телевізору один за іншим демонструвалися сюжети про американську гостинність, про щасливі (що не мають ні в чому потреби) іммігрантські сім'ї, не менш щасливих українських громадянах, яким відкрили гостьові візи.
Але для нас це щастя виявилося примарним. Сама співбесіда була формальністю – вона тривала максимум 2-3 хвилини. Оператор, який сидів в кабінці за комп'ютером, поставив мені не більше як 10 запитань (а у батька і доньки взагалі нічого не спитав).
Монотонним, позбавленим всякої зацікавленості голосом запитав: «Ви працюєте вчителькою?» – «Так». «Ваш батько пенсіонер?» – «Так». «Ваша донька студентка?» – «Так». Ще кілька питань стосувалися мого брата, моїх заробітків і наявності банківських рахунків. Більш за все дивувало, що мене запитують все те, що є у моїй анкеті.
Коли співбесіда закінчилась, оператор протягнув мені аркуш паперу – стандартне письмове пояснення: «Консул США прийняв рішення відмовити Вам у візі згідно зі статтею 214б Закону про імміграцію і національності» (пізніше ми з'ясували, що стаття, на яку послався консул свідчить: кожен іноземець вважатиметься іммігрантом до тих пір, поки він не доведе, що не має наміру покинути своє місце проживання).
– Осад від відвідин посольства США залишився дуже важким, – нарікає Надія Вікторівна. – І річ тут не лише в принизливій «візовій» процедурі, коли до тебе в консульському відділі ставляться як до людини третього сорту. Йдеться не лише про втрачені кошти, хоча для нас це була величезна сума (на підготовку документів, прискорене виготовлення закордонних паспортів, поїздку до Києва, консульські послуги наша сім'я витратила більше як 1000 доларів США). Найобразливіше і найпринизливіше не це. Склалося враження, що нас цинічно «використали» у хитромудрому лохотроні. Адже якщо судити з формальної співбесіди, то в посольстві США нас із самого початку сприймали як потенційних іммігрантів і жодних віз відкривати не збиралися.
Віктор ПРАВДЕНКО
Джерело зображення - http://pdrs.dp.ua
