Відомий львівський лікар, керівник Львівського обласного фізкультурно-лікувального диспансеру, а в недавньому минулому – учасник АТО у складі добровольчого батальйону «Азов» Степан Середа є одним з 11 претендентів на посаду керівника Громадської Ради при Львівській обласній державній адміністрації. «Гал-інфо» зустрілося зі Степаном Васильовичем, щоби спитати, які завдання він ставитиме перед Громадською Радою в разі свого обрання, а також поцікавилося, яке враження справила на нього війна на сході.
Степане Васильовичу, як ви бачите роботу Громадської Ради й які завдання вона повинна ставити перед собою в першу чергу?
У першу чергу завдання Громадської Ради – це допомога владі у подоланні корупції, котра є бичем номер один в нашій державі. Друге стратегічне завдання – сприяння реформуванню всіх напрямків народного господарства, адже для того, щоби створити європейську державу, змінювати потрібно практично все. В кінцевому підсумку всі завдання підпорядковані єдиній меті – піднесенню добробуту українців до європейського рівня. Передусім я планую зробити інвентаризацію, з’ясувати наявний стан речей. Ми маємо Програму стратегічного розвитку Львівщини до 2020 року. Потрібно уточнити, наскільки вона відповідає названим вище завданням. Для цього повинні бути залучені всі активні люди, котрі прагнуть змін, й передусім – наукові заклади, експертне середовище.
Безумовно, має бути налагоджена конструктивна робота із владою – з обласною радою, з обласною держадміністрацією. Залучатимемо депутатів місцевих рад, депутатів Верховної Ради. Потрібно сприяти владі у тих питаннях, в яких вона не може почуватися впевненою, займає, особливо на місцях, вичікувальну позицію. Є, сказати б, інтимні питання, в яких тон задаватиме Громадська Рада. Ми будемо спілкуватися з владою, інформувати її, пропонувати напрацювання. Разом із тим, до наших завдань належатиме й контроль за діяльністю влади, за грошовими потоками, за бюджетом, котрий матиме на меті зведення до мінімуму корупційних дій.
До складу Ради зголосилися 170 громадських організації. Це достатньо велика кількість учасників. Як ви плануєте структурно організовувати роботу?
Я бачу структуру Громадської Ради на кшталт структури обласної адміністрації, де є голова, заступники й керівники комісій, котрі будуть прямо контактувати з керівниками департаментів та управлінь ОДА. Вони будуть взаємно обмінюватися інформацією, напрацьовувати план робіт. Гадаю, що влада піде на таку співпрацю, адже існує Положення Кабінету міністрів про Громадську Раду. Це серйозна державна структура.
Чому ви прагнете досягти змін шляхом громадської роботи? Чи не природніше було би йти політичною стезею?
Сьогодні Україна стоїть на дорозі розбудови громадянського суспільства. Багато функцій, які від радянських часів і аж дотепер належать до компетенції влади, повинна перебирати на себе громадськість, долучатися до активної участі в житті суспільства. Моя особиста участь в громадській роботі розпочалась ще 1988 року. Я був активним учасником Товариства української мови ім. Т. Шевченка, згодом – громадської організації Народного руху. Впродовж певного часу я був членом й політичної партії – Української республіканської партії. Однак на сьогодні (принаймні останні років 15) ситуація є такою, що в політиці геть усе вирішують гроші. Вони хазяйнують на політичній арені. Тому сьогодні я не вірю жодній партії. Всі так звані провідні партії – то для мене взагалі не є партіями; це своєрідні партійні бізнес-холдинги. Менші партії, що не мають грошей, цілковито здеградували, а вступати до бізнес-холдингів нема сенсу – в них нічого не зміниш, нічого не зробиш. Це не моє. Мої принципи – моральність, порядність, чесність, і я ніколи не заплямую своє ім’я вступом до цих «партій».
Крім того, слід розуміти, що українське суспільство уже зуміло показати себе державі, вголос заявити про себе. Ми зробили один майдан, зробили другий. Сьогодні триває війна, активну участь в якій беруть добровольчі батальйони, фронт якої забезпечує громадянське суспільство. Власне, це й була одна із причин, яка спонукала мене висунути свою кандидатуру на керівника Громадської Ради. Я пройшов Майдан, я пішов добровольцем до батальйону «Азов». Й, побачивши смерті хлопців, побачивши їхню рішучість віддати за державу життя, я не можу лишатися осторонь й дивитися, як якісь клерки, що не були навіть і близько дотичні до боротьби за державу, будуть вирішували долю українських людей. Ті жертви, які зазнали хлопці на Майдані, які зазнав наш батальйон, які зазнав український народ загалом, мають дати плід. Я буду нечесний стосовно тих хлопців, нечесний стосовно своєї моралі, якщо стоятиму осторонь. Власне, ці міркування й спонукали мене активно втрутитися в роботу, і, гадаю, що маю достатньо сил, знання, досвіду, щоби відкрити в роботі Ради нові грані. Вона має бути на вістрі громадсько-політичного життя області, має відгукуватися на кожну проблему. Бо, наприклад, в цьому відношенні можу покритикувати попередню Раду й її керівників. Адже коли тривав Майдан, коли тривала Революція Гідності, я не почув від нашої Громадської Ради серйозної позиції щодо засудження дій попереднього злочинного уряду. Я вважаю, це гріх, а, може, десь навіть і злочин, коли така серйозна структура не формулює свою позицію. Відтак, всі драстичні, проблемні питання ми будемо порушувати й вирішувати. Ми завжди будемо з українським народом, з львів’янами. А влада – хоче чи не хоче – муситиме прислухатися до суспільства й змінюватися. В іншому разі її доля плачевна.
Як ви потрапили до батальйону «Азов»?
Чимало хлопців з «Азову» були на Майдані, тож, пізнавши мене на Майдані як лікаря, побачивши у роботі, вони запропонували мені очолити медичну частину батальйону. Український народ сьогодні чекає на безповоротні зміни, тому, зробивши один крок на Майдані, треба було робити наступний. Хоча «Азов» – то не була якась львівська територіальна структура, там були здебільшого східняки, я однозначно одразу дав згоду, бо, чесно кажучи, патріоти зі сходу мені десь навіть більше імпонують, ніж патріоти з заходу. Західняки,може, тому, що тут були поляки, мадяри, всі решта, – завжди чіплялися за оту соломинку, мали виживати, тому більше схильні крутитися, схильні до «круть-верть». Східняки є більш прямолінійні, і якщо вони вже є патріотами, то вже є патріотами до кінця. То є хлопці рішучі, цікаві, інтелектуальні. То є чудні хлопці. То фанати України, які ладні за неї вмирати. Вони російськомовні, одні віруючі, інші невіруючі, але вони, як один, ладні віддати життя, здоров’я за Україну. Там ніхто в кущах не сидів. Всі хотіли їхати на передову. То було для мене велике враження.
З чого складалася ваша робота?
Всі чомусь думають, що лікар на війні займається лише операціями на полі бою. Насправді 90% роботи – це терапевтичне лікування хворих на застуду, бронхіт, ангіну, проноси, інші різноманітні захворювання. Хлопці сидять в окопах, перемерзають, щось не те їдять. Проблем було багато. Десь 30-40 прийомів на день, і тільки десь 10% із них – бойові травми. Але й це було періодами. Особливо, коли мали Іловайський котел, то наших хлопців там десь 7-8 загинуло. Четверо хлопців з нашої диверсійної групи пропали.
Батальйони відіграли велику роль на початках війни?
Наша армія була розвалена, тому добровольчі батальйони на старті відіграли роль еліти нації, яка врятувала Україну від нашестя. Після Маріупольської операції, внаслідок якої ми захопили Маріуполь, за голову кожного бійця «Азову» давали 80 тисяч нагороди. Гадаю, саме завдяки батальйонам ми їх зупинили на сході, адже ви знаєте про їхні плани – дійти до Криму, тоді до Молдови. Вони й дотепер мають такі ілюзії, але нині ми вже не ті, що рік тому, армія вже більш фахова. Великі кошти виділяє держава. Хоча війна – це своєрідне провалля: скільки не давай – завжди мало.
Ви оптиміст в цій війні?
Однозначно. Певною мірою я навіть задоволений, що вона відбулася, бо кожна війна то є зміни. Кожна війна приводить до того, що можна прощатися зі старим, знайти свій шлях. Україна сьогодні змінюється, міняється нація. Вороги України відходять на смітник історії. Авжеж, погано, що є жертви. Але щоб люди щось мали, вони повинні чимось жертвувати. Якщо багато людей готові на це, то нація має великі перспективи. А я вірю в Україну, як ні в яку іншу державу. Впевнений, що майбутнє України є дуже цікавим. Український народ – культурний, інтелектуальний, інтелігентний – через якийсь десяток років буде задавати тон в Європі.
Що б ви хотіли сказати людям, які не були на сході, не бачили війни? Адже звідти, вочевидь, дещо виглядає ясніше?
Я б закликав вірити в те, що, незважаючи на труднощі, ми переможемо. Потрібно цей рік потерпіти. Я, як учасник АТО, теж маю право на пільги, право на землю, на ще щось, але абсолютно цим не користуюся. Й доки в нас не скінчиться війна, доки держава не стане на ноги, я десь просив би й інших хлопців не користуватися ними, бо то є великі гроші. У даний момент ці гроші повинні йти на війну, на фронт. А коли виграємо війну, переможемо супротивника, наведемо лад, то, я думаю, кожен дістане своє по заслузі. Відтак: терпіння, допомога армії, волонтерам. Сьогодні ми маємо кілька зареєстрованих волонтерських організацій, які себе зарекомендували, ми маємо церкви, які збирають гроші. Зокрема, ми маємо церкву Петра і Павла – це військова церква, де акумулюються гроші. Я закликав би більше довіряти церковним структурам, бо впевнений, що там гроші дійдуть до адресата.
Й останнє питання до вас, як до фахівця в медичній галузі. Якщо говорити лаконічно, то які, на вашу думку, першочергові проблеми сьогодні наявні в медичній сфері, й як їх подолати?
Зайве казати, що медицини як цілісної системи у нас немає. Ми маємо прекрасних лікарів, чудових фахівців, зате не маємо апаратури, пристойних зарплат, не маємо можливості вдосконалюватися. Медицина – це така галузь, де потрібно вчитися, їхати за кордон, запозичувати передові технології. Тому ситуація є складною і навіть катастрофічною. Й ота безвихідь спонукає лікарів до тих чи інших подяк, до хабарництва. Відтак, реформа в медичній сфері, на мою думку, повинна бути в числі пріоритетних. Тон повинен задати закон про страхову медицину, який дасть можливість зрозуміти, що може зробити держава своїми коштами, а що може зробити приватна особа. Це розставить усе на свої місця.
Розмову вів Сергій Стуканов.
