18 березня 1913 року у Львові було засноване військове товариство «Українські Січові Стрільці».
Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій і зростання українського патріотизму.
Історія військового легіону розпочинається зі зборів українських діячів Галичини, які 18 березня 1913 року проголосили створення українського військового товариства «Січові стрільці».
Головним отаманом «Січових стрільців» було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником — осавулом — Дмитра Катамая.
У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. Найперше вони утворилися в Бориславі (керівники — Клим Гутковський, Левко Лепкий, Пилип Левицький), Сокалі (керівники — Осип Демчук, Осип Семенюк), Яворові (керівник — Роман Харамбура), Ясениці Сільній (керівник — Григорій Коссак). Активно працювали в новостворених товариствах М. Волошин, С. Рудницький, В. Кучабський, Д. Вітовський. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи та близько 50 товариств «Січових стрільців».
Товариство «Січові стрільці» придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова. Генеральна старшина визначила пріоритетними такі статті витрат у січових осередках: придбання зброї (манліхервіський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв), забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи.
Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював Кирило Трильовський через «Стрілецьку секцію» «Українського січового союзу», створену в квітні 1913 р. У 1913-1914 рр. товариства «Січ», що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва.
Галичани складали ядро формації "Січових стрільців", але невдовзі вони залучили до своїх лав і чимало наддніпрянців. Останніх привабили ідеї загальної української державності, а саме "Київ і Львів — єдина держава". Враховуючи такі націєцентричні ідеї, які сповідували усусуси, росія усіма силами прагнула знищити останнє, сильне гніздо українського національного руху в Галичині, що загрожувало її великодержавним, імперіалістичним планам і цілості російської імперії.
Київський орган російських націоналістів «Кієвлянін» писав в листопаді 1911 року:
«Український рух є для Росії більш небезпечний, ніж усі інші національні рухи, взяті разом… Мазепинське питання б'є Росію в саму основу їі великодержавности. Мазепинський рух намагається зруйнувати національну, культурну, політичну єдність русского народу, намагається зруйнувати великодержавність Росії. От де наша найбільша небезпека. Мазепинський рух росте. Мазепинство з своєї галицької бази розлазиться по цілій південній Росії. В Галичині готується небезпечний антирусский осередок, полум'я якого може перекинутись по всій Малоросії…».
Джерело: Українська Вікіпедія
