23 квітня 1878 року у с.Богданівка на Чернігівщині народився Григорій Ващенко – педагог, психолог, письменник.
Походив із родини давнього козацького роду. Навчався в Роменській духовній школі і Полтавській духовній семінарії. Його молодшими товаришами у семінарії були Симон Петлюра і Володимир Щепотьєв, який став відомим ученим-літературознавцем, засуджений 1930-го начебто за участь у СВУ.
1903-го Ващенко закінчив Московську духовну академію, але на священика не висвячувався. Вчителював, протягом 1917–1941 років працював у Полтавській учительській семінарії і Полтавському педагогічному інституті, де був професором і завідувачем кафедри педагогіки.
1933-го Григорія Ващенка звільнили з роботи за звинуваченням у буржуазному націоналізмі. Від 1936-го він працював професором, завідувачем кафедри педагогіки Сталінградського педагогічного інституту (нині м. Волгоград, РФ).
Під час Другої світової війни був редактором української газети у Полтаві. У 1944 році емігрував до Німеччини (Мюнхен), де працював професором педагогіки, психології та філософії Українського Вільного Університету. У 1950 році Григорій Ващенко став ректором Української богословської академії.
Свій творчий шлях розпочав як літератор. У 1909 році у Києві опублікував збірник «Пісня в кайданах», куди, окрім однойменної драми, увійшли оповідання та цикл поезій у прозі «Хвилі». У доробку Ващенка також: п’єса «Сліпий», прозовий збірник «До ґрунту», присвячений проблемам виховання молодого покоління, яке в умовах урбанізації стає пропащою силою «без ґрунту під ногами».
Від 1920-х рр. досліджував питання педагогіки та психології, зокрема виховання і самовиховання молоді. Автор підручника «Загальні методи навчання», який радянська влада заборонила та вилучила з бібліотек. Оскільки його концепція виховання та навчання була заснована не на принципах колективізму, а ґрунтувалася на національних традиціях українців та християнських цінностях.
Помер 2 травня 1967 року у Мюнхені (Німеччина), де й похований.
