17 січня 1921 року у Відні було засновано Український Вільний Університет, приватний вищий навчальний заклад для розвитку української науки та виховання майбутньої інтелектуальної еліти з числа української молоді, яка після більшовицької окупації України вимушено опинилася в еміграції.
Ідея створення такого Університету належала провідним діячам УНР, які в переважній більшості мали безпосереднє відношення до науки і прагнули продовжити наукові студії та підготовку майбутніх кадрів в тих умовах, у яких опинилися. Статут УВУ писали відомі історики та діячі Центральної Ради Михайло Грушевський та Дмитро Антонович, очолив університет Олександр Колесса, який потім неодноразово переобирався ректором. Біля витоків УВУ також були Олександр Олесь, Володимир Кушнір, Станіслав Дністрянський, Степан Рудницький, Дмитро Дорошенко, Степан Смаль-Стоцький, Іван Огієнко, Олександр Шульгін та ін.
Логотип Українського Вільного Університету
Слово «вільний» було в назві університету ключовим: він справді був незалежним від владних структур, вільним у виборі й спрямуванні начальних програм та наукових розвідок. Він працював на принципах академічності (від викладачів вимагався науковий доробок, а від слухачів – щонайменше закінчена початкова освіта) і мав два факультети — філософічний, який поділявся на історико-філологічний і природописний відділи, та права і суспільних наук. На початках в УВУ працювало 12 професорів і 3 доценти та було 90 слухачів.
«Віденський період» в історії Відні УВУ тривав лише півроку – уже у вересні 1921-го університет продовжив свою роботу уже в Празі, що стала центром українського емігрантського руху, переважно – молоді. Цьому сприяла політика чехословацького уряду, який надавав допомогу еміграційним закладам і дозвіл на проживання в ЧСР емігрантів із колишньої Російської імперії, та особиста прихильність Президента Чехословаччини Томаша Массарика. У Празі Український Вільний Університет отримав щомісячну допомогу в розмірі 500 тисяч чеських крон, а керівництво Карлового університету надало приміщення для занять. Навчальний план було розроблено таким чином, щоб спудеї могли поєднувати навчання в УВУ та Карловому університеті.
Це був один із найбільш продуктивних періодів діяльності Українського Вільного Університету. Крім організації навчального процесу Університет також відіграв помітну роль у заснуванні низки українських наукових і навчальних закладів у Чехословаччині та інших країнах Європи. Так, у 1923-му були створені Українське правниче товариство в Чехії на чолі з деканом правничого факультету Ростиславом Лащенком та Українське історично-філологічне товариство у Празі на чолі з Дмитром Антоновичем. З ініціативи Олександра Шульгина, керманича української дипломатії за кордоном, у 1924-му при історично-філологічному товаристві було засновано Український академічний комітет. З’явилися також Музей визвольної боротьби України у Празі, Український науковий інститут в Берліні та інші інституції.
На жаль, Друга світова війна і подальший контроль з боку СРСР над територією Чехословаччини поклав цьому край. У 1945-му органами СМЕРШу був заарештований і згодом закатований у Бутирській в’язниці ректор університету, президент Карпатської України 1939 року Августин Волошин, університетська бібліотека та архів були розграбовані і разом з матеріалами Музею визвольної боротьби України вивезені до СРСР, а сам заклад був фактично ліквідований.
Але уже восени 1945 року УВУ відновив свою діяльність у Мюнхені, куди перебралася з Праги значна частина його професорів і студентів. Також відбулося «поповнення» за рахунок «нової», повоєнної еміграції. У 1947 році професорський та викладацький склад університету налічував близько 80 осіб, серед яких були такі відомі вчені, як Освальд Бургард (Юрій Клен), Володимир Кубійович, Олександр Кульчицький, Іван Кошелівець, Вадим Щербаківський, Іван Мірчук, Ярослав Рудницький, Олекса Горбач, Зенон Кузеля, Наталія Полонська-Василенко та ін.
Наприкінці 1940-х років УВУ через еміграцію професорів і студентів за океан дещо змінив свою діяльність: аудиторні лекції були замінені семінарами з малими групами студентів і консультаціями з ними. Але в 1960-х роках було створено німецьке Товариство сприяння українській науці, яке взяло опіку над УВУ, що дозволило поновити аудиторне навчання (впродовж 2-х літніх місяців) і програму лекційних занять для докторантів.
Нині УВУ складається з трьох факультетів, на яких представлено 13 спеціальностей: факультет державних та економічних наук (правознавство, організація та діяльність підприємств, політична економія, менеджмент, політологія); філософський факультет (філософія, порівняльне літературознавство, педагогіка, психологія); факультет україністики (українська мова та література, історія України, історія українського мистецтва, історія української церкви). Фінансову підтримку університету надає українська діаспора.
Український вільний університет лишається єдиним у світі приватним вищим навчальним закладом поза межами України з українською мовою навчання, своєрідним науково-освітнім місточком між Україною і Європою. Випускниками УВУ були один із провідників ОУН Лев Ребет, поет Олег Ольжич, мовознавець Юрій Шевельов, художниця та поетка Емма Андієвська, ексміністр освіти Сергій Квіт та ін.
