Впродовж масових акцій, які почалися наприкінці листопада триває дискусія: чи потрібні політики громадянам? Чи треба їх залучати до Євромайданів, громадських організації.
Очевидно, що така дискусія породжена негативним ставленням до політиків, втратою довіри до них, не важливо яких - провладних чи опозиційних, місцевих чи загально національних. Намагання громадян від них відмежуватися свідчать лише про одне – громадянам не потрібні такі політики, обирали вони їх лише тому, що не було інших. Ясно, що таке ставлення до політики зумовлене тим, що жоден них комунікатором, принаймні для широких верств населення, не був (хіба між олігархами та бізнес-угрупуваннями), і те все, що вони демонстрували, – лише гра, вистава про політику для електорату.
Але заперечувати, що такі акції та їхня мета – перезавантаження влади – можливі без політиків – це, м’яко кажучи, наївність. Вплив на владу – вже робить акції політичними. Бо політика – то спілкування, дискусії щодо того, що важливо, які загальні цілі суспільства. І дуже добре, що такі дискусії нарешті відбуваються. В таких обставинах кожен громадянин стає політиком, і не треба того боятися. Бо політик – то комунікатор, той, хто вміє почути та сформулювати потребу, прагне до консенсусу.
Так, існує запит на нову якість політиків, але намагатися сьогодні нав’язувати думку різним групам – що лише ви важливі, обійдемося без політиків – це спроба зарезервувати собі місце в тій «новій когорті» політиків, здобути довіру, а потім скоритися, це лише нова вистава для того ж глядача.
А нам потрібні люди, які готові брати відповідальність, не маніпулювати, а комунікувати; формулювати цілі, а не просто приховувати власні амбіції за гарними гаслами.
Це не означає, що ми повинні скрізь і всюди покладатися на існуючих політиків, нам слід усвідомити, що нині кожен з нас – політик, і поводитись слід відповідно.
