5 червня 1925 р. у с. Русові Снятинського повіту (нині - Івано-Франківська обл.) в селянській родині народився Микола Плав’юк - політичний і громадський діяч в еміграції, останній Президент УНР в екзилі, п'ятий Голова ОУН, Голова Правління Фундації ім. Ольжича, співорганізатор та віце-президент Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ).
Про це повідомляє УІНП.
Вчився у Русівській публічній загальній, а пізніше – у Снятинській державній торговельній школі, де розпочав свою громадсько-політичну діяльність, увійшовши до юнацтва, а згодом до членства ОУН. У 1944 році рішенням Проводу ОУН був скерований до Австрії та Німеччині, де за дорученням Організації в березні 1945 року став у ряди Другої дивізії Української національної армії, яка формувалася в Берліні під командуванням полковника Андрія Долуда, аби перейти фронт і діяти в запіллі Червоної армії. Але кінець війни застав Миколу Плав'юка в Західній Чехії, де дивізія потрапила в полон до американців.
Микола Плав’юк був інтернований до Мюнхена, де закінчив українську гімназію в таборі для переміщених осіб, а пізніше отримав диплом Мюнхенського університету з економіки. Відновив свою діяльність у «Пласті», виконував обов’язки крайового коменданта Уладу пластунів-юнаків та пластунок-юначок (УПЮ) Канади, був заступником голови Головної пластової булави (ГПБ) і головним булавним Уладу пластового сеньйорату (УПС), належав до куреня «Лісових чортів».
У 1950 році емігрував до Монреалю (Канада). У 1954 році закінчив Університет Конкордія в Монреалі, після чого починає працювати в компанії «Ессекс Пекерс», а за деякий час стає її президентом.
У 1964 році стає членом Проводу Українських Націоналістів та головою Координаційної ради Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій. У 1979 році обраний Головою Проводу Українських Націоналістів на еміграції, а з 1993 року – і в зареєстрованій в Україні громадській організації ОУН.
У 1967 році його обирають спочатку Генеральним Секретарем, згодом віце-президентом і Президентом Світового Конгресу вільних українців (СКВУ). У 1988 році, після смерті Президента УНР в екзилі Миколи Лівицького, Плав’юк стає п'ятим і останнім Президентом УНР в екзилі.
Саме з його ініціативи в 1992 році надзвичайна Сесія Української національної ради (передпарламент державного центру Української Народної Республіки в екзилі) прийняла рішення припинити діяльність еміграційних інституцій УНР. У серпні 1992 року Микола Плав'юк на урочистому засіданні Верховної Ради України передав Грамоту Державного центру УНР Президентові України Леонідові Кравчуку із взаємоузгодженим формулюванням, про те, що проголошена незалежною 24 серпня 1991 року республіка Україна є правонаступницею Української Народної Республіки.
В Україні Микола Плав’юк теж розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Він став засновником і головою Фундації ім. Олега Ольжича, президентом видавництва ім. Олени Теліги, видавав тижневик «Українське cлово», багато зусиль доклав для створення Музею Української революції 1917-1921 років. Був не лише автором численних статей, нарисів, рецензій, декількох наукових праць і монографій, але і гарним оратором, систематично брав активну участь у міжнародних, державних наукових та громадських сесіях, конференціях і з’їздах.
За заслуги перед Батьківщиною в 1993 році Микола Плав'юк отримав українське громадянство. Також він був нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня та орденом Ярослава Мудрого ІІ і І ступенів.
Помер 10 березня 2012 року в місті Гамільтон (Канада). Похований на Цвинтарі святого Володимира в Оквіллі.
