Юрій Осташин - людина, життя якої ділиться на три держави. Життя в Молдові, українське походження та чимало змагань під румунським прапором. Він прийшов у тріатлон після п’ятдесяти і з першого року зумів втрутитися в боротьбу за найвищі місця на найпрестижніших змаганнях.
Сьогодні про своє життя нам розкаже герой нашого матеріалу – справжній Ironman, людина, яка протягом кількох годин може подолати марафонські дистанції у бігу, плаванні та їзді на велосипеді.
Юрію, в інтерв’ю молдовському телебаченню Ви говорили, що народились на Львівщині. Де саме? Коли ви переїхали з України до Молдови?
Родом я з села Мурованого, що у Львівській області. У легку атлетику прийшов в 1975 році, а уже наступного року отримав запрошення у спортивний інтернат Львова. Там я провчився приблизно 3-4 місяці, а потім мій тренер Анатолій Буровцев переїхав до Молдови й забрав мене з собою. Виїхав я ще в 14 років, проте різниці у спортивному розвитку фактично не було: чи то Львів, чи то Кишинів. Все одно на змаганнях усі атлети представляли СРСР.
Ви займалися легкою атлетикою. Які це були дистанції та яких успіхів вдавалося Вам досягнути?
Бігав 5 та 10 кілометрів. Виступав спочатку за команду Львівської області. Тренер, переїхавши до Молдови, забрав і мене, адже розумів, що для мене там будуть кращі перспективи. В Україні була в рази більша конкуренція. Мої перші міжнародні змагання були 1977 року в Болгарії серед юніорів. Вдалося виконати норматив на перший розряд для своєї вікової категорії, що було непоганим результатом.
Сьогодні Ви – громадянин Молдови. Коли і за яких умов це відбулося?
З розпадом Радянського Союзу отримання громадянства стало необхідним. У Молдові живу уже 42 роки, тому тоді все вирішилося само собою. У Молдові чимало людей здобувають румунське громадянство, можливо, варто було й мені. Також не відкидав і варіант з українським паспортом, але зараз маю лише один – громадянина Молдови.
Яке місце у Вашому житті займає Україна?
Я досить часто буваю в Україні, зокрема у Львові. Тут зустрічаюся з друзями, адже є членом мотоциклетного клубу «Хулігани». Не в останню чергу завдяки ним не забуваю української мови. Раніше ще й провідував маму, але 12 років тому забрав її до себе.
Чи виникають у Вас думки повернутися до України? Можливо, друзі пропонують якусь допомогу з працевлаштуванням…
Спортивний інтернат я закінчив у Кишиневі, а потім й тут інститут фізкультури. Пустив, так би мовити, коріння і вже залишився у Молдові. Та не варто загадувати наперед. В Україні, й у Львові зокрема, також чимало друзів. Тут тріатлон на голову сильніший, аніж у Молдові. У Львові немає проблем ні з тренерськими кадрами, ні з умовами. З радістю тренуюся з хлопцями, коли приїжджаю в гості. Буде пропозиція з України – будемо думати.
Чим Ви заробляєте на життя сьогодні? Адже тріатлон – вид спорту не з дешевих.
У певний етап свого життя я займався виноробством. Разом ще з декількома партнерами створили фірму, де й працювали. Майже 20 років віддали цій справі. За кошти, зароблені там, і живу сьогодні. Після певних сімейних обставин зрозумів, що гроші – не головне, і вийшов з бізнесу.
Тепер, мабуть, майже увесь свій час присвячуєте тренуванням. Як проходить день підготовки тріатлоніста?
Взимку усе трохи по-іншому. Світловий день не дозволяє тренуватись на повну. Звичний режим – це підйом о шостій ранку і пробіжка приблизно 10-13 кілометрів. Після відпочинку сідаю на велосипед і намотую 60-80 кілометрів. Фінальний етап – плавання, а це 3-4 кілометри ввечері. На цьому тренувальний день і завершується. Вихідний – це коли лише одне тренування.
Коли відбувся Ваш дебют у цьому виді спорту та які досягнення Вам уже підкорилися?
2014 року в Україні існувала організація «Континентальна тріатлонна ліга», яка проводила змагання. У 2014-2015 роках я був перший у своїй віковій категорії – 50-55 років. Також вигравав змагання в Польщі, Балканські ігри в болгарському Бургасі. Триразовий переможець чемпіонату Румунії, дворазовий чемпіон Європи – також підкорені мною досягнення. З найсвіжіших досягнень – минулорічна перемога в Ironman у спринті, друге місце того ж року здобув на змаганнях Ironman у польській Гдині.
Чи відбувається чемпіонат світу з тріатлону серед вашої вікової категорії?
Виступ на чемпіонаті світу я записав у свій актив лише цього року. Це був зимовий турнір, де плавання замінено на біг на лижах. Мій результат – п’яте місце. На цей турнір, як і на континентальні першості, заявку подає держава, а Молдова в цьому плані надзвичайно пасивна. От і на чемпіонаті я виступав від Румунії. Не виключено й повернення в Україну через цю байдужість. В інших країнах ти відомий, про тебе знають, а повертаючись до Кишинева, залишаєшся без підтримки.
Відносно нещодавно Ви перейшли у ще більш виснажливий вид спорту. На якому етапі вирішили перейти у змагання Ironman? (у перекладі з англійської – залізний чоловік – Авт.)
Як на мене, кожен атлет рано чи пізно замислюється про це. З першими успіхами в тріатлоні шукаєш нові виклики для себе і свого тіла. Тут необхідна ще більша підготовка та вміння розподіляти свої сили. Кожному учасникові доводиться долати 3,8 кілометри плавання, 180 кілометрів велосипедом на шосе і 42 кілометри марафонської дистанції для бігу. Розпочинати тут доводиться з «половинки» – відстані, яка дозволяє підготуватися до справжнього випробування на міцність. Минулий рік завершився для мене потраплянням у ТОП-50 своєї вікової категорії. Сподіваюсь, що вдасться вигравати ще, як мінімум, до 60 років.
Які спортивні плани у 2018 році? Чи дотримуєтесь принципу «головне не перемога, а участь»?
Зараз мене запросила українська команда на збори в Ларнаку на Кіпр. Там разом з хлопцями приведемо себе в кращу форму. Змагання, заплановані на рік, – це «половинка» на Майорці 14 травня і старт у Ніцці 24 червня, на власний день народження. Більшість своїх змагань намагаюсь приурочувати якимось датам. Ціль одна – перемога. Я не фінішер: просто дійти до кінця – не для мене. Ніколи не сходжу з дистанції: минулого року в Дніпрі довелося стартувати практично з коліс. Витративши чимало часу на дорогу, плавати необхідно було без належної розминки та відпочинку. Наковтався води на роки вперед (сміється), та в їзді на велосипеді й бігу повернув втрачений час.
Що Вам, як спортсмену, дала Молдова? Чи впізнають Вас, скажімо, на вулицях? Можливо, варто повернутись до України, де є хоч якась підтримка цього виду спорту.
Якщо відверто, то Молдова не дала майже нічого. Найбільш дивним є те, що в Польщі, Румунії до тебе підходять, вітаються. Люди знають багато про тебе, їм приємно тебе побачити. У Молдові цього немає. Моє повернення до України для заповнення цієї прогалини поки неможливе: мамі уже 92 роки, тому після кожного змагання якнайшвидше стараюся повернутися до неї. А про Україну, де я народився, пам’ятав, пам’ятаю і буду пам’ятати.
Богдан Пастернак, Тарас Жеребецький, Гал-інфо
