13 квітня 1940 року почався 2-й етап депортації мешканців Західної України до Сибіру та інших регіонів СРСР
Про це йдеться у повідомленні Всеукраїнської правозахисної організації Меморіал імені Василя Стуса у facebook.
Із захопленням Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та країн Балтії у 1939—1940 роках, депортації торкнулись і народів, що мешкали на цих землях.
9 грудня 1939 року було прийнято постанову РНК СРСР та ухвалено «Положення про спецпереселенців і трудове влаштування осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР». Уся робота з підготовки та проведення акції була покладена безпосередньо на НКВС СРСР, УРСР та їхні місцеві органи. З Архіву Головного інформаційного бюро МВС України: „Станом на 25 січня 1940 року, на підставі складених заздалегідь списків із Західних областей України підлягали депортації 17 807 сімей, або 95 193 особи, котрі мешкали у 2054 населених пунктах регіону. Для перевезення такої кількості людей у глибинні райони СРСР завчасно було виділено на залізничних станціях 3537 вагонів, не пристосованих для перевезення людей».
Перший етап відбувся з 10 по 13 лютого 1940 року, і охопив верстви громадян, значно ширші за осадників, про яких зазначалося в офіційних документах того часу. Загалом, із західних областей України станом на 13 лютого 1940р. було депортовано 17206 сімейств, або 89062 особи; залишено тимчасово через хвороби — 1457 осіб; були відсутні на момент операції — 2152 особи; переїхали в інші райони до початку операції — 34 особи.
Друга хвиля депортації прокотилася, коли вивезли заможних селян (до 6 тисяч сімей), котрі володіли землею понад встановлені норми. Черговою «підставою» для масових виселень було проживання поблизу військових об’єктів, що будувалися масово не тільки вздовж кордону, а й на Волині, у Тернопільській та Станіславській областях.
Третя хвиля депортації розпочалася влітку 1940 р., коли в усі органи НКВС була направлена директива Меркулова №142 від 4 червня, в якій зазначалося: «Із західних областей України і Білорусії виселяються строком на десять років в Кустанайську та Семипалатинську області Казахської РСР сім’ї репресованих, що перебувають у таборах для військовополонених, колишні офіцери, поліцейськi жандарми, колишні поміщики і фабриканти».
16 травня 1941 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли постанову «Про виселення ворожого елементу із республік Прибалтики, Західної України і Західної Білорусії, Молдавії», згідно якої у червні 1941 року була проведена четверта депортація населення. Становище загнаних у незвичні, суворі кліматичні умови людей було жахливим: спалахували епідемії, постачання продуктів було вкрай поганим і, як результат, голод та велика смертність серед засланців (у IV кварталі 1940 року сягала 1,2%, а в I кварталі 1941 р. — 1,7%). Але декому все ж таки вдалося вижити й навіть повернутися додому.
