11 січня виповнюється 105 років від дня народження генерала УПА Василя Кука (1913-2007). Друга Степана Бандери і останнього керівника УПА КДБ зробило в очах багатьох українців зрадником. Але навіть вороги визнавали його незламність і вірність Україні. Лише у часи незалежності нашої держави стала відома вся правда і його визнали героєм.
- Хм, що таке сто років! — жартував Василь Кук, коли йому якось показували столітній вишитий рушник. — Ще кілька років і мені також буде стільки ж.
Він помер за кілька місяців до свого 95-ліття. До останнього подиху зберігав аналітичний розум, ясну пам’ять і чудове почуття гумору. У мене досі рука не піднімається стерти з поштової скриньки в Інтернеті його листи — у них багато мудрості, яка часто надихає у житті.
Василь Кук, о.Дмитро Блажейовський, Леся Бондарук, 2003 р.
Ми познайомилися у 1999 році в редакції газети «Шлях перемоги» у Києві, де тоді працювала. Я з цікавістю слухала його розповіді про УПА, і щоразу дивувалася академічній обізнаності Василя Кука з різних галузей. Але дехто зі знайомих почав шипіти услід: «Він зрадник. Він мав померти». Це шокувало: чому і за що? Ми стали друзями, і одного разу я запитала про це у самого Кука.
— Я був упевнений, що мене, як останнього головнокомандувача УПА, уб’ють. Але КДБ потрібно було дістатися до Степана Бандери, і тому воно переконало Хрущова, який вимагав розстрілу Кука, використати мене у своїх іграх, щоб вийти на Степана Бандеру. Я не зрадив, тож вони самі склали лист, де Кук нібито закликав припинити боротьбу УПА. Але я писав одне, а вони дописували те, що вважали за потрібне.
Убити Василя Кука було невигідно — народ отримав би ще одного героя, тож потрібно було його скомпрометувати, як і саму національно-визвольну боротьбу ОУН і УПА.
Колишній слідчий КДБ Георгій Санніков, який нині живе у Москві, особисто брав участь в операції «Пастка» проти Василя Кука (ці «лови» розпочали у 1945 році, хоча взяли Кука аж у 1954 через агента-зрадника), а потім довгі роки «перевиховував» його у тюрмі КДБ у Києві. В 2002 році в Москві Санніков видав книжку «Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине», де зазначив, що написати спогади його надихнула постать Василя Кука.
У 1997 році москвич Георгій Санніков гостював у сестри в Києві. Якось він прогулювався Майданом Незалежності та запитав біля яток із патріотичними книжками, чи є щось у них про Василя Кука. «Він зрадник і агент КДБ», — почув відповідь двох обурених продавців. «Я дивився на цих обурених людей і думав, як легко збуджується людина від неправильної або нечітко сформульованої думки, спрямованої за задумом чи незнанням, або неправдивою інформацією, або ж просто недбало кинутим словом. Мені захотілося розповісти про Леміша, хто він був насправді. Хто-хто, а я знав про Кука, напевно, більше самого Кука. Багато і сьогодні лишається брехнею, а от що стосується історії Кука, то про нього, останнього із могікан, дійсно достойного поваги противника, необхідно сказати правду і про його захоплення, і про роботу з ним (але, боронь Боже, ні про яке співробітництво і мови бути не могло), про його ідеологічну стійкість, про незмінну послідовність своїм ідеалам».
Як відомо, Служба безпеки ОУН провела розслідування щодо факту зради і його спростувала, бо не було жодної людини, яку б судили за свідченнями Василя Кука.
Василь Кук із своїм найкращим другом Богданом Качором – колишнім в’язнем Освенціму, який багато років очолював Світову лігу українських політв’язнів у Нью-Йорку. 94-річний Богдан Качор, живе в США, але й сьогодні робить усе можливе, щоб про Василя Кука дізналося якомога більше людей
Через 40 років колишній слідчий Санніков (дізнавшись попередньо у київських кадебістів, що квартиру Кука вже не прослуховують) зателефонував до генерала УПА: «Привітався українською, та ще з галицьким діалектом, і не назвався, ніби продовжував розмову, що розпочалася у далекому минулому. Відчув напруженість у голосі Кука, я «допомагаю» йому, сказавши, що зараз я сивий, а тоді був рудий. «Юрист», – одним видихом промовив Кук. Домовилися про зустріч». Два сивочолі вороги з протилежних сторін боротьби пили каву і згадували минуле, яке, якби зняти про нього фільм, побило б усі рекорди переглядів.
16-річним юнаком Василь Кук уже доставляв нелегальну націоналістичну літературу на Волинь. Декілька разів його затримувала польська поліція, але за браком доказів відпускала. Згодом навчався на юридичному факультеті Люблінського університету і продовжував визвольну боротьбу, за що відсидів понад два роки у польській тюрмі. Вирвавшись на волю, Кук надалі виконував ризиковані завдання: перевозив зброю і вибухівку, доправляв нелегальну літературу, організував підпільну друкарню Крайового Проводу ОУН під кодовою назвою «Мандоліна». У 1940 році Василь Кук став другою людиною в ОУН після Степана Бандери, з яким подружився ще зі студентських років.
Після проголошення Акта відновлення Української держави 30 червня, у липні — серпні 1941 року Василь Кук організував і очолив Київську провідну похідну групу членів ОУН (біля 30 осіб), переважно зі східних областей та Волині, для повторного проголошення відновлення української державності в Києві. Наприкінці літа нацисти заарештували Василя Кука у Василькові та кинули в концтабір у Білій Церкві. Далі був у в’язницях Житомира, Рівного, Луцька. При транспортуванні в’язнів у Луцьку йому разом із двома товаришами вдалося втекти з-під варти і добратися до Львова. Продовжив підпільну роботу у південно-східних областях України, очоливши там Провід ОУН (Бандери). Одна з місцевих дівчат, колишній комсорг Дніпропетровського університету Уляна Крюченко, стала його дружиною, а під час німецької окупації очолювала Юнацтво ОУН у Дніпропетровську та області.
З весни 1943 року Василь Кук діяв в Українській повстанській армії. Він до 1949 року очолював групу УПА-Південь, керував одним із найбільших боїв в історії УПА із військами НКВС — під Гурбами у Кременецьких лісах 21-27 квітня 1944 року. У 1947 році на пропозицію Провідника ОУН Романа Шухевича його заступником на всіх посадах одноголосно обрано Василя Кука. А після смерті Шухевича у березні 1950 року Кук став головою Проводу ОУН, головним командиром УПА.
Лише 23 травня 1954 року за допомогою завербованого зрадника і групи підісланих агентів вдалося заарештувати Василя Кука разом із дружиною Уляною Крюченко. Захоплення Кука і утримання його у внутрішній тюрмі КДБ України вважалося державною таємницею, адже радянські спецслужби продовжували операцію з виявлення і репресування членів ОУН і УПА.
У часи боротьби Уляна Крюченко народила сина, якого передала на виховання батькам Василя Кука на Львівщину. Після арешту подружжя батьків Кука вислали на Сибір, а сина Юрка відправили у дитбудинок. Через довгі роки поневірянь вони таки зуміли його знайти і повернути у сім’ю. Нині Юрій Кук — кандидат фізико-математичних наук, живе і працює у Києві.
Лідера ОУН такого високого рівня, що попав живим у руки чекістів, у КДБ ще не було. Георгію Саннікову не вдалося ідеологічно перевиховати Василя Кука, навпаки, часто розмови з ним виховували самого слідчого, який у спогадах зізнався: «Я поважав цю людину, свого ворога, за його ідеологічну стійкість, за непокірність долі, безстрашність і мужність. Це був активний ворог СРСР, ярий антикомуніст, ворог Росії, борець за вільну, незалежну, соборну Україну». Шість років допитів у Києві і Москві не дали жодних результатів, за той час було підготовлено агента Богдана Сташинського, який убив Степана Бандеру. Після цього Василь Кук радянській системі уже був не потрібен, але й розстріляти його у часи хрущовської «відлиги» не могли.
Указом Президії Верховної Ради СРСР № 139/82 від 14 липня 1960 року Василь Кук і його дружина були помилувані зі звільненням від кримінальної відповідальності. 19 вересня 1960 року Василь Кук зачитав звернення по радіо до українців в еміграції, опубліковане і в газеті «Вісті з України» для поширення в діаспорі. Кук вставив у текст слова зі своєї давньої розмови з Ярославом Стецьком, відомі лише їм обом, які мали означати, що підпільний канал провалено. КДБ цього не зрозумів, а редагувати саме цей пасаж побоявся, щоб не втратити автентичності тексту Кука. З другого боку кордону був Степан Мудрик, який зрозумів у чому справа: «Ми коли прочитали цього листа, то перестали посилати людей старими каналами».
Аби тримати під постійним наглядом, Василя Кука КДБ забезпечило квартирою у столиці, влаштувало на роботу в Центральному державному історичному архіві в Києві (1961-1968), в Інституті історії АН УРСР (1968-1972). Там він написав дисертацію на здобуття ступеню кандидата історичних наук. Вища атестаційна комісія, одноголосно визнала цю працю на рівні докторської дисертації, проте КДБ заборонив це рішення і рекомендував присвоїти кандидатський ступінь, а потім не дозволив і цього. З дипломом історика, який він здобув екстерном, Василь Кук працював рядовим постачальником в «Укрпобутрекламі»…
Останньому головнокомандувачу УПА пощастило дочекатися незалежності України. Якось 24 серпня ми разом їхали святкувати до друзів у гості, у метро Василь Кук зупинився віддихатися. «Колись молодим я переживав за своє серце, бо спіймають — а воно здорове, тож будуть катувати. А тепер на старості знову переживаю за нього — зараз би пожити, побачити, як розвивається Україна, а воно вже хворе», — замислено сказав 92-річний генерал УПА. Від Президента України Леоніда Кучми Василь Кук відмовився прийняти звання Героя України. Пояснив, що не може отримати таку нагороду, коли армію, якою він командував, на державному рівні не визнано визвольною. Справедливість відновлено – визнання членів ОУН і УПА борцями за незалежність України закріплена 9 квітня 2015 року у Законі України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті».
Леся Бондарук
Фото автора публікації
Джерело: Український інститут національної пам'яті
